Квінт прокинувся ще затемна. Може, від адреналіну, а може, від гіркуватого трав’яного настою, який дала йому Тіая. Він почувався по-справжньому відпочилим і виспаним. Трохи нили м’язи від учорашнього перенапруження, але це було неважливо.

Тіая по-дитячому потерла очі кулаком:

— Ти куди так рано?

— Просто виспався, — він м’яко поцілував дівчину. — Досипай.

Спіймавши на собі холодний, майже людський осудливий погляд Раха, Квінт прошепотів:

— Тобі-то що не так, га?

Рах демонстративно відвернувся, заплющивши одне око й кумедно зморщивши ніс, але продовжуючи спостерігати іншим за кожним рухом капітана.

«Які всі ніжні та вразливі, жах», — подумав Квінт, виходячи на прохолодне ранкове повітря.

Дощ уламків майже припинився, і тепер лише зрідка в передсвітанковому небі беззвучно спалахували яскраві розчерки метеорів. Вежа висіла на своєму звичному місці, пригнічуючи своєю масою, але усвідомлення того, що тепер вона не небезпечна, викликало посмішку на обличчі капітана.

Поступово ставало світліше. У якийсь момент цуценята караха веселою юрбою, перестрибуючи через поріг, висипали на вулицю. З будинку долинув дзвінкий сміх Тіаї — мабуть, малі розбійники дісталися й до неї.

«Сміх уранці — це чудово», — подумав Квінт.

Настав час збиратися.

Після ситного сніданку Квінт важко завантажився в транспортер. Тіая проводжала його, загорнувшись у накидку, і здавалося, ось-ось скаже, що нікуди не відпустить.

— Люба, я нікуди не лечу, не хвилюйся.

— Це точно? — із сумнівом запитала дівчина.

— Точніше не буває, на заставі справ повно.

— Я йду сьогодні на вершину каньйону, потрібні особливі трави та комахи, — сказала Тіая.

— Рах піде з тобою, — твердо мовив Квінт.

— Ну, любий, навіщо?.. — спробувала протестувати вона.

— Бо я так сказав.

Квінт був непохитним. Він підкликав великого караха, що сидів біля дверей:

— Йди з нею, зрозумів?

Рах кинув нудьгуючий погляд на Квінта, гучно зітхнув і обережно потягнув Тіаю за край спідниці назад до хати.

— Ну от і добре, — кивнув Квінт. — Збирайтеся. До речі, а комахи навіщо?

— Треба, — загадково усміхнулася Тіая, помахавши йому рукою на прощання.

Застава зустріла його лункою тишею. По периметру ледаче вешталися дроїди, дзижчачи сервоприводами й імітуючи якусь діяльність.

«Так, розпустив їхня величність персонал», — похитав головою Квінт.

Усередині застави застоявся густий запах тютюну, дешевого вина та вчорашніх веселощів.

«Відпочили старі, і звідки тільки сил стільки?»

Підійшовши до своєї каюти, він побачив, як тихо прочинилися двері каюти Маркая і звідти, озираючись, вислизнула Зігма. Спіймавши запитальний погляд округлених очей капітана, вона ніяково кивнула, розвівши руками.

— Ну ось так... — одними губами прошепотіла вона. — Тільки я тебе прошу! — вона приклала палець до губ.

Квінт повільно кивнув, піднявши великий палець угору. Зігма картинно вклонилася і навшпиньках, намагаючись не шуміти, пробігла повз нього, зникнувши в повороті коридору.

З дверей висунулася скуйовджена голова Маркая.

— О, привіт, друже! — сказав він, мружичись від світла. — Когось шукаєш?

— Ледь стримуючи сміх, — запитав Квінт.

— Минулу ніч... — розсіяно відповів лейтенант.

— Весело було?

— Не те слово, друже, не те слово!

— Радий за вас, — сказав Квінт.

— Це за кого це «нас»? — миттєво напружився Маркай.

— Ну, за тебе і, власне, ніч, — підморгнув Квінт.

Із каюти Скарда за стіною почувся приглушений жіночий сміх.

— Ну, цей у своєму репертуарі, — махнув рукою Маркай.

— Ходімо краще до їдальні, — Квінт обійняв друга за плече. — Тобі явно треба пивка.

— О так, пивко не завадить! — пожвавився Маркай.

