Захар впевнено вів автомобіль вузькими вуличками, керуючись вказівками навігатора. Мирослава мовчки дивилася у вікно, спостерігаючи як міський пейзаж поступово змінюється. Широкі проспекти з сучасними будівлями поступилися місцем вузьким вуличкам зі старовинною бруківкою та похиленими будинками під черепичними дахами.

Навігатор повідомив про наближення до пункту призначення, і Захар зменшив швидкість, уважно оглядаючи вулицю. Довга вулиця виявилася тихою і затишною, з двома рядами дерев по боках і різнокаліберними будинками. Але того старого дому у дворі та костелом з вікна не було видно. Замість них перед ними постали типові багатоповерхівки з пластиковими вікнами та яскравими фасадами, що різко контрастували зі старовинною архітектурою вулиці.

Захар припаркував автомобіль на узбіччі та вимкнув мотор. Вони вийшли з машини, оглядаючи місцевість. Костел, про який згадувала Анна, дійсно стояв неподалік, величний і старовинний, з високою вежею, що домінувала над околицею. Але навколо костелу розкинувся пустир, забудований новими житловими комплексами, без сліду старих будинків.

— Ось і Довга вулиця, і костел на місці, — сказав Захар, розводячи руками. — А де ж дім Анни? Тут все забудовано багатоповерхівками…

Мирослава мовчки оглядала будови, відчуваючи розчарування. Видіння були такими реальними, а підказки такими конкретними … а в реальності вони стикалися з порожнечею сучасного міста, що не зберегло слідів минулого.

В цей момент з воріт костелу вийшла жінка у віці, з торбинкою в руці, очевидно, місцева парафіянка. Мирослава рішуче рушила до неї, вирішивши спробувати розпитати про минуле цього місця.

— Добрий день, — привіталася Мирослава ввічливо, підходячи до жінки. — Ви місцева мешканка? Чи не підкажете нам дещо?

Жінка зупинилася і привітливо посміхнулася у відповідь.

— Добрий день. Так, я тут живу, в сусідньому будинку. А що вас цікавить?

— Ми шукаємо сліди старого дому, що стояв колись тут, навпроти костелу, на Довгій вулиці, — пояснила Мирослава. — Дім початку XX століття, можливо, навіть раніший. Чи не знаєте ви, що було на місці цих побудов раніше? Можливо, пам’ятаєте якісь старі будинки чи історії, пов’язані з цим місцем?

Жінка задумалась на мить, зводячи очі до новобудов.

— Та ні, нічого особливого не пам’ятаю, — відповіла вона після паузи. — Ці будинки збудовані вже в радянські часи. Тут раніше пустир був, чи щось таке … не пам’ятаю точно. Я тоді ще мала була, як тут будували. Старих будинків тут не було з мого віку, хіба що далі по вулиці, ближче до фортеці, там ще дещо збереглося. А тут … багатоповерхівки.

Мирослава розчаровано зітхнула. Надія на швидку знахідку розвіялася мов дим.

— Зрозуміло, — сказала вона ввічливо. — Дякую вам дуже за інформацію. Вибачте, що потурбували.

Жінка махнула рукою і поспішила далі своїми справами. Мирослава повернулася до Захара, що чекав біля машини, спостерігаючи за розмовою.

— Побудови років 70-80, — повідомила вона з розчаруванням в голосі. — Жінка каже, що тут раніше пустир був, або щось таке. Старих будинків не пам’ятає. Шукати треба ще глибше, в минулому.

Захар кивнув серйозно, не виказуючи здивування чи розчарування. Він наче очікував такого повороту подій, розуміючи, що легкої прогулянки слідами минулого не буде.

— Що ж, — сказав він спокійно. — Це очікувано. Сучасне місто не зберігає слідів минулого на поверхні. Але ми не здаємося так легко, Мирославо. Якщо немає слідів на вулиці, будемо шукати їх в архівах. Поїдемо в архів і почнемо системний пошук. Там ми знайдемо плани міста початку XX століття, адресні книги, списки мешканців. І там ми знайдемо дім Анни, я в це вірю. Ходімо, час рухатися далі, до наступного етапу нашого розслідування.

Мирослава і Захар повернулися в автомобіль, і Захар впевнено повів машину в центр міста, до міського архіву. По дорозі вони мовчали, поглиблені у власні думки, переварюючи отриману інформацію та плануючи подальші дії. Мирослава відчувала розчарування, але водночас і нестримне бажання продовжити пошуки, розгадати таємницю Анни та знайти спокій для її загубленої душі.

Архів розміщувався в старовинній будівлі в самому серці міста, неподалік від Ратуші. Кам’яна споруда з високими вікнами та масивними дверима виглядала суворо і монументально, наче храм пам’яті, що зберігав таємниці минулих століть. Захар припаркував автомобіль на невеликій площі перед архівом, і вони вийшли з машини, піднімаючись кам’яними сходами до входу.

Всередині панувала прохолода і тиша, лише тихе постукування каблуків по кам’яній підлозі порушувало сонну атмосферу. В повітрі витав запах старого паперу, пилу та чогось невловимо давнього, що нагадувало про плин часу і незворотність минулого. Стіни були обставлені високими стелажами з теками та коробками, а в глибині зали виднілися довгі столи для читання документів, за якими сиділи поодинокі дослідники, поглиблені в вивчення пожовклих сторінок історії.

