Наступного ранку, об 11:00, Мирослава та Захар знову сиділи в кабінеті Ірини. За вікном тягнувся сірий, втомлений ранок, крізь який іноді пробивалося холодне світло. У повітрі стояв слабкий запах кави й тонкий аромат медичних антисептиків. На столі перед Іриною рівною стопкою лежали надруковані результати обстежень Віктора. Вони ніби випромінювали власну вагу, обіцяючи відповіді — або нові питання.

Атмосфера була натягнута, як перед штормом. Повітря здавалося густішим, кожен вдих був глибшим, кожен порух обережним. Мирослава сиділа рівно, схрестивши пальці на колінах, її погляд прикований до аркушів. Захар трохи нахилився вперед, схрестивши руки на грудях, його обличчя було зібраним, погляд напружено ковзав від Ірини до паперів.

Ірина уважно вивчала дані, її обличчя залишалося професійно-спокійним, але тонка вертикальна зморшка між бровами видавала внутрішню напругу.

— Аналізи готові. — промовила Ірина, підсуваючи папери до себе. — Аналізи готові. МРТ не виявило жодних органічних уражень мозку. ЕЕГ теж в нормі, епілептичної активності немає. Аналізи крові… загальний стан ослаблений, але без критичних відхилень. З медичного погляду, причина симптомів Віктора залишається нез’ясованою.

Мирослава та Захар обмінялися поглядами. Раціональні пояснення знову відступали, відкриваючи простір для невідомого.

— Щодо психологічного тестування, — продовжила Ірина, — я провела шкалу DES-II та тест ITQ. Результати підтверджують високий рівень дисоціації та симптоматику посттравматичного стресового розладу. Але, знову ж таки, це не пояснює всіх аномалій. Реакція на дзеркала, архаїчна мова… це виходить за рамки звичайної психологічної травми.

Захар кивнув, підтверджуючи її слова.

— Отже, медицина та психологія вичерпали свої можливості, — спокійно промовив він. — Настав час спробувати інші методи. Гіпнотичний сеанс.

Мирослава погодилася кивком голови.

— Так, я готова. Але, Ірино, нам потрібен ваш медичний контроль. І, з огляду на незвичайність ситуації, можливо, варто провести сеанс в умовах максимальної безпеки.

Ірина задумалася на мить, потім поглянула на годинник.

— Сьогодні ввечері, після відбою. В лікарні буде менше персоналу, менше зайвих очей. Я підготую окрему палату, забезпечу моніторинг життєвих показників Віктора. І буду поруч, звісно.

— Чудово, — сказала Мирослава. — Вечірній час підходить. Тиша та спокій можуть сприяти глибшому зануренню в гіпноз.

Захар мовчки кивнув, погоджуючись з планом. Ірина уточнила час – дев’ята вечора. Домовившись про деталі, Мирослава та Захар вийшли з кабінету, залишаючи Ірину готуватися до незвичайного експерименту.

День Мирослави промайнув у напруженому очікуванні вечора. Після ранкової зустрічі з Іриною та Захаром, вона повернулася додому, але зосередитися на роботі не вдалося. Думки постійно поверталися до Віктора, до його матері, до загадкових симптомів та до Захара. Слова Каркуші про "чужий устав" крутились в голові, змушуючи переосмислити звичний раціональний підхід. Вдень вона намагалася відвернутися, занурившись у рутинні справи, але ближче до вечора тривога посилилася. Одягнувшись у темний одяг, немов готуючись до чогось важливого і невідомого, Мирослава вийшла з дому. Рівно о 21:00 вона відчинила двері в психіатричну лікарню, де на неї вже чекали Ірина та Захар. Ірина була стривожена та напружена.

— Віктор неспокійний останні кілька годин, — повідомила вона тихо, ведучи їх коридором. — Збуджений, вербально агресивний, температура знову знизилася. Я дала йому легке седативне, але він все одно не заспокоюється. Можливо… можливо, це реакція на наше рішення про сеанс.

Захар зупинився на ходу, пильно подивившись на Ірину.

