Система Альтаїра виявилися такою ж мертвою, як і більшість її сестер. Надто юна, щоб в ній зародилися власні форми життя і надто непривітна, щоб у переселенців із інших світів виникло бажання тут оселитися. Принаймні, такою вона була до початку експансії людства, яке із затятою наполегливістю заселяло кожен досяжний закуток космосу. Але навіть такий впертий вид не виявляв надмірної прихильності до білосніжної зорі, довкола якої тут все й оберталося. Людської впертості вистачило на декілька наукових комплексів, які з часом перетворилися на сотні тисяч тонн космічного сміття, та чотири все ще функціонуючі житлові кільця.

Заколисаний монотонним гудінням корабельних демпферів, Черкес проспав не більше двох годин, коли його розбудив сигнал сповіщення комунікаційної системи. Контрабандист отримав коротке повідомлення від посередника:

“Кільце номер три. Бар «Червоний рубін». Спитайте Нормана.”

Ідіотська назва, але нарешті бодай якась конкретика. Досі Черкес нічого не знав про умови контракту і єдиним, що змусило його погодитися на наскільки авантюрну пропозицію був аргумент у вигляді казково щедрого авансу. Те, що умов не було від слова “зовсім”, викликало у звиклого до ретельного планування контрабандиста відчуття занепокоєння. Проте, всі тривоги відступали від думки про потенційну винагороду. Всього одна доставка і він зможе не те що провести такий необхідний ремонт корабля, а й купити кілька нових та кращих. Якщо взагалі захоче й надалі займатися контрабандизмом.

Знайти потрібний бар виявилося ще тим завданнячком. Черкес безнадійно блудив в численних неосвітлених переходах станції. За багато століть місцеві жителі перекроїли все на власний манер, тому жодна навігаційна панель не допомагала знайти вірний шлях в цьому лабіринті. Пролетіти десятки світлових років виявилося простіше, ніж пройти кількасот метрів всередині станції. На щастя для Черкеса, його поневіряння тривали недовго. Відвідавши десяток тупиків та поцілувавши ще більшу кількість зачинених дверей, він надибав напівтемну палубу, де мало не єдиним джерелом світла були неонові вивіски на невідомій мові. Черкес одразу ж помітив потрібну вивіску із яскравим червоним символом дорогоцінного каменя, яка виділялася з-поміж інших відсутністю будь-яких написів.

Всередині бару панував такий же напівморок, як і на палубі. Черкес подумав про дивний контраст між надміром світла за межами станції і її браком всередині. З однаковим успіхом це могли бути, як вимушена необхідність, так і естетичні вподобання місцевих. Розвивати думку він не став і вирушив до барної стійки.

— Чого вам? — гарикнув суворий бармен.

— Привітність не входить до числа ваших професійних чеснот? — парирував йому контрабандист таким же суворим голосом.

— Не входить. Моє діло наливати, ваше випивати.

— Цікаві тут порядки, — ніяково посміхнувся Черкес.

— Не місцевий? — зацікавлено спитав бармен.

— Не місцевий.

— Вибачте за мою грубість, у нас не часто бувають гості з інших світів, — голос бармена став м’якшим і Черкесу навіть здалося, що той ледь-ледь, але посміхнувся.

— Воно й не дивно, я ваш бар заледве віднайшов.

— Це у нас такий захист від надто допитливих чужинців.

— Дієво. Попри те, що мені таки вдалося знайти ваш бар, я жахаюся думки про пошук зворотного шляху.

— А ви шукали саме наш бар. Навіщо?

— Мені тут назначив зустріч, — Черкес зробив паузу замислившись чи варто зайвий раз згадувати ім’я клієнта, — Норман.

— Що ж ви одразу не сказали? — цього разу бармен таки посміхнувся і змахнувши рукою додав, — Ходіть за мною.

Після напівмороку станції, кімната в яку його привів бармен, здалася Черкесу аж надто яскравою. Бармен навіть прикрив очі і не прибираючи руки звернувся до чоловіка зануреного в перечитування гори паперових документів.

— Пане, ви просили провести до вас того, хто шукатиме Нормана.

Чоловік припідняв голову і Черкес побачив обличчя, яке з однаковим успіхом могло належати, як тридцяти, так і п'ятдесятирічному. Незнайомець кивнув бармену і той не втрачаючи ні секунди поспішив покинути сліпуче дискомфортну для нього кімнату.

— Альтаїрці не надто полюбляють світло, це особливості їхнього соціального устрою, — пояснив дивну поведінку бармена чоловік за столом. — Можете звати Норма́ном, а ви, я так гадаю, Черкес?

— Так, це я, — відповів контрабандист спантеличений тим, що увесь час неправильно ставив наголос в імені Нормана.

— Радий, що ви так швидко прибули.

— Ви вмієте мотивувати, — незграбно пожартував Черкес.

— Гадаю, ви не здивуєтеся, якщо я скажу, що були не єдиним, хто отримав цю пропозицію. Проте, я радий, що саме ви відгукнулися. Мені імпонує ваш стиль управління екіпажем.

— Екіпажем? — здивувався Черкес. — У мене немає екіпажу. Я замінив усіх автоматизацією корабля.

— Мені це відомо. Менше людей, більше конфіденційності.

— Конфіденційність — це звісно добре, але хотілося б знати на що я підписуюсь?

— Пробачте за таку таємничість, але я не хотів ризикувати розголошуючи плани. І досі не хочу цього робити. Тож давайте обійдемося мінімумом інформації. Поки що.

— Мінімум краще, ніж нічого, — знизав плечима Черкес.

— Вам необхідно буде доставити пасажира.

— Цей пасажир ви?

— А ви здогадливі.

— Решту інформації я отримаю, коли ви ступите на борт корабля?

— Я вражений вашою здогадливістю, — засміявся Норман.

— Все це кепсько пахне, але ви платите достатньо, щоб мені не хотілося крутити носом. Коли бажаєте вилітати?

— Коли ви будете до цього готові.