Вони підійшли до довгого прилавка рецепції, за яким сиділа лінива архівістка в окулярах на ланцюжку. Захар ввічливо привітався і пояснив мету їхнього візиту, коротко описавши їхні пошуки інформації про сім’ю, що мешкала на Довгій вулиці до війни. Архівістка слухала уважно, час від часу піднімаючи брови від здивування, але не виказуючи особливого інтересу чи ентузіазму. Вона повільно пояснила процедуру замовлення документів, заповнення заявок та правила роботи в читальному залі, видавши їм кілька папірців з інструкціями та формулярами.

Захар взявся за заповнення документів з системною пунктуальністю, чітко і розбірливо записуючи всі необхідні дані, наче складаючи військовий рапорт. Мирослава стояла поруч, нервово перебираючи пальцями та оглядаючи читальний зал, намагаючись відчути атмосферу цього місця, проникнути в його історію, знайти невидимі ниточки, що могли б привести їх до Анни. Її інтуїтивний підхід різко контрастував з методичністю Захара, створюючи першу напругу між їхніми методами пошуку.

— Мирославо, вам потрібно заповнити заявку на доступ до документів, — сказав Захар, відриваючись від паперів і простягаючи їй формуляр. — Вкажіть тему дослідження, хронологічні рамки та види документів, що вас цікавлять. Чим конкретніше, тим краще, архівісти не люблять розмитих запитів.

Мирослава взяла формуляр, але не поспішала заповнювати його. Вона почувалася некомфортно в рамках чітких формулювань та системного підходу, її інтуїція підказувала їй, що пошук в архіві – це не лише заповнення формулярів і перегляд документів, а й щось більше, щось невловний і неочевидне, що потрібно відчути серцем, а не лише прочитати очима.

— Захаре, — сказала вона невпевнено. — Можливо, нам не потрібно починати з формулярів і чітких запитів. Можливо, нам потрібно спочатку … оглянутись, відчути атмосферу архіву, поговорити з архівістами, пошукати якісь загальні довідники, плани міста … можливо, зачіпка знайдеться не в конкретних документах, а в чомусь іншому, в якійсь випадковій знахідці, в неочікуваній підказці…

Захар підняв брови, виказуючи скепсис до її інтуїтивного підходу.

— Мирославо, архів – це не ворожка, і документи не говорять самі до себе, — сказав він твердо. — Тут потрібна система, план пошуку, чіткі запити. Інакше ми загубимося в цьому лабіринті паперів і нічого не знайдемо. Інтуїція – це добре, але в архіві потрібна логіка та аналіз. Почнемо з того, що заповнимо заявки й замовимо плани міста початку XX століття та адресні книги. Це буде наш перший крок. А потім подивимось, куди нас приведе логіка і факти.

Мирослава зітхнула, розуміючи, що Захар не змінить свого підходу. Вона заповнювала формуляр, намагаючись зосередитися, але її думки губилися у тиші архіву, насиченій відлунням минулого. Запах старого паперу й пилу створював відчуття занурення в інший час, ніби самі документи зберігали спогади століть.

Вона оглянула читальний зал: високі стелажі, нескінченні ряди тек — лабіринт історій, що чекали на свого дослідника. Їй здавалося, що вона губиться у безмежжі часу.

Захар, закінчивши свої папери, нахилився над її формуляром.

— Все гаразд? Потрібна допомога? — спитав він, у голосі вчувалося легке нетерпіння.

Мирослава кивнула, закінчуючи останні пункти. Вона розуміла: логіка й система важливі, але щось у ній підказувало — відповідь ховається не лише у фактах, а й у здатності відчути голос епохи.

Подавши заявки, вони дізналися, що документи будуть готові через 15 хвилин. Мирослава блукала залом, вивчаючи старі фотографії та карти міста, намагаючись наблизитися до історії Анни. Захар тим часом переглядав довідники, готуючись до системного пошуку.

Архівістка повідомила, що замовлені документи готові, і вони пройшли в читальний зал, сідаючи за довгий стіл під лампою з зеленим абажуром. Перед ними постали великі теки з пожовклими планами міста початку XX століття та товсті томи адресних книг. Розпочинався перший етап їхнього архівного пошуку, перший крок у лабіринт минулого, що обіцяв бути довгим і непевним. Напруга пошуку повисла в повітрі, змішуючись з тишею архіву та легким запахом старого паперу, створюючи атмосферу очікування та тривоги.

Мирослава і Захар розгорнули перед собою великий аркуш пожовклого паперу – план міста початку XX століття. Карта була детальною, з чіткими лініями вулиць, позначеннями будівель та назвами кварталів, виконана в стилі того часу, з вишуканими шрифтами та декоративними елементами. Вони схилилися над картою, намагаючись знайти Довгу вулицю та костел, що мав стати їхнім орієнтиром у пошуках загубленого дому Анни.

Захар, зі своїм військовим досвідом роботи з картами, швидко орієнтувався в топографії старого міста. Він провів пальцем по плану, визначаючи основні магістралі та орієнтири, і невдовзі знайшов Довгу вулицю, що звивистою стрічкою перетинала старе місто. Костел виявився позначений чітким символом з високою вежею, що домінувала над околицею, як і у видіннях Мирослави.

Вони уважно розглянули квартал навпроти костелу, шукаючи сліди старих будинків чи якихось особливих позначень. І ось, навпроти костелу, на протилежному боці вулиці, їх погляд вихопив невелику ділянку, позначену як "Бараки". На карті вони виглядали як довгі прямокутні споруди, розташовані в ряд, без особливих архітектурних витребеньок, прості й функціональні, наче тимчасове житло.

Мирослава і Захар переглянулися з хвилюванням. Бараки навпроти костелу на Довгій вулиці … це могло бути тим місцем, що вони шукали. Можливо, дім Анни був не окремим будинком, а одним з бараків у цьому тимчасовому поселенні. Але питання залишалося – що це за бараки, і яка їхня історія?

