Ми повернулися до готелю наступного дня. Стефан зі своєю красунею дружиною Каріною, привезли нас на острів і запросили до себе на тижні в гості. Вілла Стефана перебувала в Ойі, де зупинялися лише дипломати та високопосадовці.
- До зустрічі, дорогі мої! - Каріна махнула нам на прощання і сіла на заднє сидіння нового Porshe.
- Буду радий, якщо завітаєте до нас у гості. - сказав Стефан і обійняв нас по черзі. Він був дуже галантною та вихованою людиною.
- І вам дуже дякую. – сказала я.
- Бачу, вам подорож дуже сподобалася? - Стефан підморгнув нам і розсміявся.
- Так, місто прекрасне! Що ж, Стефане, на зв'язку. - сказав Макс, перш ніж я встигла щось відповісти.
- На зв'язку, чекаю вас у гостях! – відповів Стефан.
- Чудові люди. - сказала я, коли вони поїхали.
- Насправді Стефан чимало пережив у своєму житті. Він із Каріною справді щасливий, незважаючи на її юний вік.
- Хіба у них така велика різниця у віці?
- Вісімнадцять років. - відповів він.
- Кохання ж не має віку. - відповіла я.
- Напевно. Знаю точно, що Стефан давно не був таким щасливим. Він точно помолодшав років на 20.
- Це головне.
Макс взяв мене за руку.
- Може, поки що, ми не будемо афішувати наші стосунки? – мені було ніяково від цієї нашої нової ролі.
- Чому? - здивувався той.
– Ти не подумай. Мені дуже подобається з тобою проводити час і взагалі наша зустріч — це найкраще, що зі мною сталося за останні кілька років. Але я не хочу бути об'єктом обговорень та розмов.
- Яка взагалі різниця, хто що подумає? Чи ти соромишся мене? - запитав Макс, примруживши одне око.
– Що? Та тебе хоче половина нашої команди. І впевнена, що серед них не лише дівчата. Я бачила, як Роджер дивиться на тебе. - Макс засміявся і зморщив ніс. - Звичайно ж я не соромлюся тебе! Просто зараз у моєму житті все так змінилося. Мені потрібно в цьому розібратися. Та й, якщо чесно, краще, щоб наш світ був лише для нас двох. І більше нікого, розумієш?
- Він і лишиться для нас двох. Незалежно від того, знає про це хтось, чи ні.
- О, повір. Якщо чутки дійдуть до моєї мами — це буде катастрофа. Повір, краще для твого здоров'я просто поки що втримати все у таємниці. Не хочу, щоб за день вона була тут.
- Ти боїшся, це природно. Але, дозволь запитати, навіщо тоді всі ці ігри, якщо є можливість бути просто щасливими? - запитав він.
Я усміхнулась. Він як завжди був страшенно правий. Наші стосунки були чимось новим для мене. Макс був зрілим і розумним чоловіком, поруч із яким було спокійно. У його обіймах хотілося потонути і забути про все. Від його доторків я відчувала внизу живота приємне тепло.
Цей стан був схожий на м'яке світло. Точно вранішні промені лагідного сонця, які зігрівають твою душу, лишаючи найтемніший час ночі позаду. Так Макс, сам того не усвідомлюючи, повернув мене до себе "додому".
- Ходімо. - сказала я. - Нам ще готуватись перед завтрашніми розкопками.
- Невгамовна. – усміхнувся Макс.
Коли ми прийшли в готель, усі наші були на кухні та щось активно обговорювали.
- Що трапилося? - запитала я, помітивши схвильовані обличчя команди.
- Нашу базу вчора ввечері підірвали. - відповіла Марго.
- Як підірвали? - вигукнув Макс.
– На тому місці зараз працюють слідчі. Добре, що під час вибуху там не було нікого. Охоронця перед цим накачали снодійним і забрали в безпечне місце. Очевидно, ці люди не хотіли жертв, але точно вирішили завадити нашим розкопкам. - відповів Маркус.
- Який жах. - я сіла на стілець.
Макс з Маркусом переглянулись і не змовляючись вийшли.
- Що тепер буде? - запитала я.
