Злата і двоє її супроводжуючих дісталися до чарівникового помешкання уже поночі. Коли вони увійшли, то застали чарівника за столом, коли той як раз вносив нові нотатки до свого щоденника, тримаючи в одній руці перо, а в іншій підсвічник. Чаклун був наче з казки: довга, кручена борода, маленькі, круглі окуляри на великому й товстому носі, який за своєю формою нагадував більше буряк, аніж ніс. Він був настільки червоним, що органічно вписувався в чарівниковий образ, адже й сам чаклун був одягнений у всі відтінки червоного та бордового. І тільки його біла борода вирізнялася із усієї цієї однотонної маси. Чаклун на секунду відставив своє перо, помітивши в дверях подорожніх.

– Хлопці, а чого це ви завітали в такий пізній час? – здивувався маг. – Знаєте, зараз не найпідходяща пора для відвідин.

– Ми у нагальній справі, – пояснив принц.

– А ну ясно, – чарівник зробив хмуру гримасу, вдаючи, що засмучений, – а просто так завітати до старого, немічного друга на схилі літ, то як завжди часу немає.

– Що ти, Карміне, який же ти старий, – виправдовувався Ателас.

– Ага подумаєш всього-на-всього декілька тисяч років, – продовжував кепкувати над ними дідусь. – Ех, ну добре, показуйте, що там у вас за нагальна справа така.

Таш подав знак і з-за дверей виглянула стомлена Злата.

– О Боже, – сплеснув у долоні Кармін, – та це ж справжнє людське дитя. Мила моя як ти сюди потрапила?

– Через книгу, – сказала дівчина. – Вона була про таких як ви, про ельфів, вона описувала Ейрум і ще якусь битву…не пам’ятаю як вона називалась.

– Битва Трьох королівств, – підказав їй Таш.

– Так, здається, – погодилася Злата.

– Хм… – задумливо протягнув чарівник, пригладивши неслухняні кучері на сивій бороді, – колись я чув, що чаклуни Палріата використовували книжки для переносу деяких предметів в інші частини Ейруму, так вони обмінювалися інформацією один з одним, але щоб перенести з одного світу в інший живу істоту – такого я ще не чув.

– Не думаю, що мене перенесла сюди безпосередньо книжка, – сказала Злата, – там ще був якийсь текст, можливо закляття.

– Закляття? А ти можеш пригадати, які там були слова?

– Я спробую, – погодилася дівчина. – Здається там було так: «Ecpiritus esti able…»

– Mor erturo, – перебив її чаклун. – Auluas esti able mor porte. En Anubas esti able mor tokvenito. Mor terro en mor strectus, tu rigverio elego proro, – продовжив чарівник. – Хай Сонце буде моїм свідком, хай Місяць буде моїм супутником, хай Зоря стане моєю провідницею. Моє тіло і мій дух віднині стає частиною вашого світу. Я зустрічав колись це закляття у бібліотеці Ельбурону, ніколи б не подумав, що воно щось значить. Мабуть доведеться знову відвідати ті мальовничі краї. Але це все завтра, а сьогодні хлопчаки повертайтеся назад до замку. Людське дитя залишиться поки що у мене, тут їй буде безпечніше і вона не буде привертати сторонню увагу.

– Це правда, Ателасе, – сказав Таш, – нам уже час. Ваш батько буде хвилюватись.

– Ну добре, – мовив принц. – До побачення, Карміне. На все добре, Злато.

– Бувай, – сказала на останок Злата, пред тим як двері чарівникового помешкання зачинилися і подорожні зникли з виду.