Відклавши план міста, вони перейшли до адресних книг за відповідні роки. Перегортаючи пожовклі сторінки, методично шукали згадки про Довгу вулицю та бараки біля костелу. Літери пливли перед очима, пальці ковзали по шорсткому паперу, але результат залишався невловним. Здавалося, архівні книги вперто мовчали, не бажаючи розкривати свої таємниці.

Захар терпляче переглядав документ за документом, сторінку за сторінкою, будинок за будинком. Мирослава ж, не витримуючи монотонності, діяла інтуїтивно — вихоплювала поглядом випадкові згадки, вчитувалася в деталі, ніби намагаючись відчути дух епохи. Їхні різні методи пошуку знову створювали напругу в тиші читального залу.

І ось, після довгих годин пошуків, увагу Захара привернув невеликий рукописний запис на полях одного з документів. Ледве помітні олівцеві рядки, що злилися з пожовклим папером. Він напружено вдивився, намагаючись розібрати нечіткий почерк. І раптом його очі спалахнули від здивування й хвилювання.

— Мирославо, подивіться сюди, — тихо покликав він, підсуваючи документ. — Здається, ми щось знайшли. Тут згадується не просто бараки на Довгій вулиці, а… пересильний пункт для біженців і бездомних.

Мирослава нахилилася ближче, уважно вдивляючись у запис. Її серце прискорилося, коли вона почала розшифровувати перші слова.

Захар теж нахилився, мовчки читаючи текст. І коли нарешті заговорив, його голос був наповнений вагою історичного відкриття.

— Пересильний пункт… так, це може бути воно. тридцяті роки… саме той час… Голод… пам’ятаєте, Анна згадувала про голод…

Мирослава здригнулася, наче від холодного дотику минулого.

— Голод… так… і дім забрали… і мама плакала… Захаре, це жахливо… все сходиться… це може бути її історія…

Вона знову опустила погляд на документ, перечитуючи уривки рукописного тексту, намагаючись осягнути весь трагізм ситуації.

— Тут описуються умови утримання в цих бараках, — тихо промовила Мирослава, її голос звучав приглушено від емоційного напруження. — Списки померлих від голоду та хвороб… звіти про мізерну допомогу… Боже мій… це справжня трагедія…

Захар мовчки кивнув, підтверджуючи її слова. Він розумів емоційний шок Мирослави, сам відчуваючи важкість історичної правди, що поступово розкривалася перед ними.

— Так, Мирославо, це був жахливий час, — тихо сказав він. — 1939-1940 роки… початок нової епохи горя для нашого краю… наслідок війни, окупації та репресивного характеру радянської влади. Люди втрачали все – не лише домівки, але й свободу, а їхні родини опинялися під ударом репресій. Пересильні пункти… це були місця де опинялися ті, кого виривали з рідної землі під тиском репресій, часто без жодної вини. Це були часи великих випробувань і страждань для України.

Він зробив паузу, даючи Мирославі час переварити отриману інформацію, а потім додав тихіше, з глибоким сумом в голосі.

— І саме в такому місці могла опинитися Анна з матір’ю… в цих бараках на Довгій вулиці… в цьому пересильному пункті… серед голоду, хвороб і смерті…

Мирослава мовчки кивнула, опускаючи погляд на пожовклі документи. Вона відчувала глибокий емоційний відгук на трагедію минулого, співчуття до Анни і її матері, що опинилися в центрі історичних подій, що ламали людські долі та залишали незагоєні рани в пам’яті народу.

— Нам потрібно знайти списки мешканців цього пересильного пункту, — промовила Мирослава рішуче, піднімаючи очі на Захара. — Можливо, там є ім’я Анни… можливо, там ми знайдемо прізвище її сім’ї… хоч якусь зачіпку, що допоможе нам розкрити цю історію до кінця.

Захар кивнув у відповідь, підтримуючи її рішучість. Вони почали уважно переглядати архівні справи, шукаючи списки мешканців бараків на Довгій вулиці. Пошук був складним і виснажливим, документи тих часів були розкидані по різних тека, записи неповні й фрагментарні, а час від часу архівісти повідомляли про втрачені або недоступні справи. Але вони не здавалися, систематично перебираючи папери, сторінка за сторінкою, справа за справою, не втрачаючи надії знайти сліди Анни в цьому лабіринті минулого.

І ось, після годин наполегливої роботи, їх терпіння було винагороджено. Мирослава витягла з купи пожовклих паперів невеликий аркуш, написаний від руки нечітким почерком. Заголовок ледь просвічувався на вицвілому папері, але слова були розбірливими та виразними.

— Захаре! — з хвилюванням в голосі прошепотіла Мирослава, показуючи йому знахідку. — Погляньте! "Список мешканців бараків №5 на Довгій вулиці… 1939-1940 рік…"

Захар нахилився над аркушем, уважно вдивляючись у список прізвищ, написаних нерівним почерком архівіста минулої епохи. Напруга пошуку досягла кульмінації — серця обох забилися частіше від передчуття відкриття. Зараз вони мали дізнатися, чи є серед цих забутих імен Анна, чи знайдуть хоч якусь зачіпку, що допоможе їм розгадати таємницю загубленої душі з минулого.

Захар пильно переглядав список, його палець ковзав по рядках нечітких прізвищ. Мирослава затамувала подих, спостерігаючи за ним; серце гучно стукало в грудях від напруги очікування. Кожне ім’я, яке вимовляв Захар уголос, звучало як вирок або надія, наближаючи їх до розгадки чи, навпаки, віддаляючи в невідомість.