- Ми, поки що, чекаємо. Цілком можливо, що нас прикриють і відправлять додому. - відповів Роджер. Навіть він був пригнічений.
- Цього не може бути. Ні. - я піднялася і вийшла слідом за Максом та Маркусом. Ті щось активно обговорювали.
– Маркус. – я подивилася на нього. Таким сумним я його ще не бачила. - Що буде тепер із командою?
- Поки що нічого не можу сказати. Швидше за все, частина залишиться, адже вибух був не таким потужним, щоб зруйнувати критично важливі об’єкти. Зараз там посилять охорону та перевірятимуть кожного з нас. Під прицілом усі.
- Але це ж маячня! Навіщо комусь із наших це?
- Я би не був таким певним. - відповів Маркус.
- Ти щось знаєш? - запитала я.
- Зовсім нічого. Але слідчі мають докази. На місці вибуху знайшли гаманець.
- Що всередині?
- Пара купюр, монети. Його віддали на експертизу.
- Але, ти ж розумієш, що гаманець міг загубити хтось із наших ще під час розкопок?
- Так, однак, це доказ, знайдений на місці злочину. - відповів Маркус.
- Окей. Коли ми зможемо поновити роботу?
- Смієшся? - Маркус подивився на екран свого телефону. - Нас туди зараз не підпустять на гарматний постріл.
- Але чи є хоча б приблизні терміни? - не відставала я.
- Не можу поки що нічого сказати.
- Енні, можна тебе на хвилину? - Марго увійшла до холу.
- Звісно. - відповіла я.
Весь цей час Макс мовчки стояв, спершись на стіну і дивився в порожнечу відчуженим поглядом.
Коли ми вийшли, Марго постійно крутила в руці ключ від своєї кімнати. Озирнувшись на всі боки, вона відвела мене до виходу і нахилилася.
- Енні, мені потрібно дещо тобі розповісти. - сказала вона пошепки.
- Що трапилося? - запитала я.
- Давай пройдемося. - відповіла вона.
- Ти можеш розповісти, що сталося? - Марго була явно налякана.
- Сьогодні вночі з твоєї кімнати долинав якийсь шум. Там щось шукали.
- Звідки ти знаєш? - здивувалася я.
- Було чутно гуркіт. Я навіть хотіла зайти і запитати, чи не перестановку ти затіяла. А потім пролунав цей вибух на вулиці і все якось відійшло на другий план. Ми вибігли до холу. Маркусові зателефонували і сказали, що нашу базу підірвали. Він одразу ж туди поїхав. І тільки під ранок я зрозуміла, що тебе не було цієї ночі в готелі. Де ти була? Ти була вже в своїй кімнаті? - запитала вона.
- Ще ні. - Марго стурбовано дивилася на мене, напевно що, в очікуванні якоїсь бурхливої реакції. Мовчки глянувши на подругу, я стиснула її долоню.
- Якраз йду туди.
- Стій. - вона поглянула мені у вічі. - Ходімо разом! Тобі не можна туди йти одній.
Ми піднялися на другий поверх і підійшли до моєї кімнати. Я одразу помітила, що замок був зламаний. Обережно відчинивши двері я зробила крок. Усередині нікого не було, але небажані гості влаштували там гармидер. На підлозі валялися книги, одяг та уламки розбитої вази.
- Потрібно перевірити, чи все на місці. - сказала Марго і ввійшла всередину.
- Тут нічого не було цінного. Гроші на карті, готівка із собою. Документи всі при мені. Записник — теж.
- Вазу взяли розбили... - сумно сказала Марго. - Що ж вони шукали?
- А головне – хто. - сказала я, сівши на ліжко. Марго підійшла і обійняла мене за плечі.
- Це все таке жахливо! Твоя раптова хвороба, вибух, погром у кімнаті – що взагалі відбувається? - у її голосі було чути тривожні нотки, хоч вона й намагалася не подавати виду.
- Не знаю. - чесно відповіла я. У цей момент до кімнати зайшов Макс.
- Що тут сталося? - запитав він стурбовано.
- Кімнату Енні зламали. Тут намагалися щось знайти.