— Реакція на нас? Чи на ритуал, який відчуває наближення? Закон Резонансу діє невблаганно. Сутності тонкого світу відчувають наші наміри.

Мирослава насупилася, скептично поглянувши на Захара, але не стала сперечатися. Напруга в повітрі зростала, і вона відчувала легке тривожне поколювання в кінчиках пальців.

Вони увійшли до підготовленої палати. Віктор лежав на ліжку, підключений до монітора життєвих показників. Його дихання було поверхневим та прискореним, на чолі виступили краплі холодного поту. В напівтемряві палати його обличчя виглядало блідим та виснаженим, але в заплющених очах відчувалася прихована напруга, наче він боровся з невидимим ворогом.

Захар повільно підійшов до ліжка, оглядаючи Віктора пильним поглядом. Потім повернувся до Мирослави та Ірини, його обличчя було серйозним та зосередженим.

— Гіпноз може бути недостатнім, — тихо промовив він. — Опір сутності занадто сильний. Нам потрібен ритуал. Перший контакт через ритуал екзорцизму. Мирославо, ви готові допомогти? Нам необхідна ваша психологічна підтримка та спостережливість, Ірино, а також медичний контроль з вашого боку.

Мирослава подивилася на Захара з сумішшю здивування та непевності. Ритуал екзорцизму здавався їй надто ірраціональним і застарілим для її наукового мислення.

Але вона бачила серйозність в очах Захара, відчувала напругу в повітрі, і розуміла, що звичайні методи можуть бути недостатніми в цій незвичайній ситуації.

— Я… я готова спробувати, — повільно відповіла Мирослава, зважуючи кожне слово. — Але я повинна розуміти, що саме ви збираєтеся робити. Який план?

Захар почав тихо пояснювати свої дії, його голос звучав спокійно та впевнено, наче він виконував давній та добре знайомий ритуал.

— Ритуал — це не просто набір слів, Мирославо, — спокійно пояснив Захар. — Це спосіб взаємодії з тим, що перебуває за межею звичайного сприйняття. Молитви допоможуть нам створити захисний бар’єр і встановити контакт. Ми не будемо примушувати, не будемо вдиратися, лише слухати. Якщо там є щось, що тримає Віктора, ми зможемо це відчути та зрозуміти, як діяти. Закон Поваги вимагає шани навіть до темних сутностей, але Закон Волі дає нам право захищати людську свідомість від насильства.

Мирослава слухала, намагаючись усвідомити логіку цих слів. Вона не вірила в ритуали, але бачила, що Захар ставиться до цього серйозно, без тіні фанатизму. Його впевненість змушувала її сумніватися у власному скепсисі. Ірина мовчки спостерігала, в її погляді змішувалися тривога й недовіра.

Захар мовчки розпочав. Він став біля Віктора заплющив очі та почав вимовляти слова латиною, його голос звучав чітко, спокійно, майже мелодійно. У повітрі ніби стало важче дихати, лікарняний запах поступився місцем чомусь іншому — терпкому, невловному, ніби спогаду про давно забуте. Щось змінювалося.

Мирослава спостерігала за діями Захара з сумішшю цікавості та скепсису. Її раціональний розум намагався знайти пояснення цим архаїчним діям в рамках психології – символізм, самогіпноз, плацебо-ефект… але щось глибше в ній відчувало незвичну напругу, що згущувалася в повітрі разом з димним серпанком. Вона бачила, як Ірина пильно стежить за показниками монітора Віктора, її обличчя виражало змішані почуття – цікавість та явну тривогу, віддзеркалюючи власну внутрішню боротьбу Мирослави між наукою та невідомим.

Захар дістав з кишені срібний хрест і повільно підняв його вгору, промовляючи тихим, розміреним голосом слова молитви. Мирослава не розуміла слів, але відчувала глибоку урочистість та силу в його інтонації, наче він звертався до чогось давнього і могутнього, що існувало поза межами її раціонального розуміння, наче кликав тіні минулого, що витали над цим стражденним містом.

