Сам Святослав зачинив кабінет, повернувши двічі ключем у замку, й пішов по слідах помічниці. Коли перед ним знову постало світле й просторе фоє із зеленими метровими рослинами в горщиках, пан Стрілецький піднявся сходами на другий поверх білого дому. Одразу по центру перед ним опинилися масивні двері зали для засідань, що були трохи прочинені. Із приміщення лунав захоплений чоловічий гугнявий голос, що вів піднесену розмову із затяжним басом (правда від вокалу там мало що було).

— Добре, я зара піду до себе, бо Святослав зайти повинен, якщо можеш, то почекай мене тут, — відзвітував у ніс чоловік.

Миттю по тому, швидким кроком, прочинивши задки двері, із зали з’явився мужчина у світло-рожевій тенісці, заправленій в сірі штани, з-під яких виднілися коричневі шкіряні туфлі. Стрілецький впізнав ту спину.

— Петро Володимировичу, добрий день! — Жваво припіднісся канцелярист своїм вітанням.

— О, Слава, — здивовано обернувся чоловічок до секретаря, — і тобі добрий. Як харашо, шо ти вже піднявся. Мабуть Петрівна уже прибігала і позвала, да? — обличчя пана міського голови заграло неймовірною радістю, від споглядання перед собою постаті Святослава.

— Так-так, вона сповістила мене, тож я вже тут, — посміхаючись підтримав діалог Стрілецький. В ту ж секунду, непомітно, під тонованими лінзами його очі зиркнули на смартгодинник. Була 12:37.

— Ну то шо ми тут стоїмо, пішли в кабінєт? — запросив Святослава міський голова.

— Авжеж, — підтримав пропозицію Бондаря канцелярист і рушив обабіч нього.

Пан секретар знову дивився на рожеву спину низькорослого чоловіка, що прямував на крок попереду. Він був років за 50, тож сірувате волосся, випадаючи, змогло зробити лисину на макітрі міського голови. Петро Володимирович відчинив двері свого кабінету, і пропустив уперед Святослава, вказавши вельможний жест рукою. Таке враження, що цей сіроокий чоловічок весь час був веселим, адже посмішка не сповзала із його обличчя ні на мить, мабуть, і зморшками воно було всіяне тільки там, де той щурився.

— Присажуйся, — міський голова вказав рукою на стілець, що стояв біля кремезного темного стола, зачинивши за собою двері.

Коли той всівся у крісло, над яким красувався портрет Шевченка, а збоку стояло синьо-жовте знамено, чоловік почав свою мову:

— Значить так, Слава. Є тут для тебе одне делікатне дєло, — заінтригував Святослава Петро Володимирович, з-під лоба поглянувши на співрозмовника.

Зацікавлений Стрілецький не поставив запитання Бондарю, а лише очима зіграв прохання про ту справу розповісти.

— Слухай, — гугняво затягнув чоловічок у світло-рожевій тенісці, — начить благодійна організація «За добробут» висилає пожертву нашій громаді на розвиток якоїсь школи. Сума немаленька і потратить її у русло і так нормальної, е… ну багатої освіти було б дурньою. Придлагаю тобі якось, е-е-е, цей, е, закрить інтєрєсними записками цю пожертву. Є якісь ідєї? — завершив свою важку демагогію Петро Володимирович, і саме в ту мить його посмішка зникла.

Святослав і далі холодно й зацікавлено дивився на сивочолого та лисуватого начальника. Це вже не вперше йому пропонується подібна схема, за одну із таких справ, до речі, пан секретар зумів придбати собі автівку «Богдан» (Лада-2111). Сумніву у думках чоловіка не було, він однаково уперто дивився на Бондаря, котрий своєю чергою, примруживши очі, розрізав поглядом Святослава. Нарешті, напружена мовчанка припинилася, коли Стрілецький заговорив:

— Що ж, діло дійсно цікаве і я готовий узяти в ньому участь, — серйозним тоном погодився канцелярист, скоса глянувши на годинник, де побачив позначку 12:42. — Якщо вам не зраджує пам’ять, то у нашій громаді є Скориківська ЗОШ І-ІІ ст., дітей у ній як кіт наплакав, а вчителів навпаки — Тихий океан. Тож ми можемо направити цю пожертву, задля оновлення Скориківської школи. Але на жаль, учнів переведуть у міські школи, задля якісного сприйняття матеріалу. У висновку: дітей у закладі освіти стає ще менше і ми, на превеликий жаль, закриваємо школу в селі Скорики. У наших паперах буде написано, що в установу було куплено нове обладнання: там парти, стільці, дошки. Все це розподілиться по школах громади. Провівши невеликі магічні маніпуляції зі списуванням і зміною інвентарних номерів, ми зможемо встановити старе-нове устаткування по закладах освіти. Як вам? — спокійно видихнувши запитав Святослав.

Міський голова і далі напружено дивився на Стрілецького. Він був збитий з пантелику і задуманий. Але раптом, чи то з його носа, чи то з його рота, гугняво вирвалися такі слова:

— Прекрасна ідея. Думаю, шо ми вам допоможемо у втіленні задуманого. Матеріали з яким тобі треба буде работать, Славік, я найду і передам. Як мінімум два тижня у тебе є, — Бондар знову посміхнувся.

Уважно обдивившись широченний кабінет, значно більший за власний, Святослав єлейно й необтяжливо запитав у Петра Володимировича, що й далі робив гримасу радості:

— Чи можу я бути вільним?

— Да, можеш іти, — дав відмахування міський голова.

Пан Секретар піднявся із незручного стільця, кинув погляд спершу на свій годинник, а потім на прапор й Тараса Шевченка, розвернувся до них спиною і спокійною ходою рушив до виходу. Потягнувши на себе двері, Канцелярист почув гугнявий голос знову:

— Святослав Костянтинович, пишіть свої записки.

Стрілецький обернувся до міського голови обличчям і усміхнено йому кивнув.