Вірші
СИНОНІМ СЛОВА "КРАСА"
Краса – в заплутаному волоссі
Хаотичними баранцями скуйовдженому
На м'якій подушці.
Краса – у тремтливих симфоніях
арфи й фортепіано твоїх
пів відкритих вуст
солодких як вишні.
Краса – у залитих вином щоках
З багрянцем кольору граната
Що пломеніють
Хіттю і соромом.
Краса – у темній райдужці очей
Настільки заповнених чорним
Що справжній колір
Губиться в безодні.
Краса – у переплетених пальцях рук
Безповоротно загублених
У білих складках
Чистої постілі.
Краса – в кожній маленькій деталі
Цієї короткої миті
Де синонім краси
це вся повністю ти.
12
0
236
ЦІЛУВАТИ ЗАВЖДИ
Дозволь мені – і я торкнусь вустами
До тіла твого кожного надламу;
Цілунками вималюю лінії,
Що зігріють в холоди осіннії.
Твоєї шкіри кожну частку ніжно,
Коли на вулиці вже буде сніжно,
Укрию ковдрою із поцілунків –
Витіюватих і складних малюнків.
Тепла весняного промінь промайне –
Тоді губами квітчатиму тебе:
Усиплю твоє тіло пелюстками
Ледь-ледь допомагаючи руками.
А запах акацієвого цвіта
Залишить після себе присмак літа.
Я тебе торкнусь – лиш дозвіл дай мені,
Червоним обведу всі дні в календарі
9
0
241
МАВКА
Ліс. Темна гущавина. Непроглядні хащі
Але це все — не страшно
Поряд із тобою — людина, що виведе тебе звідси
Ти довіряєш їй, крокуєш із нею нога в ногу,
Вдивляєшся в її рідне лице, намагаючись вловити кожен відтінок емоції,
Кожну м'яку рису овалу лиця,
І закарбувати у пам' яті
Назавжди.
Бо у глибині душі ти знаєш — це остання ваша подорож разом.
Ти знаєш — ця людина несправжня.
Це просто мара.
Ти здогадуєшся: якщо поглянеш на її спину, побачиш там лише
Глибоку діру та клубок із органів.
Крокувати з нею нога в ногу —
це не просто примха, радше необхідність.
Ти не хочеш дивитися їй на спину,
Ти не хочеш зізнаватися собі в тому,
Що вона — несправжня.
Намагаєшся заглушити щем серця
І продовжуєш іти поряд, вдивлятися в
До болю рідне обличчя.
Ви пройдете через ці темні хащі разом —
Так думає серце.
Проте мозок наполегливо повторює —
Ні.
13
1
290
ТРОЯНДИ
Криваво-червоні квітки принадні;
Свіжі й звабливі — стояли троянди.
Ніжились пелюстки їх тендітні
У блідому ранковому світлі,
Допоки не залягли глибокі тіні,
Не вкрилися мрякою білі стіни —
По тому впали змарнілі, тьм'яні пелюстки
Похилені вечора темною хусткою.
І не стало більше червоної зваби
Схилили голову — зів'яли троянди
18/07/21
11
5
219
ЦВІТЕ ВИШНЯ
Тремтить заквітчана білим цвітом гілка
Від найменшого подиху вітру,
Легкого й ніжного, наче цілунок;
У кожному ковтку повітря –
П’янкі пахощі вина весни,
Цих білих суцвіть, від яких лине
Мелодія гудучих бджіл,
Що злетілися на солодкий
Аромат і застигли над землею.
Цвіте вишня.
10
1
219
ПОСЛАННЯ МАЛЬОВАНИМ ЛЮБИТЕЛЯМ ПОДВІЙНИХ СЕНСІВ
Навколо юрмились химерні анфаси й блукали Езопи безликі,
Розбиваючись ущент.
Вони шукали алегорії, їхні голоси зривалися на крики,
Карканням ставали в мент,
Коли виявлялося, що нічого таємного немає в цих словах:
Просто набір звуків зверхніх.
Та іноді – не зрозуміти цим людям ніяк – суть не в глибинних скарбах
І лежить на поверхні.
Іноді лиш в перших буквах першого речення
Ховається послання;
Все інше – просто непотріб звичайний,
Суха вода для забезпечення
Гідного шифрування.
25/05/21
5
0
190
ДРОТИ ЕЛЕКТРОПЕРЕДАЧ І ДЕРЕВА
Кострубаті силуети дерев позирають на мене
З-під крислатих капелюхів так-сяк обрубаних гілок –
Це, мовляв, аби не плуталися в дротах електропередач,
Які все мчать кудись за горизонт, за цю недосяжну лінію,
Що ділить небо і землю навпіл, наче стріла.