В палаті стало тихо, Віктор лежав нерухомо, але раптом його тіло здригнулося в судомах. Монітор зафіксував різкий стрибок пульсу та зміни в ритмі дихання, наче невидима сила прокинулася в його тілі. Ірина наблизилася до ліжка, напружено слідкуючи за показниками, готова в будь-який момент втрутитися, якщо стан Віктора погіршиться.

Захар продовжував читати молитву, голосніше та наполегливіше, підносячи хрест над Віктором. Мирослава відчула легкий холод, що пробіг по шкірі, хоча температура в палаті залишалася комфортною, здавалося, холод йшов зсередини, від самого серця цього місця, просякнутого історією страждань. Атмосфера згущувалася, наповнюючись незримою напругою, наче щось невидиме протистояло ритуалу, опираючись втручанню в простір.

Раптом Віктор різко розплющив очі. Його погляд був порожнім та відсутнім, наче він дивився не на них, а кудись у далеку минувшину. З його вуст вирвався хриплий, нелюдський звук, що нагадував старечий стогін та дитячий плач одночасно – звук віковічного страждання та відчаю. Потім, повільно повернувши голову в бік Захара, Віктор промовив тихим, надтріснутим голосом, що не належав йому, голосом жінки:

— Не турбуй… нас… тут… наш… дім… голод… мама… холодно… нема… дому…

Мирослава відчула, що Захар встановив перший контакт, але діалог залишався крихким і непевним. Вона вирішила діяти паралельно, використовуючи свій психологічний інструментарій, щоб посилити зв’язок та спробувати зрозуміти емоційний стан сутності.

Поки Захар продовжував тиху молитву, тримаючи хрест в руці, Мирослава обережно наблизилася до ліжка Віктора. Вона намагалася налаштуватися на його хвилю, відчути його внутрішній стан, використовуючи свій емпатичний дар. Вона зосередилася на ритмі його дихання, на ледь помітних рухах вій, на напрузі м’язів обличчя, намагаючись проникнути за межі фізичного тіла, до того невидимого простору, де звучав голос з минулого.

— Я чую твій біль — тихо промовила Мирослава, її голос звучав м’яко і заспокійливо, контрастуючи з урочистою молитвою Захара. — Я чую твій холод і голод. Я розумію, що тобі самотньо і страшно.

Вона простягла руку, намірюючись легко торкнутися чола Віктора, жест підтримки та співчуття. Але в той самий момент, коли її пальці майже доторкнулися до шкіри, відбулося щось несподіване. Тіло Віктора знову здригнулося в судомах, але цього разу інтенсивніше та жорсткіше, ніж раніше. Монітор запищав тривожно, фіксуючи різке зростання пульсу та падіння сатурації. Ірина різко нахилилася над апаратурою, готова до екстрених дій.

Але не фізичні зміни в стані Віктора вразили Мирославу найбільше. Вона відчула … емоційний удар. Невидима хвиля холоду та відторгнення прокотилася від тіла Віктора, наче невидима стіна виросла між ними. Її власні емоції раптом згасли, замінюючись чужими, важкими та темними почуттями. Тривога охопила її крижаними щупальцями, розгубленість затуманила свідомість, а незрозумілий первісний страх заповз під шкіру, змушуючи серце стискатися від передчуття чогось жахливого. Її серце почало битися частіше, дихання стало поверхневим, а в голові зашуміло, наче від сильного емоційного тиску, але цей тиск був не лише її власним, а наче нав’язаним ззовні, чужим і ворожим.

Разом з емоційним ударом прийшли й видіння. Короткі, фрагментарні, але жахливо реальні. Вона раптом відчула пекучий холод пронизливого вітру, хоча в палаті було тепло. Побачила перед очима сірі стіни тісної кімнати, не лікарняної палати, а якоїсь убогої халупи, з обдертими шпалерами та замерзлими вікнами. Відчула сморід голоду, затхлий запах хвороби і немитого тіла. На мить їй здалося, що вона бачить себе … іншою. Худою, виснаженою дівчиною в латаній одежі, що сидить на підлозі біля ліжка, де лежить хвора жінка з блідим змарнілим обличчям. Мама… це була мама… але не її мама, а чиясь інша, чужа, але від того не менш рідна і болісно близька. В очах дівчини стояли сльози відчаю та безсилля, а в вухах звучав тихий розпачливий плач хворої жінки, що змішувався з голодним бурчанням в животі та стукотом зубів від холоду. Голод… холодно… мама… – пульсувало в її свідомості, віддаючись емоційним відлунням чужого страждання.

