Шок володів Леєю та Ноа всього кілька секунд. Опісля із кола, створеного ними разом із Релі, долинули пронизливі крики. Юні мисливці вихопили зброю й наблизилися до них.
― Відійшли!! ― заволав Ноа, ― ану назад, нечемні шибеники, невиховані дітиська!!! ― обличчя його було сповнене такою огидою, що Лея, також розмахуючи батогом по повітрю, пхикнула:
― Це, напевне, твій страшний сон!
Ноа тут же вишкірився:
― Що?
― Діти! Ти ж не переносиш цих малих личинусів!
Та Ноа лиш більше зціпив зуби, мовляв, от розберуся із ними, і чекай-но в мене, будеш наступна!
Та такі трюки починали чинити все менший і менший вплив на зомбі-дітей. Вочевидь, вони починали розуміти, що мисливці зовсім то і не збираються їм шкодити, а всього лиш розмахують зброєю з метою відлякати.
Але поки що діти таки відступили, второпавши, що і через бар’єр їм не проникнути, і ще й ці дивні двоє чудаків перешкоджають їм шлях до свіжого м’ясця.
― Гей, ― тут же озвався Кірк, коли навала трохи спала. ― Принцеса. Вона розбилася?
Лея і Ноа:
― …
― Звісно ні, бовдуре! Чи ти не бачив, що вона спеціально туди стрибнула?? ― закотив очі Реґон, відступаючи вбік, аби вишкіритися на недалекого.
― Стрибнула, то й стрибнула, я ще не переварив, що вони, виявляється, теж нечисть! ― розвів руками Кірк. ― Це що, на Континенті нечисть буває принцесами?!
Звісно, прості селяни у такому віддаленому селищі на краю держави і справді мало що тямили у справах насущних власної же країни. Їм було відомо, що нечисть, а саме, відьми, заклинателі й перевертні, несуть біду, убивають і пожирають людей, а значить, їх слід остерігатися. Очевидно, ніхто навіть не припускав такого, що нечисть може жити серед людей і навіть займати керівні посади. Ну, і, звісно, полювати на собі подібних. Останнє, до слова, вкладалося у голові найважче.
Здебільшого прості люди були такої думки, тому що знання про істот пітьми передавалося їм їхніми пращурами, такими ж людьми, по суті, далекими від справ глобальних. Вони знали, що ведеться тисячолітня боротьба, та ніхто з них не був в курсі, що насправді істоти пітьми уже століття тому просочилися в людські ряди. Деякі з них навіть добровільно носили алевіати, щоб приховати свої надлюдські здібності. У колах вищих, серед графів, принців і принцес усе це також зберігалося у суворій таємниці, та час від часу інформація просочувалася. Особливо фатальним стало викриття того, що Аластер де Вантелл, король Медіаносу, насправді виявився перевертнем. Тоді, десять років тому, ця новина сколихнула Лантею з таким резонансом, що, здавалося, не існувало жодної людини, котра б про це не знала.
Коли ж короля було привселюдно страчено, люди повірили, що більше жодна нечисть не наважиться на подібний крок. О, ні, тільки ж не тепер, не після такого кривавого видовища!..
Та насправді серед людей все ще залишалося дуже багато істот пітьми, котрі вміло приховували свою істинну сутність. Так і трапилося, що серед мисливців на нечисть з’явилася й сама нечисть, котра вирішила, що краще служити людям і рятувати їх від собі подібних, аніж опинитися на площі, як Аластер де Вантелл, і спустити кишки в присутності усієї країни.
І це було цілком зрозуміло. Насправді, нечисть мало чим відрізнялася від звичайних людей. Чи, радше буде сказати, самі люди мало чим відрізнялися від нечисті, яку так сильно зневажали.