— Петренко П… Сидоренко С… Ковальчук І… Мельник В… — тихо читав Захар, його голос лунав приглушено в тиші читального залу. — Іванова О… Васильєва Г… Семенюк М…

Мирослава вдивлялася в список, ніби намагалася вловити серед ряду чужих прізвищ бодай натяк, знак, що вказав би на Анну. Але архів мовчав. Він лише перераховував забуті імена людей, які колись жили в цих бараках, страждали, сподівалися, чекали…

Захар дочитав список до кінця й зітхнув із легким розчаруванням.

— Немає… немає її тут, — тихо мовив він, піднімаючи очі на Мирославу.

Мирослава безсило опустила плечі. Надія, що на мить спалахнула, була такою близькою, але знову розвіялася, мов дим. Проте вона не дозволила собі зневіритися. Пошук лише починався, і попереду ще було багато роботи, відкриттів та випробувань.

Захар дістав з карману свій мобільний телефон і обережно сфотографував список, фіксуючи знахідку для подальшого аналізу.

— Що ж, Мирославо, — сказав він, відкладаючи телефон і збираючи документи. — На сьогодні пошуку достатньо.

Ми провели в архіві майже цілий день, вже вечір. Думаю, нам потрібно зробити перерву. Я сфотографував цей список, ми зможемо детальніше його розглянути пізніше, в спокійній обстановці.

Він зібрав документи в теку й встав з-за столу, простягаючи руку Мирославі.

— Ходімо, запрошую вас на вечерю. Ви, мабуть, голодні? Ми ж цілий день нічого не їли, за цими паперами та не помітили, як час минув.

Мирослава усміхнулася слабко, піднімаючись з місця. Справді, за напруженим пошуком вона зовсім не відчувала голоду, але зараз, коли напруга поступово відступала, її шлунок нагадав про себе бурчанням.

— Ви праві, — сказала вона. — Я б не відмовилася від вечері. Дякую за запрошення.

Вони вийшли з читального залу в прохолодний коридор архіву, а потім на вечірні вулиці міста. Сутінки згущувалися, вуличні ліхтарі запалювалися один за одним, розливаючи м'яке жовте світло на старовинну бруківку. Вони пройшли кілька кварталів тихими вуличками та зайшли в невелике затишне кафе, що виглядало привітно з вулиці теплим світлом з вікон.

В кафе було майже порожньо, лише кілька відвідувачів сиділи за окремими столиками, розмовляючи тихо і непомітно. Захар і Мирослава сіли за столик біля вікна, замовляючи каву та легкі закуски. В теплому світлі кафе і в спокійній атмосфері після напруженого дня в архіві вони могли нарешті розслабитися та обговорити подальші дії, аналізуючи отримані знахідки та плануючи наступні кроки у пошуках загубленої історії Анни.

У кафе панувала затишна атмосфера. М'яке світло бра розливалося по дерев'яних стінах, створюючи теплу і спокійну обстановку. Тиха музика ледь чутно лунала з динаміків, не заважаючи розмові. Запах свіжої кави і випічки наповнював повітря, створюючи відчуття домашнього затишку і комфорту.

Офіціант швидко приніс їхнє замовлення . Вони мовчки подякували і залишилися наодинці, насолоджуючись тишею і спокоєм після напруженого дня.

Захар зробив ковток кави, поставив чашку на стіл і поглянув на Мирославу з серйозним виразом обличчя.

— Ну що ж, Мирославо, — тихо промовив він, починаючи розмову. — День був довгий і виснажливий, але не безрезультатний. Ми знайшли підтвердження існування бараків на Довгій, і те, що вони використовувалися як пересильний пункт для біженців та бездомних. Це вже конкретна зачіпка, яка підтверджує слова Анни про голод і втрату дому.

Мирослава кивнула, погоджуючись з ним. Вона відчувала задоволення від перших успіхів у пошуку, але і розуміла, що найскладніше ще попереду.

— Так, це важливо, — сказала вона. — Бараки на Довгій, пересильний пункт, голод… все сходиться з тим, що ми чули від Анни. Але список мешканців … там немає її імені, і прізвище невідоме… Що далі, Захаре? Де шукати інформацію про конкретних людей, що жили в цих бараках?

Захар задумався на мить, перебираючи в пам’яті можливі джерела архівної інформації.

— Списки мешканців пересильних пунктів … це рідкість, — пояснив він. — Документи тих часів не завжди велися ретельно, а багато з них було втрачено в роки війни та розрухи. Але … можливо, є ще інші джерела інформації. Наприклад, церковні книги про народження і смерть за той період. В них можуть бути записи про померлих в пересильних пунктах, з вказівкою місця проживання та прізвищ. Також можуть бути документи місцевої адміністрації про виділення допомоги біженцям та бездомним … в них теж можуть згадуватися прізвища мешканців бараків.

Мирослава уважно слухала Захара, намагаючись запам’ятати всі можливі напрямки пошуку.

— Церковні книги … документи місцевої адміністрації… — повторила вона тихо. — Так, це звучить логічно. Нам потрібно запитати в архівістів, які ще документи за ці роки можуть містити інформацію про мешканців пересильних пунктів. Можливо, вони порадять нам ще якісь джерела або архівні фонди, що можуть бути корисними в нашому пошуку.

Захар кивнув, погоджуючись з її пропозицією.