Видіння зникли так само раптово, як і з’явилися, залишаючи після себе лише холод, тривогу та відчуття глибокого емоційного виснаження. Мирослава відступила, хитаючись, наче після сильного фізичного удару, намагаючись знову знайти опору в реальності лікарняної палати. Але сліди чужих емоцій та видінь залишалися в її свідомості, нагадуючи про невидимий емоційний бар’єр, що виріс між нею та голосом з минулого, про темряву і страждання, що ховалися за межами раціонального розуміння.

Голос з вуст Віктора пролунав знову, але цього разу з явним роздратуванням та агресією, змінюючи втомлену сумну інтонацію на щось вороже та відразливе:

— Не чіпай… не смій… не твоє… не розумієш… підеш… геть… залиш… мене… в спокої…

Слова були різкими, уривчастими, наче гарчання пораненого звіра, що захищає свою територію. Вона розгублено поглянула на Захара. Його обличчя залишалося спокійним та зосередженим, але в очах з’явилося розуміння. Він кивнув головою, наче підтверджуючи її внутрішні сумніви, її відчуття межі можливостей психологічних методів перед обличчям містичного опору. Ритуал діяв, контакт було встановлено, але спроба емпатії зустріла жорстку відсіч. Сутність не хотіла співчуття, не хотіла розуміння, вона хотіла лише … спокою мертвих, і не терпіла втручання живих у свій темний світ. І цей світ виявився емоційно ворожим та відразливим для Мирослави, залишаючи її з відчуттям розгубленості та глибокого внутрішнього конфлікту – чи достатньо науки та психології, коли стикаєшся з такою темрявою, з таємницями тонкого світу, що виходять за межі раціонального розуміння. Захар зробив крок вперед, нахиляючись ближче до обличчя Віктора. Його погляд став ще більш пильним та проникливим, наче намагаючись зазирнути в саму глибину душі, що ховалася за порожнім поглядом Віктора. Він звернувся до сутності безпосередньо, владно і вимогливо, наче до рівного противника, а не до хворої людини:

— Як тебе звати? Я вимагаю назвати своє ім’я. Хто ти, що говориш голосом цієї людини?

Тіло Віктора знову напружилося, пручаючись голосу Захара. М’язи обличчя судомно смикалися, губи скривилися в гримасі болю та злості. З горла вирвалися нерозбірливі звуки протесту, наче невидима сила відчайдушно боролася за право на анонімність, за право залишатися невідомою темрявою. Монітор знову запищав тривожно, фіксуючи зростання напруги в тілі Віктора.

— Ім’я! — наполегливо повторив Захар, його голос звучав твердо і непохитно, наче сталь. — Я вимагаю твоє ім’я в ім’я Світла і Порядку. Назви себе, тінь з минулого!

Боротьба тривала кілька напружених миттєвостей. Здавалося, невидима сила розривається між опором та неминучістю підкоритися вимозі Захара. Напруга в палаті досягла межі, повітря наче зарядилося статичною електрикою.

І раптом, опір зламався. Тіло Віктора розслабилося, судоми вщухли, дихання стало рівним. З вуст вирвався тихий, ледь чутний шепіт, знесилений і покірний:

— Анна…

Захар кивнув сам до себе, задоволений першим результатом. Ритуал першого контакту завершено. Він сховав хрест назад у свою кишеню.

Захар поглянув на Мирославу та Ірину.

— На сьогодні достатньо, — тихо промовив він. — Перший контакт встановлено. Ми отримали ім’я та перші підказки. Потрібно проаналізувати отриману інформацію і розробити подальший план дій.

