Принцеса була впевнена, що хлопець поруч із нею уже не був тим бідолахою, із яким вони проводили час у темниці Короля Скорпіонів. І вже точно не тим, хто кинувся в рій скорпіонів, даючи їй шанс на втечу. Авжеж, цей хлопець також допоміг їй, однак… у його погляді не було нічого з того, що принцеса бачила в очах співкамерника. Він тримався неймовірно ввічливо, це так, але і Релі в області носіння масок, так сказати, собаку з’їла.

Цей хлопець був явно не тим, ким здавався, Релі була твердо переконана. Він не лише вдав, що йому страшно, коли з’являлась відьма, більше того, однієї його присутності вистачило, щоб вона накивала п’ятами.

Релі спробувала підсвідомо оцінити рівень доступної їй магії. До сих пір, через алевіати, їй ні разу не вдавалося накопичити таку кількість магічної сили. Так, вона була здатна на деякі трюки, і навіть масштабні, та після них швидко виснажувалася. Зараз же… вона і далі була повна сил. Мовби запас, переданий їй Веєм, зменшився, скажімо, на 5%.

Невдовзі віз безперешкодно дістався правильної дороги, але мандрівники зійшли з нього неподалік відьомського будиночка, подякувавши візнику за доїзд і побажавши щасливої дороги.

Релі була твердо переконана, що у всьому світі зовсім мало хто погодився б ночувати із нею у такому місці. За своє життя принцесі частенько доводилося ночувати просто неба, тому вона була більше, ніж рада, коли на шляху траплявся якийсь порожній будинок. Навіть якщо то була розвалюха, чи дім з привидами, чи пристанище якої-небудь нечисті. Релі була такої думки, що краще вже ділити дім із нечистю, аніж залишатися у заїжджому дворі, де тебе в будь-яку мить можуть просто зарізати уві сні.

Тож принцеса відчула деяку ніяковість, наближаючись до відьомської хатини, та Вей, схоже, не збирався висловлювати ніяких скарг.

Вони увійшли в будиночок, який всередині був нашпигований усілякими відьомськими штучками ― тут тобі і органи тварин в банках, і сушені змії та інші земноводні, і книги заклинань, і незліченна кількість різноманітних ваз, глеків, тарілок із найрізноманітнішими візерунками. У будиночку знаходилося чимало шаф та столів, але всі вони були вщент забиті різними речима. Освітлювала будиночок величезна кількість свічок, віск з-під яких іноді розтікався крупними «озерами».

Окинувши інтер’єр очима, Релі дійшла висновку:

― Нічогенький такий будиночок. Для ночівлі те, що треба.

Вей обперся рукою об балку, що тягнулася до даху:

― А я сподівався, що тут будуть привиди.

Релі блиснула очима:

― Але ж привиди ― це страшно.

Вей злегка усміхнувся:

― Не зрозумів? Гадаєш, я боюсь привидів?

Релі розвела руками, ніби між іншим:

― Коли з’явилась відьма, ти був наляканий.

Принцеса уже була впевнена, що цим питанням змусить його відчути глухий кут, проте юнак всміхнувся іще проникливіше й проказав, схопивши із столу якусь вазу і взявшись її розглядати:

― Не наляканий. Скоріше, злегка нервував. Було цікаво поглянути, як Ваша Величність справиться із нею.

Релі нахилила головою, усміхаючись такою ж посмішкою:

― І як? Я виправдала твоє захоплення?

― Більше ніж! ― Різко поставивши вазу на стіл, Вей змахнув рукою в елегантному жесті. А тоді із щирим захопленням проголосив: ― Ти прогнала її поглядом! Поглядом! Мало хто здатен на таке. ― Проказавши це, він блиснув на принцесу очима і, опустивши їх, узяв зі столу якийсь глечик. Юнак провів по його об’ємному візерунку пальцями, наче то було його найбільшим у світі захопленням ― ось так розглядати глиняний посуд.

«Авжеж, мало хто. На всьому світі таких, як ти, можна на пальцях порахувати», ― подумала в ту мить Релі.

Та все ж, вирішивши не акцентувати на цьому поки що, принцеса пройшла углиб єдиної кімнати будиночка й роззирнулася.