Щойно серед людей ширилася якась легенда про особу, яка щось там проти когось замислила, незалежно, будь то правда, чи цілковитого сорту брехня, люди одразу ж оберталися проти цієї людини. Аналогічно і серед істот пітьми, бо, як не крути, вони теж були істотами суспільними, і ця проблема ніяк не могла їх оминути. Коли вже з’ясувалося, що затесавшись серед людей і приховуючи своє єство, живеться краще, значить, так тому і бути ― обернемо свій гнів проти своїх же, проти тих, хто ставиться до нового способу життя із презирством.
Чи була в тому всьому доля гріха? Певна річ. Та якщо серед людей це давно стало нормою, чому ж і серед нечисті цьому не бувати? Нечисть же на те й нечисть!
― Та ж невже це для тебе новина?! ― відповів тоді на питання товариша Реґон, ― хіба забув, як десять років тому на центральній площі Елесберта кишки спустили тодішньому королю! А він то перевертнем був, тим іще монстром, кажуть, на святі Миру розпанахав животи десяткам своїх слуг!
Та в ту ж мить, як він це сказав, на нього в один присід накинулися троє зомбі-дітей і різко потягнули геть із кола!
Від жаху інші селяни закричали… от підстава! А принцеса ж казала, що коло їх захищатиме!..
― Чорт! ― Ноа схопився з місця, аби погнатися за дітьми й відібрати в них нещасного, поки вони не встигли приступити до трапези.
Лея ж прудко зиркнула на коло, випалене на землі довкола людей і враз усе зрозуміла.
― Коло не впускає всередину живих мерців, це правда! Та воно діє тільки до тих пір, поки ви в ньому залишаєтесь! ― і чітко вказала на слід на землі від черевика Реґона, який через неуважність ступив ногою за лінію і миттю поплатився за власну необачність.
Від цих слів селяни заскиглили і стали міцніше тулитися одне до одного, хоча коло було достатньо великим, аби умістити всіх.
Лея похапцем кинулася на поміч Ноа. Одним ударом батога вона відкинула дітей геть, а переляканий до чортиків Реґон заскиглив:
― А-а-а.. а-а-а… вони… ледь не зжерли мене!!!
― Вставай, нездаро! ― одним ривком Ноа підняв його за плече із землі, а тоді поглянув на Лею. ― Ти вдарила їх.
― То й що, ― огризнулася дівчина. ― Поглянь, вони геть як новенькі! ― різко вказала вона туди, куди відлетіли діти від удару її батога.
В ту ж мить вони різко встали на ноги і витягнули перед собою руки. Із них вилетіла сама тьма, всепоглинаючою пеленою несучись на трійцю…
Ноа блискавично склав руки в печаті, провернув ними потрібні рухи і закричав:
― Щит!
Моментально перед ними з Леєю виник великий щит із помаранчевого світла, і тьма зіштовхнулась із ним, провокуючи викид неймовірної кількості енергії.
― От чортяка… ― лиш промимрив Реґон, спираючись на руку Леї, що підтримувала його збоку.
Лея заволала:
― Допомогти?!
― Ні, я поки тримаюсь! ― заволав у відповідь Ноа, проте діти були й справді дуже могутні. Його щит ризикував розлетітись на друзки за кілька хвилин…
У той же час ще купка трохи старших дітей згуртувалася довкола селян у магічному колі. Цього разу вони вирішили застосувати хитрішу тактику і, обступивши людей, почали белькотіти потойбічними, явно недитячими голосами:
― М-м-м… свіженьке м’яско, смакота! Виходьте ж до нас, ми з вами з радістю поласуємо…
― Обіцяємо, ми їстимемо вас помаленьку, ви стогнатимете ще довго, перш ніж потонете у наших величезних шлунках… ― підповз до кола дванадцятирічний хлопчик, облизуючи свою ліву кисть, вивернуту у другу сторону зовсім неприродним чином.
― Ха-ха-аха-ах… давайте ж, вийдіть за круг… боляче не буде, обіцяємо… ― приговорювала дівчинка із обличчям, одна сторона якого була викривлена у гримасі плачу, а інша в гримасі радості, що робило її в цілому і справді жахаючою потворою.