В їдальні панував хаос, як після побоїща з граками. Самотній дроїд-прибиральник понуро дзижчав, намагаючись надати приміщенню бодай якогось вигляду.

Маркай тільки-но приклався до келиха запотілого холодного пива, як на заставі несамовито загорлала сирена. Сухий, позбавлений емоцій голос охоронної системи доповів:

— Невідомі істоти біля периметра!

Квінт і Маркай кинулися на вулицю, мружичись від яскравого сонця. Те, що вони побачили, ввігнало в ступор обох. Біля самих воріт, під перехресним прицілом турелей та дроїдів, нерухомо стояли двоє граків.

— Це галюцинація? — запитав Маркай, трясучи головою.

Із будівлі вибіг Тіт, на ходу застібаючи броню, і зупинився як укопаний, дивлячись на гостей. Граки, попри спрямовані в груди стволи, поводилися лякаюче спокійно. Один із них повільно підняв угору пазуристу руку, в якій була затиснута брудно-біла ганчірка.

— Не стріляти! — закричав Квінт, накриваючи своєю долонею руку Тіта, що вже потягнулася до кобури.

Він повільно підійшов до воріт, тримаючи розкриті долоні на виду. Тепер їх розділяло лише мерехтливе силове поле. Дебелі, з величезними шкірястими крилами, щільно складеними за плечима, граки були вдягнені в грубе лахміття. Вони дивилися на Квінта некліпним поглядом.

Почувся голос префекта:

— Якого демона коїться?.. Ох ти ж, нічого собі!

Граки, переконавшись, що їх не збираються вбивати, повільно, синхронно опустилися на коліна, кинувши перед собою білу ганчірку в сухий пил.

— Ніхто не рухається! — прокричав Квінт. — Здається, це парламентарі.

— Я, мабуть, сплю, — долинав приголомшений голос префекта.

— Ні, пане префекте, — відгукнувся Скард, — я теж це бачу.

Квінт сів навпочіпки прямо перед полем, відсунувши кобуру з пістолетом за спину. Грак повільно завів лапу назад і з різким сухим хрускотом відламав один зі своїх гострих шипів. Він встромив його в землю поруч із ганчіркою і показав порожню долоню.

— Маркаю, принеси перекладач! — крикнув Квінт.

За хвилину пристрій ліг у пил. Голоси граків були низькими й нагадували різке каркання.

— Хочу говорити, — прохрипів грак, ударивши лапою в могутні груди. — Вождь, — безпристрасно переклав прилад.

Квінт кивнув.

— Ви вбивати страх, — грак указав кігтем на Вежу, що висіла в небі. — Ми не воювати з люди.

У принципі, позиція граків ставала зрозумілою.

— Приберіть поле! — прокричав Квінт. — Це переговори.

— Не сміти! — голос префекта Юстиніана зірвався на крик.

— Вони хочуть говорити! — відрізав Квінт. — Приберіть поле.

— Ти з’їхав з глузду, капітане!

Квінт був непохитним:

— Приберіть поле, це може бути один шанс із мільйона домовитися з ними.

— Знімемо поле, — тихо сказав Тіт префекту, не зводячи очей з істот. — Я їх із такої відстані пристрелю швидше, ніж вони шипи відламають.

Префект нервово ковтнув і прошепотів самими губами:

— Ордо на позицію снайпера, тоді знімайте.

— Є на позицію снайпера! — відповів Тіт і прокричав Квінту: — Дай нам пару хвилин!

У мерехтливому полі утворилося вузьке вікно, біля якого Квінт сів на землю навпроти граків. Він дістав із кишені стигле яблуко, яке тягав для Раха, і великий складаний ніж. Граки уважно, схиливши голови, стежили за кожним його рухом.

Він акуратно розрізав яблуко на три частини й дві простягнув істотам. Ті обережно, кінчиками кігтів, узяли шматочки. Квінт відкусив свій край і почав демонстративно жувати. Граки з недовірою скуштували фрукт; на їхніх суворих обличчях з’явилася певна подоба задоволення, і вони активно закивали головами.

— Ка Гра, — вказав лапою на себе один із них.

— Ак Грі, — представив він свого супутника.

— Квінт, — відповів капітан, притиснувши руку до грудей.

— Кві... — луною повторили граки.

— Ну, нехай буде так, — стиха засміявся капітан.