У найдальшому кутку, під стіною, стояло велике ліжко із безліччю ковдр. Був камін і стіл для приготування їжі, а також скриня із припасами, які принцеса і юнак швиденько перебрали. Знайшовши там чимало їстівного, вони виклали це на стіл і влаштували невеличку вечерю.

Їсти відьомські запаси, що являли собою, в основному, усіляку зелень та крупу, було не дуже смачно. Тож принцеса, не довго думаючи, дістала із свого мішечка цянь-кунь[1] декілька приправ і, щедро посипавши ними їжу, простягнула їх юнакові.

Та він лиш захитав головою, уважно поглядаючи на те, як вона ховає їх назад у мішечок.

Принцеса всміхнулася:

― Вперше доводиться бачити мішечок цянь-кунь?

― Та ні, не вперше, ― так само ввічливо проказав юнак, відкидаючись на спинку стільця і від того здаючись до біса привабливим у світлі численних свічок. ― Просто, скажімо, зазвичай у ньому зберігають зброю, одяг та інші предмети першої необхідності.

― Гм-гм.

Релі почесала скроню, а тоді взялася їсти далі. Принцеса не хотіла говорити, що носила із собою кучу різних приправ тільки тому, що перед тим, як стати Владичицею Воронів, їй частенько доводилося їсти якісь помиї, знайдені на вулиці, аби не померти з голоду. Звичайно, будь-яка засохла їжа набагато краще заходила з приправами.

І, хоч принцеса й не стала розповідати про це юнакові, його погляд чомусь змінився на якийсь відчужений, напружений, мовби щось у її поведінці раптово змусило його сильно засмутитися.

Вирішивши, що, мабуть, могла чимось образити юнака, принцеса перевела розмову в інше русло:

― То що ж, якщо привидів не боїшся, чи існує щось, що викликає у тебе… істинний страх?

Вей тут же змінився в обличчі. Спочатку узяв трохи їжі, запхав до рота, пережував, і проказав:

― Мій істинний страх? ― його голос все ще звучав дещо відчужено, і принцеса ніяк не могла зрозуміти, в який момент все встигло так змінитися. До сих пір він же був абсолютно зацікавлений у будь-якій розмові з нею, що ж могло статися після згадки про мішечок цянь-кунь… та невдовзі Вей проговорив, трохи піднявши підборіддя: ― Думаю, на світі немає речі, яка могла б мене по-справжньому злякати.

― Хм, ― Релі також взялася набирати їжу ложкою. ― А я чула, що люди, які стверджують, що нічого не бояться, насправді можуть виявитися цілковитими боягузами.

На це Вей проказав уже своїм звичним голосом, сповненим якоїсь частки самовпевненості:

― Але ж ми не люди. Тож… це лише гіпотетичне твердження.

На це принцеса не знайшла, що відповісти, тож лише ствердно кивнула.

Невдовзі вони закінчили їсти, прибрали зі столу і приготувалися до сну. Було вирішено, що Релі спатиме на ліжку, а Вей на підлозі. Та коли вони вляглися, і хлопець став дуже активно перевертатися з боку на бік, принцеса дозволила йому лягти поруч із нею, за умови, що він вестиме себе тихо.

Та опісля кількох хвилин лежання у цілковитій тиші вийшло так, що саме принцеса виявилася тією, хто порушив її:

― Насправді, я не багато пам’ятаю із наших розмов у темниці. З тих пір минуло чимало часу. Та впевнена, що ти не говорив, за що опинився за решіткою.

Вей лежав прямо, дивлячись у дах. Принцеса повернулася на бік, аби поглянути на нього. Щойно це сталося, він так різко повернувся до неї, що долоні принцеси мовби самі по собі дуже міцно стиснули ковдру.

Він дивився на неї впритул, дивився своїми проникливими зеленими очима, але дивився уже геть не так, як раніше. Зараз у його очах був смуток, і, можливо, навіть відчуття критичності. Але… до неї? Чи… до самого себе?

Уста юнака зронили, ледь заворушившись:

― Сама ж просила бути тихо.

Релі випустила повітря, злегка привідкривши рот. Вона явно не могла дихати рівномірно і спокійно, коли він перебував так близько… було щось у цьому юнакові… щось таке, що змушувало її відчувати вкрай незрозумілі емоції.