І я спостерігаю за химерними орнаментами грубо зрізаного віття,
Яке кажанами розлітається від хиткого вітру,
Поринаючи в ніч.
27/04/21
7
0
208
СОНЯЧНА ОФІРА
Золотився вечір пурпуровий
Червоним огнивом свічад,
І світлом мерехтливим кволий
На стінах грав тіней парад;
Й мінливі силуети у вогні
Гарячого сонцезаходу
Цвіркунами плигали в крові,
Пролитій за свободу –
Щовечір приносить в жертву себе
Сонце, кров проливаючи
Святу, яка, наче стежка, веде
До світла нового дня ключів.
09/04/21
5
0
172
З ТОБОЮ, АЛЕ НАОДИНЦІ
Твої обійми на дотик, як пухка бавовна;
Безмежною м’якістю, ніжністю сповнені,
Вони дарують мить світлого щастя мені.
І я стою, тобою зачарована, безмовна.
Та це лише подумки, зараз – я на самотині.
Як хотіла б твої відчути справжні обійми!
Але такі недосяжні ці любощі позамрійні…
Стою одна, хоч хотіла б руки цілувати тобі.
06/04/21
6
0
234
МІСТО СПИТЬ, ДО ЧУЖОГО ГОРЯ БАЙДУЖЕ
Душа заметіллю вихориться і забивається в куток,
А розум туманом піниться… страждань й нав’язливих думок.
Та з меланхолійною байдужістю вітер за вікном завива;
І місто спить – сірий морок темряви нічної серце укрива…
Та в обіймах його холодних, відчужених, не знайдеш собі пристанку,
І будеш… горлицею потятою битися до самого ранку.
04/04/21
5
0
155
СОНЕТ
НІЖНОЇ ТУГИ І ВСЕОБІЙМАЮЧОГО СМУТКУ
Слова, не вимовлені вчасно, краплями спізнілої роси
Котяться у скаліченої душі безодню глибоку,
Стигнуть у серці потятому отрутою на вічні часи,
Не сказані, звисають над тілом жалю грізним роком.
Слова, сказані невпопад, мимоволі кинуті не до ладу,
Ріжуть зсередини гострої провини лезом холодним,
Розбурхують, терзають вогнем пекельним кров руду,
Не вчасно вимовлені, в аорті в’ються чорним кодлом.
І тріпочеться у грудях метеликів смутку клубок
Всеобіймаючий. За сказані й не сказані слова.
Ллється із очей туги і ніжності стрімкий струмок.
Все розбила вщент, зламала необачності хуга снігова;
Хочеться зробити до хиткого миру крок,
Та слів, що повернути здатні все назад, нема...
28/03/2021
4
3
153
РАНОК ВЕСНИ
Сяйво ранкове заливає вікно,
Дивлюсь я на нього сонно.
Ось воно, своїм промінням обплело
Мого волосся світлого утому.
Променів линуть рожеві надломи
В очей моїх зелений смарагд.
Чую солов’їв малих передзвони,
З серцем що б’ються у такт.
І душа смутная співає оду
Радісній весні-красуні,
Поки нового дня сині клейноди
Стягом неба завмерли у думі.
17/03/2021
5
0
190
ЧОМУ НА ТЕМРЯВУ НІЧНОГО НЕБА ЗЛІТАЮТЬСЯ ЗОРІ?
На темряву нічного неба злітаються зорі,
Світлячками здіймаються вгору, прозорі.
До павутиння темно-синього линуть,
До коротких миттєй німої вічності плинуть
Рибами золотими. Летять жар-птицями,
Жевріють вогняними жарицями,
Бажаючи втопитися в імлистому озері неба. Чому?
Бо хочуть здригнути неба тонку струну…
Ловить їх та оплітає воно, безжалісне, як павук,
Та перед смертю із зоряних вуст зривається звук
Тихий, ніжний, повний любові
Як ті мамині колискові…
Зорі співають дифірамби прохолодному небу
І сяють, сяють крапельками розлитого меду
Перед тим, як зникнути на темному полотні,
Перед тим, як забутися у вічному сні.
Зотліти. У днів швидкоплинні щезнути навіки,
Розтанути, наче цукор у кавових ріках
Загинути в обіймах нічного неба сильних, тісних,
Але лише затишок відчувати, тонучи в них.
Світлосяйні кохаються з небом зорі,
Мліючи від чистої й ніжної до нього любові.
І заради цієї нетривкої – до наступного ранку – млості,
Схиляють зорі голови, складають свої кості.
28/02/2021
7
3
142