— Ка Гра говорить від племені, — безперебійно видавав перекладач. — Людина вбити камінь у небі. Ка Гра не воювати людина.

Грак гордо випрямив спину і на мить розправив величезні крила.

— Ми жити мир.

— Навіщо ви нападали на нас і на місто? — прямо запитав Квінт.

Перекладач вибухнув серією каркаючих звуків. Граки схилили голови, було видно, що спогади їм неприємні. Нарешті Ка Гра відповів:

— Біль... — він на мить схопився за голову. — Біль, смерть. Камінь каже: «Вбивати». Ми не йти вбивати — тоді діти помирати.

Квінта обдало холодною хвилею усвідомлення. Так ось чому вони просто летіли під вогонь гармат — вони захищали своїх дітей.

— Я розумію, — тихо сказав Квінт. — Це погано, дуже погано. Більше камінь не казатиме вам, що робити.

Граки закивали так інтенсивно, що зашелестіло їхнє лахміття:

— Ми знати. Біль нема більше. Дружити, не воювати.

Грак простягнув пазуристу лапу, на якій лежала ідеально гладенька, блискуча срібляста куля.

«Точно технологія Адохай», — майнуло в голові у Квінта.

— Дарувати тобі, — сказав Ка Гра.

Квінт схилив голову на знак поваги і прийняв важкий дарунок.

— Мій дарунок тобі, — він простягнув вождю свій складаний ніж.

Той із дитячим захватом прийняв сталь, яка вмить зникла в складках його одягу.

— Ка Гра каже: «Приходьте в мій дім». Багато дарувати людина.

Квінт підвівся, обтрусивши пил. Слідом за ним встали й граки.

— Через два сонця ми прийдемо, — твердо мовив капітан. — Зрозуміло?

Граки закивали.

— Ка Гра обіцяти мир. Не чіпати гість. Клятва.

Квінт першим простягнув руку. Грак, зачекавши секунду, відповів тим самим. Капітан обережно потиснув цупку, мозолисту лапу спочатку одному, потім іншому парламентареві, чим викликав у них радісне каркання.

Силове поле остаточно опустилося, граки змахнули могутніми крилами, здійнявши хмару пилу, і швидко зникли в бік свого стійбища.

— Це що за цирк ти влаштував, капітане? — гнівно запитав префект, чиє обличчя все ще було блідим.

— Вони хочуть дружити, — просто відповів Квінт, зважуючи в руці кулю. — Ось.

— Вони ж тварини! — спересердя вигукнув Скард.

— Схоже, не такі вже й тварини... — задумливо промовив префект, заворожено розглядаючи сріблясту поверхню дарунка. — Це точно технологія Адохай. А враховуючи, що ці створіння, найімовірніше, з Вежі, нам треба поспілкуватися з ними ближче. Твоя правда, капітане, а тепер ходімо, розкажеш усе в деталях.

Після докладної розповіді Квінта кабінет префекта гудів.

— Значить, вони лізли до нас тільки через Поклик, — констатувала Зігма.

— Схоже на те, — кивнув Вал. — У них же немає нашого генія зі стимуляторами.

— Це просто жахливо, що через Вежу помирали їхні діти... — Зігму помітно пересмикнуло.

— Тихо, панове, не на базарі! — крикнув префект, ударивши долонею по столу. — Нам треба все дізнатися про цих істот.

— Та навіщо вони нам потрібні? — знову вигукнув Скард. — Тільки час марнувати!

— А ви, пане офіцере, уявіть, якщо ми зможемо отримати їх у союзники, — повільно, вагомо промовив Юстиніан. — Страшніших ворогів для Адохай у нашій галактиці важко й уявити.

— Тут ви маєте рацію, — Скард спантеличено почухав потилицю. — Вони їх на шматки рватимуть.

— Саме так. Тож не робимо поспішних висновків, панове.

Префект підвівся й почав роздавати вказівки:

— На переговори підуть Квінт, Тіт і Маркай. Підберіть спорядження міцніше. Зігмо, на тобі повний технічний супровід, щоб ми все бачили й чули. Ордо та Скард на човнику й винищувачі чекають за десять кілометрів під маскуванням. Якщо щось не так — урятувати наших і рознести до біса все їхнє стійбище.

Префект замовк, обсмикнувши за звичкою мундир, і додав:

— Або ми отримаємо найпотужнішого союзника, або остаточно знищимо сильного противника.