- Але що саме? - досі не розуміючи, запитала я. - Це міг бути...
- Так. - сказав Макс. - Тільки що він тут забув.
– Хто? - Марго плескала віями і дивилася то на мене, то на Макса. – Про що ви взагалі?
– Є у нас деякі припущення. - ми з Максом переглянулися.
Марго примружила очі і розуміюче кивнула. Вона була з перших, хто помітив наш з Максом невидимий зв'язок. Ще до того, як ми самі його відчули.
- Енн, мені потрібно вискочити у справах. У разі чого дзвони мені. - вона поцілувала мене в щоку. - Залишаю тебе в надійних руках!
Коли вона зачинила за собою двері Макс підійшов і обійняв мене. Запах його тіла огорнув, наче захисним щитом. Він сховав від проблем, точно у теплий плед та затишну ковдру, якою в дитинстві мене вкривала мама. Поруч із ним все більше з'являлося відчуття дому. Від чого на душі було спокійно.
- Хтось не хоче, щоб ми тут знаходилися. - мій голос видавав усю втому від подій останніх тижнів.
- Із цим ми розберемося. Головне зрозуміти, що вони тут шукали і як проникли до готелю. – сказав Макс. - До речі, це міг бути хтось із своїх. Не обов'язково Арес. – припустив він.
- Тепер ця теорія не здається мені маячнею.
- Можливо, це Роджер?
- Цей ботанік? - усміхнулася я. - Можна було б повірити, але сумніваюся.
- Не можна нікого відкидати.
- Теж вірно. - погодилася я.
- Навіть Марго.
- Ти з глузду з’їхав? Вона моя подруга! - запротестувала я.
- Ти її знаєш кілька тижнів. Вибач, але це не підстава для довіри. - відповів він.
- Так, але я відчуваю, що їй можна довіряти. - на припиняла я.
- Довіряй, але не розчаровуйся, якщо вона виявиться головною фігурою у цій справі. - коротко відповів Макс. - Тут треба все прибрати.
- Нічого не хочу. - видихнула я. - Можна залишитися в твоїх обіймах? - Макс торкався мого волосся і міцно обіймав. П’янкий запах його тіла був мені чимось заспокійливим у цю мить.
- Ти ж не хочеш, щоб інші знали про нас.
- Вони й не дізнаються. - відповіла я і поцілувала його.
- Мені треба сьогодні потрапити до Софоса. – сказала я.
- Не це я хотів би почути від людини, яка щойно тебе цілувала. - сказав Макс і примружив носа. - Добре. Ходімо, тільки мені треба з Маркусом поїхати на базу.
- Я піду сама. Софос має одне з найбільш безпечних місць на острові. За це можеш не хвилюватися. - трішки помовчавши, Макс сказав.
- Як скажеш. Дзвони, коли я тобі знадоблюсь. - відповів він.
Саме цього я й так потребувала. Впевненість у тому, що людина не намагатиметься обмежити мою свободу. Всі мої побоювання щодо того, наскільки тяжкими бувають стосунки між чоловіком та жінкою виявилися всього лише страхами. Адже у світі, де існує гармонія, рано чи пізно з'єднується чорне та біле, щоб у цьому тандемі йти до світла. Щоб вирощувати в собі це почуття і бути чимось значущим не лише одне для одного, а й усього світу. Я знала, що наша зустріч не була випадковістю. Наш шлях з'єднувався і йшов однією лінією. Ми були разом, але не один за одним — ми йшли поряд. Макс був мені партнером. У ньому я відчувала необхідну підтримку, яка часом рятувала навіть у ось такі темні дні.
Поки ми прибирали, унизу почалася якась метушня та розмови. Ми спустилися.
- Що відбувається? - запитав Макс у Маркуса.
– На базі знайшли труп.
- Дідько! – я прикрила рота рукою.
- Не хвилюйся. Він жив десь п'ять чи чотири тисячі років тому.
- Трясця, ти не міг сказати, що це давня знахідка? Навіщо ж так лякати? - видихнула я. - Нам терміново треба туди!