Мирослава кивнула, відчуваючи емоційне виснаження, але і несподівану цікавість. Скепсис відступив, залишаючи місце для наукового азарту дослідника, що стикається з невідомим. Ірина мовчки вимкнула монітор життєвих показників Віктора, її обличчя виражало змішані почуття – втому, тривогу та подив.

Вони вийшли з палати в тихий коридор психіатричної лікарні. Нічна зміна персоналу майже непомітно пересувалася коридорами, створюючи атмосферу сонного спокою та відстороненості.

— Тепер у нас є інформація, з якою можна працювати, — сказав Захар, зупинившись у коридорі. — Анна… голод… Потрібно шукати архівні дані, історичні документи, все, що може допомогти нам з’ясувати історію цієї жінки та її зв’язок із Віктором.

Він поглянув на Мирославу з питанням в очах.

— Мирославо, дозволите підвезти вас додому? По дорозі обговоримо подальші дії. Нам потрібно скоординувати наші зусилля та розробити план розслідування.

Вона кивнула, відчуваючи втому, яка накочувалася після напруженого дня. Вийшовши на стоянку, Мирослава вдихнула прохолодне нічне повітря, намагаючись трохи прояснити думки. Захар мовчки відчинив для неї дверцята, і незабаром машина плавно рушила з місця, розрізаючи жовті відблиски вуличних ліхтарів.

Він обережно вів авто вузькими вечірніми вулицями, а вона дивилася у вікно, спостерігаючи, як темрява накриває місто.

Місто повільно занурювалося в темряву, але ще не повністю погасло. Вуличні ліхтарі кидали довгі тіні на бруківку, вихоплюючи з темряви фрагменти старовинних будівель. Вони проїхали повз величної кам'яної фортеці, що темніла на фоні нічного неба, її вежі стрімко підіймалися вгору, нагадуючи про давню історію цього міста. Далі мелькнули за вікном контури старовинної ратуші з високою вежею, освітленою м'яким жовтим світлом. Вулиці були майже порожні, лише рідкісні перехожі поспішали у своїх справах, і лише здалеку долинав приглушений шум вечірнього міста.

Коли вони під'їхали до будинку Мирослави, Захар вимкнув мотор, і в салоні запала тиша, порушена лише тихим постукуванням охололого двигуна. Він повернувся до Мирослави, його обличчя в тьмяному світлі вуличного ліхтаря виглядало серйозним та задумливим.

— Мирославо, розкажіть, що ви відчули там, в палаті? Під час ритуалу, коли ви намагалися встановити емоційний зв'язок.

Мирослава заплющила очі, намагаючись знову пережити ті незвичайні відчуття, витягнути з пам'яті фрагменти видінь. Холод, страх, відчай … і образи з минулого, що спалахнули перед її внутрішнім зором.

— Це було … жахливо, — тихо промовила вона, відкриваючи очі. — і фізично, і емоційно. Наче мене накрила хвиля чужого страху і відчаю. Холод … холод, що пронизує, не зовнішній, а внутрішній, наче холод смерті. І голод … відчуття порожнечі та виснаження, наче не лише тіло, а й душа голодує. І ще … страх за матір. Сильний, розпачливий страх дівчинки, що боїться втратити найдорожчу людину.

Вона замовкла на мить, збираючись з думками, намагаючись чітко сформулювати фрагменти видінь, що залишилися в її пам'яті.

— Я бачила … убогу кімнату. Сірі стіни, обдерті шпалери, замерзлі вікна. Не лікарняну палату, а щось … житлове, але занедбане і холодне. І дівчинку … худеньку дівчинку в латаній одежі. Вона сиділа на підлозі біля ліжка, а на ліжку лежала хвора жінка, її мама. І в кімнаті був сморід голоду і хвороби. І ще … я пам’ятаю деталь … на вікні стояла квітка в горщику. Герань … червона герань. Зів’яла, але червона. Наче останній спалах життя в цьому мертвому холоді. І … знаєте, що ще дивне? З вікна цієї кімнати … я бачила костел. Високий, старовинний костел з вежею. І … здається, я знаю цей костел. Я бачила його раніше … здається, він на Довгій вулиці. Так, точно, він там … на Довгій…

Мирослава піднесла руку до чола, наче намагаючись зловити невловну думку, згадати щось важливе.