Нарешті Вей перевернувся на спину і, втупившись у дах, заговорив:

― Раніше… я служив королю. У наближеному до нього колі. Та одного разу я скоїв помилку. Я підставив його. Спочатку він хотів убити мене на місці, та інші заступились за мене. Вмовили посадити у темницю, почекати, поки гнів короля ослабне. То й я сидів. А потім прийшла ти. І ми втекли. А король убив моїх батьків, ― він говорив це таким монотонним голосом, мовби це була зовсім не його історія, а кого-небудь, кого він зустрів на вулиці. Та раптом, коли хлопець знову повернувся до неї, Релі відчула, як помилялась: ― Тож ось відповідь на твоє питання про страх, ― проникливим голосом зронив Вей. ― Смерть мами і тата було, можливо, найгіршим, що я пережив у своєму житті. Та гірше те, що це був його спосіб впливу. На мене. Так що, мабуть…. Ось що мене найбільше лякає. Коли моїми близькими намагаються мене шантажувати. Коли позиціонують людські емоції як спосіб досягнення мети.

Релі різко насупилася. Вона явно не очікувала почути таку відвертість від цього, здавалося би, надзвичайно таємничого юнака. Тож усе, на що вона спромоглася, було:

― Гм-гм.

Вей не змусив себе довго чекати. Розслабивши обличчя, він запитав цілком буденним тоном:

― А тебе що лякає найбільше, принцесо?

Релі також перевернулася на спину. Обвела очима дах, замислилась.

― Раніше я б сказала, що зрада. Коли ти комусь довіряєш, відкриваєш свою душу, і виявляєшся обманутим, обведеним довкола пальця. Відчуваєш себе останнім лайном на світі.

Вей повернувся до неї, зашурхотівши своєю ковдрою:

― А зараз? Зараз чому так не думаєш?

Релі відповіла щиро:

― Не знаю. Я давно вже вирішила, що нікому не довірятимусь. В кінці кінців, лиш зброя і холодний розум все вирішують.

На це Вей відповів із легкою усмішкою на устах, Релі була впевнена, хоч і дивилася виключно на дах:

― Ну неправда. Якби всі питання вирішували тільки зброєю, людство загинуло б у нескінченних війнах.

Принцеса різко повернулася до нього. Тепер її уже не так бентежила його близькість:

― Але ж воно так і є, ― проникливо зронила вона. ― Ми усі гинемо в нескінченних війнах. Так, якийсь час у світі триває мир, та тоді історія знову повторюється. Люди стверджують про те, що слід вирішувати все словами, не вдаватися до зброї. Та що, коли супротивника не переконати? Слід тут же скласти перед ним зброю? Авжеж, ні. Це правило виживання. Хто спритніший, хто хитріший, у кого більше мізків. Ось той виживає.

― Але раніше ти б так не сказала?

― З чого ти узяв?

На цей Вей не знайшов, що сказати, тож Релі зронила, повертаючись до стіни:

― Давай уже спати.

Але раптом юнак проговорив слова, які змусили її завмерти на мить і зовсім не дихати:

― Насправді… я вважаю, що бажання врятувати всіх рівносильно таке ж видатне, як і бажання знищити світ. Так, без сумніву, божевільне, але видатне.

Брови принцеси затремтіли, напружились, поповзли до перенісся. Вей більше нічого не говорив, а вона не знала, що й думати.

Цей юнак був до біса розумним, йому було далеко не двадцять. Та все ж, у більшій частині розмов він був абсолютно чесним і щирим з нею. А значить, на те, щоб приховувати своє істинне «я», у нього існували справді вагомі причини.

Та навіть попри це, що хлопець, із яким вона зараз ділила спальне місце, був, імовірно, найбільшою загадкою у її житті, Релі не відчувала себе тривожно.

Зрештою, єдина істота, яку вона справді боялась у цьому світі, знищена. І навіть якби це було не так, Вей анітрохи не нагадував їй цю істоту.

[1] Мішечок, розміром з долоню, який насправді має набагато більший об’єм, ніж здається з його вигляду. Назва походить із мови держави Манчжу, де і був створений перший мішечок

Привіт, читачу! Рада, що читаєш мою писанинку. З тебе лайк - автору приємно❤️

Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))