― Прокляті заклинателі, зрадили свій же рід… а це, знаєте, і справді боляче… ― заговорив тоді голосом якогось діда один з хлопчиків, опускаючись навприсядки і демонструючи людям в колі своє гниле обличчя із виряченими очиськами.
― Добре, що ми чудово знаємо природу такої магії, як у них… можливо, нам знадобиться всього кілька хвилин, аби обійти захист довкола вас… ― говорила голосом старої жінки одна з дівчаток, раптово так різко вигнувшись у містку, що деякі чоловіки запищали, наче жінки.
― А, може, ми уже давно це зробили, ― раптово проказав хлопець із виряченими очиськами і так різко зареготав потойбічним сміхом, що люди, збившись в купу, пронизливо закричали.
А в наступну мить хлопчик, згуртувавши у правій руці хмарку тьми, торкнувся нею краю бар’єру. Щойно це було зроблено, усі символи закляття засвітились яскраво-помаранчевим, а тоді й зовсім вигоріли, що означало тільки одне…
Зомбі-хлопчик випростався, аби з легкістю переступити через колишню перепону босою гнилою ногою… селяни, охоплені панікою, покидали зброю і кинулися навтьоки…
Зістрибнувши з краю обриву, Релі падала так, наче мала намір приземлитись геть хаотично і переламати собі при цьому кілька десятків кісток. Та все-таки торкнулася землі вона легко, мов пір’їнка, ступивши спочатку одним черевиком, а тоді другим, дозволяючи при цьому кількашаровій довгій спідниці ефектно розвіятись на вітрі.
Тримаючи в руці свій чорний кинджал, зігнуте лезо якого було покрите незрозумілими символами, принцеса озирнулася довкола. Завдяки світлу факелів, виставлених, як виявилося, не лише в кругу попереду, а й на стінах каньйону, це місце вражало своєю красою і затишком. Хто б міг подумати, що на дні річкового каньйону, розташованого серед скелястих гір, може бути так спокійно.
Однак несподівано позаду Релі прозвучав підлітковий, проте дещо грубий дівчачий голос:
― Тобі із іншими мисливцями краще забратися звідси.
Цей голос звучав беземоційно, відчужено, далеко. Релі поволі озирнулася, побачивши у кількох метрах від себе ту саму дівчинку із лісу. На ній все ще була накидка, що виявилася не зовсім чорною, а з відтінками фіолетового, переливаючись завдяки світлу факелів.
Де Вантелл швидко зиркнула догори. Місяць майже зійшов. Ще трохи…
― Зовсім скоро я перетворюся, і проблемою цих людей уже будуть не мої друзі, а я, ― кинула дівчинка абсолютно крижаним голосом.
Релі, котра досі нічого не говорила, а всього лиш уважно роздивлялась дівчинку, раптово всміхнулась. Певна річ, це здивувало дикунку. Уста принцеси спокійно зауважили:
― А селяни мені сказали, що ти не знаєш людської мови.
Разом із цими словами принцеса чітко відмітила, що грубий шрам на чолі дівчинки став уже набагато менш помітним. Схоже, за кілька годин він і зовсім зникне.
― Пх, ― хмикнула дівчинка, а тоді, окинувши поглядом Релі, проголосила: ― Ти дивна. Але я даю тобі шанс піти.
І пішла явно в напрямку кола із факелів.
Звісно, Релі не збиралася нікуди йти. Заховавши кинджал за пояс, вона ввічливо запитала:
― Ці діти наверху ― твої друзі, так?
Дівчинка враз зупинилася на пів шляху до кола з факелів. Вона заступила їх собою і тому зараз її темна спина виглядала дещо моторошно. Але Релі все так же спокійно дивилася на неї, очікуючи на відповідь.
У ту ж мить, імовірно, відрахувавши іще трохи часу на те, щоб Релі передумала і пішла по-мирному, дівчина різко розвернулася й процідила:
― Я дала тобі шанс піти. Тепер нарікай на себе.