— Звісно, — сказав він. — Завтра зранку знову поїдемо в архів і поговоримо з архівістами. Запитаємо про церковні книги, про документи місцевої адміністрації, про всі можливі джерела інформації, що можуть містити списки мешканців пересильних пунктів. І … — він зробив паузу, наче зважуючи слова. — Я ще зв’яжуся з одним знайомим. Він працює з архівами іншого профілю, можливо, в розсекречених документах того періоду є якась інформація про ці пересильні пункти і про людей, що там перебували в 1920-25 роках. Це не офіційні джерела, але в таких справах інколи допомагають неочікувані канали інформації.

Мирослава з вдячністю поглянула на Захара. Вона цінувала його системний підхід у справі, але розуміла, що в таких складних історичних розслідуваннях потрібно використовувати всі можливі джерела інформації, не обмежуючись лише офіційними архівами.

— Це чудово, Захаре, — сказала вона. — Буду вдячна, якщо ваш знайомий зможе нам допомогти. Чим більше джерел інформації ми використаємо, тим більше шансів знайти сліди Анни і розкрити цю таємницю.

Він зробив паузу, задумливо дивлячись у вікно, а потім повернувся до Мирослави з серйозним поглядом.

— І ще … Мирославо, — промовив він тихіше, наче згадуючи про щось важливе. — Ви згадували про видіння, про деталі з минулого, що бачили під час ритуалу. Червона герань на вікні, костел з вікна… ці деталі можуть бути не лише емоційними образами, а й конкретними підказками в пошуках.

Мирослава поглянула на Захара з цікавістю і надією. Інтуїтивний підхід, який вона відстоювала з самого початку, знайшов підтримку в раціональному аналізі Захара. Можливо, саме поєднання їхніх різних методів пошуку – логіки і інтуїції, системи і випадковості, наукового аналізу і емоційного відгуку – допоможе їм розкрити таємницю Анни і знайти спокій для її загубленої душі.

Плавна розмова в кафе затягнулася до пізнього вечора. Захар та Мирослава обговорили деталі їхнього подальшого пошуку, запланували візит до архіву на ранок та обмінялися думками щодо можливих джерел інформації. Випивши по другій чашці кави, вони вирішили завершити вечір та відпочити перед новим днем, сповненим архівних пошуків.

Наступного ранку, у відчутті нової енергії та рішучості, Мирослава та Захар знову вирушили на пошуки слідів Анни, цього разу – до міської бібліотеки, де зберігалися підшивки старих газет.

Бібліотека зустріла їх прохолодою та тишею читальних залів. Високі стелажі, заповнені книгами та підшивками газет, тягнулися до стелі, створюючи враження лабіринту знань та інформації. Атмосфера була напруженою, відчувалася зосередженість дослідників, що сиділи за столами, поглиблені у вивчення сторінок минулого.

Мирослава та Захар розташувалися за окремим столиком у відділі періодичних видань, перед ними вже лежали великі, пожовклі підшивки газет початку XX століття. Запах старого паперу, друкарської фарби та часу витав у повітрі, переносячи їх у далеку епоху, сповнену трагічних подій та соціальних потрясінь.

Захар рішуче розгорнув першу підшивку, одразу занурюючись у аналіз фактів та хронології подій, шукаючи згадки про період 1939року та ситуацію в місті. Він методично переглядав сторінку за сторінкою, вихоплюючи поглядом дати, назви, прізвища, намагаючись відтворити об'єктивну картину того часу, не відволікаючись на емоційний контекст.

Мирослава, навпаки, повільно перегортала пожовклі сторінки, дозволяючи собі зануритися в "голос епохи", відчути емоції людей, що жили в ті часи, їхні страхи, надії, розчарування. Вона вдивлялася в рядки газетних статей, намагаючись побачити за сухими фактами відображення колективної травми, відчути упередження часу, зрозуміти соціально-психологічний контекст подій.

— Дивись, Мирославо, — тихо промовив Захар, показуючи на невелику замітку в газеті. — Ось, згадка про масову конфіскацію маєтків у повіті на початку 1939 року. Є цифри про кількість виселених, про примусові депортації, про тих, хто був змушений залишити свої домівки… Факти, сухі факти, але вони підтверджують масштаб трагедії.

Мирослава уважно прочитала замітку, але її увагу привернуло не стільки фактичне зведення, як тон статті: стриманий, відсторонений, наче намагаючись приховати справжній жах подій за холодною мовою статистики.

— Так, факти, — погодилася вона, відкладаючи газету. — Але послухай, як це написано… сухо, офіційно, наче йдеться про звичайне адміністративне рішення, а не про розбиті життя. Де тут емоції, Захаре? Де тут біль, відчай людей, яких виганяли з їхніх домівок, яких змушували покидати все? Газети мовчать про це, наче бояться сказати правду, наче намагаються приховати масштаб катастрофи.

Захар підняв очі від газетних сторінок, дивлячись на Мирославу з легким здивуванням.

— Мирославо, це газетна стаття, офіційне видання, — відповів він спокійно. — Вони не пишуть емоційні романи, вони фіксують факти, події, хронологію. Нам потрібні факти, щоб відтворити об'єктивну картину, а не емоційні оцінки. Емоції — це добре для романів, але не для історичного дослідження.

Мирослава похитала головою, не погоджуючись із його раціональним підходом.

— Ні, Захаре, — заперечила вона. — Історія — це не лише факти й цифри, це й людські долі, емоції, переживання. Газети — це "голос епохи", і навіть в офіційних статтях можна відчути настрій часу, упередження, страхи людей. Нам потрібно читати між рядків, вловлювати емоційний контекст, щоб зрозуміти справжню трагедію, що розгорнулася тоді. Інакше ми побачимо лише суху схему подій — без душі, без справжньої історії.