— Костел на Довгій вулиці… — повторила вона тихо. — Це може бути орієнтиром… якщо їхній дім був поруч з цим костелом на Довгій вулиці … то ми зможемо знайти це місце на старих картах міста… а потім і в архівах шукати інформацію про мешканців цієї вулиці … Анну і її сім’ю…

Захар уважно слухав Мирославу, не перебиваючи її розповідь. Він кивнув головою, коли вона закінчила, його погляд став більш зосередженим, наче він вже почав аналізувати отриману інформацію, шукаючи зачіпки для подальшого розслідування.

— Герань, костел на Довгій, — повторив він тихо. — Нам потрібно почати з архівів. Шукати плани міста початку XX століття, адресні книги, списки мешканців Довгої вулиці, церковні записи, документи … все, що може дати нам хоч якусь інформацію про Анну та її сім’ю. Можливо, знайдемо прізвище, точну адресу … щось, що допоможе нам розкрити цю історію до кінця. І зрозуміти, що тримає душу Анни в цьому світі, і як допомогти їй знайти спокій.

Він поглянув на Мирославу з надією в очах.

— Завтра зранку почнемо працювати? Чи ви готові до такої роботи, Мирославо? Після такого емоційного навантаження?

Мирослава рішуче кивнула, відкидаючи втому та емоційний тягар. Інтерес дослідника переміг минулі переживання, запалюючи в ній енергію та готовність до дії.

— Так, звісно, я готова, — твердо відповіла вона. — Навпаки, потрібно діяти негайно, поки слід не захолов. Завтра зранку поїдемо до Довгої вулиці.

Вона задумалась на мить, уявляючи старовинні вулички міста.

— Вулиця Довга… костел навпроти — повторила Мирослава тихо, наче промовляючи заклинання. — Можливо, нам вдасться знайти цей дім. Можливо, щось збереглося з тих часів… хоч якісь сліди минулого…

Вона поглянула на Захара з блиском надії в очах.

— Що скажете, Захаре? Чи є сенс починати з пошуку на місці? Можливо, архіви зачекають? Якщо нам вдасться знайти цей дім, або хоча б місце, де він колись стояв, це може дати нам більше інформації, ніж сухі архівні документи. Відчуття місця … історія місця … це може бути важливо.

Захар задумливо постукав пальцями по керму, розмірковуючи над пропозицією Мирослави. Він поглянув у темряву міста, наче намагаючись розгледіти в ній відповідь.

— Ви праві, Мирославо, — нарешті сказав він, кивнувши головою. — Почнемо з місця. Архів нікуди не дінеться. Але відчуття місця … енергетика місця … це дійсно може бути важливо. Особливо в такій справі, як наша. Поїдемо завтра зранку на Довгу вулицю. Пошукаємо старий дім біля костелу . Можливо, ми знайдемо сліди минулого там, де воно сталося.

Він знову поглянув на Мирославу, з легкою посмішкою в очах.

— Готові до польових досліджень, пані психолог? Чи архівна пилюка більше до душі?

Мирослава усміхнулася у відповідь, відчуваючи, як напруга повільно відступає, замінюючись передчуттям нового етапу розслідування.

— Готова до будь-яких досліджень, пане екзорцисте, — відповіла вона з рішучістю. — Лише б знайти відповідь. І допомогти Анні знайти спокій. А Віктору – повернутися до життя. Отже, завтра зранку – Довга вулиця. А потім … архіви та онлайн-ресурси, якщо знадобиться. Згода?

— Згода, — підтвердив Захар, заводячи мотор. — До завтра, Мирославо. Відпочивайте і набирайтеся сил. Завтра нас чекає день пошуків і відкриттів. Хто знає, що ще розкриє нам цей голос з минулого … і що ми знайдемо на Довгій вулиці старого міста.