– Ніхто нікуди не їде. – хлопці загули. - Я розумію, що це надзвичайно важливе для нас відкриття, але на даний момент доступ до знахідки дозволений лише обмеженим людям. - Він зробив паузу і подивився на Макса. - Ми з Максом поїдемо на місце розкопок і потім доповімо вам ситуацію. - всі обурено загули після його слів.
- Нічого не хочу чути. Наказ є наказ. Наразі, залишайтесь у себе вдома. - коротко сказав Маркус.
- Чому ми не можемо поїхати з вами? - Марго була засмучена більше всіх. - Це ж те, заради чого ми сюди прилетіли!
- Я не можу наражати ваші життя на небезпеку. Сьогодні ми туди поїдемо вдвох. На цьому все.
Команда була засмучена, але ніхто нічого не міг вдіяти. Залишалося лише чекати. Мені ж це було тільки на руку. Макс нахилився до мене.
- Я скоро повернусь. Зустрінемось у Софоса.
- Добре. - відповіла я.
Поки всі обговорювали сьогоднішні події, мені вдалося непомітно піти до своєї кімнати. Залишившись наодинці, я впала на ліжко і видихнула. За ці тижні відбулися події, які багато чого змінили. Насамперед — нове почуття до Макса. І чинити опір йому мені не хотілося. По-друге, з'явилося дуже багато таємниць і секретів, які збивали з пантелику й не давали спокою. Хтось хотів, щоб я забралася з острова. Але в той же час Софос, який і привів мене сюди, переконував, що моє місце тут. І в цьому всьому треба було розібратися.
Непомітно вийшовши зі своєї кімнати я попрямувала до Софоса. За п'ятнадцять хвилин я вже стояла біля входу в магазин. Всередині крамниці було тихо і цього разу відчувався терпкий аромат шафрану. Софос був у своїй кімнаті.
- Закрий за собою двері та опусти жалюзі. - почула я знайомий голос.
- Добре. - відповіла я і зробила все, як він сказав.
З кімнати вийшов Софос.
– Господи! Що з вами сталося? - вигукнула я. Його ліва брова була розсічена, а під оком вже набув темно-синіх фарб свіжий синець. Він мав відверто жахливий вигляд.
- Мила зустріч із братом. - відповів той. - Поговоримо про це потім. Зараз ти мусиш мене дуже уважно вислухати. До тебе сьогодні ввечері приходили. Люди мого брата вважали, що кільце в тебе, але я сховав його у надійному місці.
- Яке кільце? - запитала я.
Софос мовчки підійшов до полиці з книгами і дістав «Зібрання творів. Фрідріха Ніцше». Відкривши книгу, я побачила всередині обманку. В книзі лежала маленька дерев'яна скринька. Софос узяв її і сів у крісло. Звідти він дістав срібну каблучку з каменем. – Це агат. Він має дуже потужну силу і здатний керувати часом.
- В якому сенсі?
- Прямому. Власник цього кільця може робити великі речі. - сказав він.
- Знаєте, провівши ці кілька тижнів на острові, мене вже складно здивувати. - зітхнувши, відповіла я.
- Звикай. - сказав він.
- Це як у "Гаррі Поттері"? Маховик часу, усі справи. - усміхнувшись, запитала я.
- Уявлення не маю, про що ти. Але кільце активується лише за умови, що у його власника лише добрі наміри. Минуле не можна змінити, але можна повернутися до витоків, щоб зрозуміти своє призначення та розірвати кармічні вузли.
- Точно, як у поттеріані. - пошепки сказала я.
Софос не звернув на це уваги та продовжив.
- Візьми його. - він простяг мені кільце.
- Навіщо? - здивовано запитала я. - Мені не потрібно нічого розривати у минулому.
– На жаль, це не тобі вирішувати. - я зітхнула і взяла обручку.
Напрочуд, узявши кільце в долоню, я відчула потужний приплив енергії і якусь радість у душі.
- Що це? Що відбувається?
- Саме тому каблучка й обрала тебе. - усміхаючись, сказав Софос.
- Як це взагалі можливо?
- Що саме? - запитав той.
- Як нематеріальне може обирати?