Мирослава з Захаром продовжували працювати з підшивками старих газет, поглиблюючись у вивчення подій тих років. Старі сторінки розкривали перед ними жахливу картину голоду, що охопив місто та регіон. Рядки газетних статей ставали вікном у минуле, де розгорталася трагедія людських страждань та випробувань.

Мирослава натрапила на велику статтю на першій сторінці газети, заголовок якої кричав про "Нездоланний голод в Кам’янецькому повіті". Вона уважно почала читати, поглинаючи кожне слово, кожну цифру, кожну згадку про жахливу реальність того часу.

— Захаре, — тихо промовила Мирослава, її голос звучав приглушено від емоцій. — Погляньте сюди… Це про масові виселення… масштаби катастрофи описані жахливі…

Захар нахилився ближче, читаючи статтю через її плече. Рядки газети розповідали про примусове вилучення майна, про депортації, про тисячі сімей, які втрачали свої домівки, про пересильні пункти, де тимчасово утримували виселених. Стаття наводила страшні цифри статистики, але за ними стояли не просто числа, а людські долі, зруйновані свавіллям влади та безправ’ям.

— "Вулиці міста заповнені людьми, яких позбавили домівок, — читала Мирослава вголос, її голос тремтів. — Щодня реєструються сотні нових виселенців, яким немає куди йти. Пересильні пункти переповнені, умови утримання жахливі: бракує місця, їжі, теплих речей…" Боже мій… Це неможливо уявити…

Захар мовчки кивнув, погоджуючись із її словами. Він читав статтю далі, зосереджуючись на фактах і деталях, намагаючись зрозуміти масштаб трагедії та її соціальні наслідки.

— Тут згадуються пересильні пункти, — тихо промовив Захар, вказуючи пальцем на відповідний абзац. — "Міська влада організувала пересильні пункти для виселених, розмістивши їх у тимчасових бараках на околицях міста, зокрема на Довгій вулиці". Довга вулиця… бараки… це підтверджує нашу знахідку в архіві…

Мирослава уважно прочитала цей абзац, її серце забилося сильніше від передчуття. Бараки на Довгій вулиці… пересильний пункт… усе вказувало на те, що вони на правильному шляху, що дім Анни міг бути саме в цьому жахливому місці, серед вигнаних і розгублених людей.

Перегортаючи далі газетні сторінки, Захар натрапив на ще одну статтю, що привернула його увагу. Заголовок був менш емоційним, але зміст — не менш трагічним: "Про конфіскацію майна у контрреволюційних елементів та саботажників".

— Мирославо, — знову покликав Захар, його голос звучав стримано, але з помітною тривогою. — Тут є стаття про конфіскацію майна… початок 1939 року… політика "воєнного комунізму"… відбирали будинки у заможних міщан, інтелігенції, духовенства… виселяли людей на вулицю… без права на оскарження…

Мирослава зацікавлено поглянула на статтю, читаючи разом з Захаром жорсткі формулювання офіційного документу, що виправдовував насильницьке відбирання майна та вигнання людей з власних осель. Рядки газети розкривали безжальну логіку репресій, що не щадили нікого, руйнуючи долі і родини в ім'я "революційної доцільності".

— "З метою зміцнення позицій радянської влади та боротьби з контрреволюційними елементами, — читала Мирослава вголос, її голос звучав з гіркотою. — Проводиться конфіскація майна у осіб, підозрюваних в саботажі та ворожій діяльності. Виселення з конфіскованих будинків проводиться негайно, без надання іншого житла. Особи, виселені з власних осель, зобов’язані покинути місто в 24 години…" Захаре… це жахливо… це може пояснити, чому Анна з матір’ю втратили дім… їх просто вигнали на вулицю… в розпал голоду…

Захар мовчав, важко зітхаючи. Газетні сторінки розкривали перед ними жахливу правду минулого, правду про голод, репресії, розруху, про трагедію людських долей, загублених у вихорі історичних подій. Історія Анни поступово вимальовувалася на фоні цих жахливих подій, набуваючи конкретних рис і емоційного забарвлення. Пошук загубленого дому і забутої душі ставав все більш наполегливим і емоційно напруженим, ведучи Мирославу і Захара все глибше в лабіринти минулого, до розгадки таємниці, що чекала на них у пожовклих архівних документах та газетних сторінках.

Мирослава відірвалася від газетних сторінок, відкладаючи підшивку з легким тремтінням у руках. Образи голоду та репресій, що постали перед її очима, залишили важкий відбиток в душі. Вона заплющила очі на мить, намагаючись відігнати жахливі картини минулого, і раптом в пам'яті виринула деталь з її видіння, що досі залишалася непоміченою.

— Захаре, — тихо промовила Мирослава, відкриваючи очі та дивлячись на нього задумливо. — Я щойно згадала… у видінні… сукня Анни… вона була… порвана, брудна, жахлива… але тканина… тканина була гарна… дорого виглядала… шовк чи щось таке…

Захар підняв брови, зацікавившись її спостереженням.

— Сукня? Гарна тканина? — перепитав він, нахиляючись ближче. — Це цікаво… чому ви звернули на це увагу?

— Не знаю… просто зараз згадала, — відповіла Мирослава, намагаючись виразити словами те, що відчувала інтуїтивно. — Контраст був дуже сильний… бруд, лахміття і водночас вишукана тканина… це не виглядало як одяг бідної людини… навіть в пересильному пункті…

Захар задумався на мить, аналізуючи нову інформацію. Поступово в його погляді з’явилося розуміння.