І змахнула рукою з широким рукавом подертого брудного плаття, у яке вона була вдягнута під тією більш-менш новою на вигляд темно-фіолетовою накидкою.
Із неосвітлених куточків почали вилазити діти-зомбі у загальній кількості не більше двадцяти особин. Релі рвучко озирнулася нагору. Звідти було неможливо побачити, що робилося на вершині обриву, проте один раз зиркнувши на дітей, принцеса второпала, що більшість з них були в числі тих, хто атакував їх наверху.
Дівчина роззирнулася уважніше. Все-таки, серед них були й ті, кого вона бачила вперше. І тому окликнула:
― Венді? Серед вас є дівчинка на ім’я Венді?
Та не встиг іще ніхто відкликнутися, як дівчина у фіолетовій накидці заволала:
― Ніхто з них не повернеться додому!! УБИТИ КЛЯТУ МИСЛИВИЦЮ!!
В ту ж мить Релі виявила, як почали змінюватись обличчя дітей-зомбі, що оточували її. В силу того, що більшість дітей були дванадцяти-п’ятнадцятирічними підлітками досить високого зросту, а Релі не славилася зростом, усі вони були приблизно однаковими. Діти з гнилими обличчями рвонули в атаку, та перша ж із них тут же потрапила у пастку ― Релі уже встигла намалювати перед собою темний символ, що зупинив живого мерця, котрий наткнувся на нього. Просто на очах дівчинка років чотирнадцяти почала набувати нормального відтінку шкіри, очі її із порожніх білих стали людськими, гнилі зуби замінялися здоровими, і лиш тільки пошарпаний одяг…
Дівчинка упала вниз, коли на Релі одночасно з двох боків налетіли двоє зомбі-хлопців. Обоє були старшими за інших дітей і, очевидно, сильнішими.
Принцеса блискавично розкинула обидві руки в сторони, малюючи ними закляття у повітрі зі швидкістю явно надприродною… удар! Обидва хлопці піддалися зворотному закляттю, тьма покидала їх, відновлюючи функціонування людського тіла.
Дівчина у каптурі, шрам на чолі якої повністю загоївся, важко дихала. Вочевидь, вона підозрювала, що Релі чинитиме опір, але… вона вже точно не здогадувалася, що та матиме достатньо сил, аби розчаклувати її живих мерців… її друзів!
Вона заричала… заричала так грізно, наче пантера, що готується до нападу…
Очі її враз наповнилися світлом місяця, змінившись із темно-карих райдужок на срібні, а замість звичайних іклів з’явилися звірячі довші… обличчя її зморщилося у розлюченій гримасі, вона знаходилася в кількох хвилинах від повного перетворення…
Принцеса побачила її лиш на мить і знову відвела погляд на дітей, що її обступали, й з надією покликала:
― Венді?! Чи є серед вас Венді?! Прошу, відгукнися, твоя мама дуже сумує за тобою!
І в ту ж мить, як Релі, дихаючи все важче і важче, очистила від тьми ще трьох молодших дітей, із пітьми до неї вийшла світловолоса дівчинка із сірим обличчям. Рот, обліплений грязюкою та бридкими прищами, ледь чутно прохрипів:
― Я… Венді.
Релі з полегшенням видихнула. Їй явно уже не вистачало сил. Прокляті алевіати починали творити просто пекельний біль у руках, що означало тільки одне ― іще зовсім трохи, і в ній не залишиться ані краплинки доступної магії…
У ту ж секунду каньйоном роздалося ричання пантери.
Місяць був чітко у повні. Його світло осяювало воду річки просто над каньйоном. Пантера, котра ще кілька хвилин тому була дівчиною у фіолетовій накидці, зірвалася з місця й із лютим ричанням понеслася на свою ціль ― Релі та Венді, яку якраз встигла розчаклувати принцеса…
Привіт, читачу! Рада, що читаєш мою писанинку. З тебе лайк - автору приємно❤️
Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))