- У всьому є енергія Космосу. Наш світ витканий з енергетичних потоків, які формують реальність. І такі речі містять у собі величезну силу. А ці знання можуть цією силою керувати. Іноді несвідомо. Тому у певний час до таких людей приходять вчителі.
- Ви мій учитель?
- Ні. Ти мій.
Я примружила очі й нервово видала глузливий сміх.
- Про що ви говорите таке?
- Зараз ми з тобою вирушимо в минуле і ти багато чого усвідомиш. Одягни кільце на вказівний палець лівої руки.
Вдягнувши каблучку на палець, я подивилася на Софоса.
- Нічого не відбувається. - розчаровано відповіла я.
- А ти думала зараз все навколо закрутиться і ми опинимося в минулому? - запитав той. - Закрий очі. Ти маєш відчути і кільце, і камінь. Ви маєте стати єдиним цілим.
- Як швидко я маю щось відчути? - запитала я.
- Поки ти думаєш, ми тут довго сидітимемо. Вимкни свій розум. Відпусти його і дозволь собі плисти за течією. Сконцентруйся на камені. Нехай він вкаже шлях.
Заплющивши очі вся моя увага перемістилася на вказівний палець, де було кільце. Я торкнулась каменю і зосередилася на його структурі, температурі та своїх відчуттях під час цього знайомства з ним. У якийсь момент він почав випромінювати світло. Незрозуміле, яке відчуваєш усім тілом. Але зовсім інакше, ніж те, що я відчула поруч із Максом. Воно було надто яскравим, воно мерехтіло, ніби зірки на небосхилі. Світло поступово збільшувалося і ставало більш потужним. У ту мить все навколо перетворилося на цілий парад яскравих маленьких світінь. Я розплющила очі і побачила нас з Софосом у великому храмі з куполоподібною стелею, релігійними темами на стінах та образом святої діви біля вівтаря. Ми були вдягнені у туніки з простої тканини, поверх якої плащі з щільного матеріалу. У Софоса ще висіла шкіряна сумка через плече.
- Як таке можливо? Як ми тут опинилися? - запитала я. У цей момент з вулиці донісся звук колісниці та чиїсь голоси.
– Потім. У нас мало часу. Будь уважною. У цьому храмі зображено історію племені ще до виверження вулкана.
Храм мені одразу нагадав римський Пантеон. По радіусу тут були розписані картини минулого. Спочатку ми бачили вантажні кораблі, наповнені острів'янами. Вони тікали від вірної смерті, забираючи з собою все цінне. Клуби попелу та вогню виривалися з жерла вулкана. А розпечена лава повільно та впевнено поглинала все, що колись їм було дорого. Здавалося, художник бачив усе це на власні очі.
- Що саме ми маємо тут знайти? - не до кінця розуміючи мети нашої подорожі, запитала я.
- Побачиш. – коротко відповів Софос.
Ми йшли далі і бачили ранню історію острова. На одній із картин остров'яни брали участь у ритуалі. Плем'я стояло навколо величезного дерева, гілки якого розросталися на всі боки і нависали над поселенням. У центрі сидів старійшина. Його одяг та палиця в руці говорили про особливий статус. Поруч із ним стояла юна дівчина. Її довге русяве волосся сягало талії. На ній була проста лляна туніка, підперезана широким ременем. На ногах чорні невисокі чоботи. В одній руці вона тримала меч. Вказівним пальцем другої руки вона вказувала на гору. Дівчина стояла у профіль, але риси її обличчя мені здалися надто знайомими.
- Хто це? - я вказала на неї. Обличчя Софоса стало м’яким. Він примружив очі і мені навіть здалося, що кутики його вуст піднялися. Але він нічого не сказав і рушив далі.
Картина ставала дедалі спокійнішою. Жителі острова мирно займалися побутовими справами і створювали повсякденний побут. Лише вулкан нависав над цією затишною картиною, як нагадування про неминучість майбутніх подій. Ми підійшли до умовної середини храму. На картині було знову зображено ритуал. Навколо Дерева зібралося все плем'я. У центрі сидів той самий старійшина, тільки тепер його голову прикрашала хутряна вовча голова. І, нарешті, я змогла побачити обличчя тієї самої дівчини.