— Ви маєте рацію, Мирославо, — сказав він, повільно киваючи головою. — Гарна тканина на порваній сукні… це дійсно може бути важливою деталлю. Якщо Анна та її мати були з заможної родини, яку вигнали з дому… то це пояснює все. Конфіскація майна, виселення… тоді сукня з гарної тканини – це залишок минулого, свідчення колишнього життя, до трагедії…

Він зробив паузу, а потім рішуче продовжив, дивлячись Мирославі прямо в очі.

— Нам потрібно дослідити маєтки та сім'ї, які жили у місті на початку XX століття. Заможні родини інтелігенції, купців, промисловців… ті, у кого могли відібрати майно в 1939 році. Можливо, серед них ми знайдемо сім'ю Анни, її прізвище, історію її дому…

Мирослава з ентузіазмом схопилася за цю ідею.

— Так, Захаре! Маєтки, заможних родини! Це чудовий напрямок! Нам потрібно знайти інформацію про конфіскацію майна, про виселення родин… можливо, в архівах є списки конфіскованого майна, переліки виселених сімей…

Вона знову потягнулася до підшивок газет, перегортаючи сторінки швидше, ніж раніше, шукаючи будь-які згадки про конфіскації, про долі заможних родин, що постраждали від радянської влади. Коли її рука торкнулася обкладинки наступної газети, через тіло пробігла легка холодна хвиля, наче дотик крижаного вітру з минулого. Мирослава здригнулася, відчуваючи незрозуміле передчуття, і швидко почала перегортати сторінки, інтуїтивно відчуваючи, що саме в цій підшивці може бути ключ до розгадки.

Серце билося частіше, коли вона швидко переглядала сторінку за сторінкою, вихоплюючи поглядом заголовки, підписи, фотографії. І ось, на останній сторінці газети, її погляд зупинився на статті, виділений рамкою, з заголовком, написаним великим, гострим шрифтом: "Конец Гнезда Контрреволюции. Конфискация имения семьи Вишневецких".

Мирослава затамувала подих, вдивляючись у фотографію маєтку. Величний будинок, оточений старим парком… Чи не тут жила Анна до того, як її життя зламалося під тягарем голоду та репресій? Передчуття відкриття охопило її з головою, змушуючи серце битися ще частіше від напруги очікування. Здавалося, вони наблизилися впритул до таємниці Анни, і зараз, за цими пожовклими газетними сторінками, вони можуть знайти ключ до розгадки загубленої історії забутого дому.

Під заголовком розміщувалася невеличка, розмита від часу фотографія. На ній, на фоні величного будинку у стилі модерн, стояла родина. Чоловік у елегантному костюмі та капелюсі, жінка у вишуканій сукні з мереживом, молода дівчина років двадцяти у капелюшку та довгій спідниці, і підліток років чотирнадцяти у костюмі гімназиста. Всі четверо дивилися прямо в об’єктив, їхні обличчя, хоч і розмиті часом, випромінювали аристократичну гідність та спокій. Одяг родини був свідченням їхнього високого соціального статусу та достатку – гарні тканини, вишуканий крій, елегантні аксесуари. Було видно, що це заможна, інтелігентна родина, що займала важливе місце в міському суспільстві. Під фотографією був підпис: "Семья Вишневецких на пороге своего имения, незадолго до национализации. Имение семьи Вишневецких на окраине города, национализированное в пользу Советской власти." Мирослава затамувала подих, вдивляючись у фотографію сім'ї.

Четверо людей, сповнених життя та гідності, на порозі свого розкішного дому, не підозрюючи про трагедію, що вже насувалася на них. Контраст між їхнім колишнім благополуччям та жахливою долею, що їх спіткала, вразив Мирославу до глибини душі. Чи була серед цих чотирьох людей Анна?

Мирослава відірвалася від статті, повільно опускаючи газету на стіл. Фотографія родини Вишневецьких не виходила в неї з голови. Особливо її вразило обличчя молодої дівчини, що здавалося таким знайомим і водночас таким далеким, наче привид з минулого.

— Захаре, — промовила Мирослава задумливо. — Нам потрібно дізнатися більше про цей маєток Вишневецьких. Хто вони були, ці люди з фотографії? Яка історія цього дому? І … що зараз на місці цього маєтку? Чи зберігся він до наших днів?

Захар кивнув, погоджуючись з її пропозицією. Інтуїція Мирослави та знайдена газетна стаття вказували на те, що вони на правильному шляху, і що саме маєток Вишневецьких може бути ключем до розгадки таємниці Анни.

— Звісно, Мирославо, — сказав він. — Нам потрібно зібрати всю можливу інформацію про родину Вишневецьких та їхній маєток. Почнемо з інтернету. Зараз пошукаємо, що відомо про них у відкритих джерелах.

Захар дістав свій телефон і швидкими рухами пальців він ввів у пошуковий рядок браузера запит: "маєток родини Вишневецьких ". За мить на екрані з’явилися результати пошуку – посилання на сайти з історії міста, краєзнавчі ресурси, туристичні портали.

Захар почав уважно переглядати посилання, відкриваючи сторінка за сторінкою, вивчаючи тексти та фотографії, що з’являлися на екрані. Мирослава нахилилася ближче, читаючи разом з ним, намагаючись вихопити з потоку інформації хоч якісь деталі, що могли б розкрити таємницю родини Вишневецьких та їхнього загубленого дому.

І ось, серед різноманітних посилань, Захар натрапив на статтю з краєзнавчого сайту, присвячену історичним маєткам міста. Заголовок статті привернув їхню увагу: "Маєток Вишневецьких – перлина архітектури міста, що збереглася до наших днів".

Захар швидко відкрив посилання і почав читати статтю вголос, показуючи екран ноутбука Мирославі.

— "Маєток родини Вишневецьких, збудований на початку XX століття відомим архітектором … є однією з найвизначніших архітектурних пам’яток міста, — читав Захар. — Маєток належав родині Вишневецьких, відомих меценатів та інтелігентів міста. Після 1939 року маєток був конфіскований радянською владою і використовувався для різних державних установ. На диво, будівля маєтку збереглася до наших днів майже в незмінному вигляді і є пам’яткою архітектури місцевого значення. Зараз в будівлі розміщується … — Захар зробив паузу, прокручуючи сторінку нижче. — … міська художня галерея імені … "

Мирослава затамувала подих, слухаючи розповідь Захара. Маєток Вишневецьких зберігся до наших днів… будівля стоїть і сьогодні… в ній розміщується художня галерея… серце забилося частіше від хвилювання та передчуття. Можливо, вони знайшли не лише сліди минулого, а й реальне місце, де колись жила Анна, де розгорталася трагедія її родини.

— Художня галерея… — прошепотіла Мирослава тихо, наче сама до себе. — Маєток Вишневецьких … художня галерея … треба поїхати туди, Захаре. Побачити цей дім на власні очі. Відчути його атмосферу. Можливо, там ми знайдемо відповіді на наші питання, знайдемо сліди Анни в стінах цього старого маєтку.

Захар усміхнувся легко, помічаючи її емоційний порив. Інтуїція Мирослави вела їх уперед, навіть через лабіринти архівних пошуків та газетних сторінок, до розгадки таємниці загубленого дому.

— Звісно, Мирославо, — сказав він. — Поїдемо до маєтку Вишневецьких. Подивимося на художню галерею, поговоримо з працівниками, дізнаємося більше про історію цього місця. Можливо, там ми знайдемо ключ до розгадки таємниці Анни, і знайдемо спокій для її загубленої душі. Але спочатку … — Захар поглянув на годинник. — Вже пізній день. Давайте зробимо перерву, повечеряємо і відпочинемо. А завтра зранку поїдемо .

Вечір опустився на місто м'якими сутінками, коли Мирослава, відчуваючи приємну втому після напруженого дня, нарешті переступила поріг своєї квартири. Тиша обволікла її, контрастуючи з бібліотечною метушнею та напруженою атмосферою архіву. Першим ділом вона поставила чайник, і поки вода закипала, роззулася, відчуваючи, як напруга дня поступово відступає.

Надпиваючи запашний гарячий чай, Мирослава опустилася у м’яке крісло біля вікна. Вечірнє місто розстилалося внизу, мерехтячи вогнями вікон та ліхтарів. Але погляд її був спрямований не на міський пейзаж, а всередину себе, у вир думок, викликаних газетними статтями про масові депортації та виселення українців.

Скільки ж горя, скільки страждань випало на долю українського народу… Розкуркулення, репресії, а потім примусове виселення тисяч сімей — вирваних із корінням із рідної землі, кинутих у холодні ешелони, що везли їх у невідомість. Їх оголошували "ворогами народу", "куркулями", "буржуазними націоналістами", хоча насправді вони були лише тими, хто любив свою землю, працював, зберігав традиції предків.

Інтелігенція, заможні селяни, звичайні міщани — ніхто не був застрахований від жорстокої машини тоталітарного режиму. Відбирали не лише майно, будинки, землю — відбирали життя, гідність, майбутнє. Людей вантажили у товарні вагони, мов худобу, без права на повернення, без шансу на справедливість.

Історія родини Вишневецьких, про яку вона сьогодні прочитала в пожовклій газеті, була лише однією крихітною краплею в морі людських трагедій, що захлеснули Україну в ті страшні роки.

Мирослава зітхнула й перевела погляд на нічне місто. Його вогні мерехтіли байдуже, не знаючи про ті тіні, що досі ходять між старими будинками, про голоси, що вічно лишатимуться у стінах тих, хто був вигнаний, принижений, знищений. Україна пам’ятає. Але чи пам’ятаємо ми?

Раптом тишу вечора розірвав різкий, гортанний звук – "Каррр!" Мирослава здригнулася, вирвавшись з глибини своїх роздумів. Згадала! Каркуша! Вона ж цілий день не була вдома, зовсім забула про свого чорного компаньйона. З докором совісті Мирослава підвелася з крісла і підійшла до великої клітки, що стояла в кутку кімнати.

— Каркушо, вибач, сонечко, — тихо промовила вона, відкриваючи дверцята. — Запрацювалася зовсім, забула про тебе. Пробач мені, будь ласка.

Ворон, не чекаючи запрошення, миттєво скочив на підлогу і почав поважно крокувати кімнатою, розминаючи крила після цілого дня у клітці. Мирослава усміхнулася, спостерігаючи за його ходою, і знову опустилася в крісло, тримаючи в руках теплу чашку з чаєм.

Тепер її думки переключилися на Захара. Провівши ці дні поруч з ним, вона почала краще розуміти цю стриману, зібрану людину. За його зовнішньою суворістю та військовою виправкою ховався глибокий розум, аналітичний склад мислення та неабияка наполегливість. Він був надійним, розважливим, завжди готовим підтримати та допомогти. Їхні різні підходи до пошуку, раціональний аналіз Захара та її інтуїтивні відчуття, дивним чином доповнювали один одного, створюючи міцний тандем у їхній спільній справі.

Знову пролунало "Каррр!" – цього разу спокійніше, наче Каркуша підтверджував її думки, погоджуючись з її оцінкою Захара. Мирослава усміхнулася до ворона, відчуваючи тепло та вдячність до цієї несподіваної зустрічі, що привела її до Захара та до розкриття таємниці Анни.