- Це...
– Ти. - продовжив за мене Софос.
***
На північному заході Акротірі розташована бухта Балос. У ХІХ столітті вона використовувалася торговцями, як гавань. Влада вважала її стан аварійним ще у ХХ столітті, але грошей на відновлення так і не виділила. Неподалік бухти знаходиться каплиця Ейсодіона Теотокоу. Уздовж неї прокладено цементну стежку до печер ченців, які жили в скелях Кальдери і навіть розмістили в одній із них храм Святої Трійці. Легенда свідчить, що з цих печер є тунелі, які допомагали ченцям врятуватися у разі набігу на острів. Донедавна ці лазівки були лише легендою.
Маркус з Максом підійшли до каплиці і зупинилися біля входу.
- І що ми тут забули? - Маркус недовірливо озирнувся.
- У мене є підозра, що той, хто отруїв Енні і був у неї сьогодні в кімнаті, міг підірвати й нашу базу.
- Це міг бути Арес і його люди.
- Тут є хтось іще. Перед своєю хворобою Енні була у Калісто.
- І вона її відправила до печери?
- Так.
- Вона ходила туди з тобою? - запитав Маркус.
- Ні. Одна.
- Ти мав бути з нею поруч! Ти… - Маркус обірвав себе і замовчав, зрозумівши, що сказав зайве.
- Можеш не приховувати від мене нічого. Я знаю, що ви з Софосом заодно. Ви знали про нас із нею. Ви знали, що ми зустрінемося і що у Енні в цій історії особлива роль. - Маркус усміхнувся. - І ти також розумієш, що вона якимось чином пов’язана з печерою і тим, що всередині.
- Софос сказав не втручатися. Ви мали до цього дійти самостійно. Я лише знаю, що ти маєш її оберігати. - відповів Маркус.
- Я це розумію. Тому я тут. - сказав Макс.
- Не подобається мені це все. Софос нічого не говорить, всюди одні таємниці. Що у тій печері?
- Ніхто не знає. Але Енні бачила сон і постійно промовляла одне ім’я - Алкмена. Я гадаю, що ця богиня може бути ключем до розгадки. Але спершу потрібно позбутися непроханих гостей. Щоб вони не нашкодили їй.
- Пізно.
Сухий і хриплий голос точно гострим лезом розрізав темряву. Далі все відбулося максимально швидко. Макс побачив, як невідомі вдарили Маркуса по ногах ззаду та пов’язали його. Сам Макс бува кинувся на поміч другу, однак в ту ж мить відчув глухий удар по голові та провалився у невідоме.
***
"Це неможливо" – прошепотіла я і підійшла ближче. У дівчини на картині були такі ж тонкі губи, вилиці і довге волосся, яке хвилею лягало на плечі. Але головне — це золотаво-карий колір очей із чорною облямівкою. Багато хто, коли мене вперше бачив, думав, що це лінзи. Але, це мій вроджений дефект. Такого кольору я не зустрічала більше ні в кого.
- Ми такі схожі. – прошепотіла я.
- Вражає, правда? - не стримуючи щирої радості, запитав Софос. Найгірше для мене в цей момент було те, що він мав рацію.
- Не знаю. - відійшовши назад, відповіла я. Питань в моїй голові від цього тільки більшало. - Що ти хотів, щоб ми тут знайшли?
- Ти бачила уві сні ці ритуали, чи не так? - він глянув на мене.
- Звідки ти знаєш? - Софос багато чого від мене замовчував і це виводило з себе. Я поправила на шиї срібний кулон у вигляді сови. Колись давно мені його подарувала мама як талісман. Нічим не примітна прикраса, але вона мала величезну цінність для мене. Кулон подумки повертав у той стан безпеки, такий необхідний мені зараз. - Так. Ці картини начебто написані з моїх снів. Як таке можливо?
- Це твоє призначення, Енні. Як ти не розумієш? Все, що відбувалося раніше і зараз, вело тебе до цього місця. - Софос, на відміну від мого стану, був у ейфорії. В його очах горіли тисячі яскравих вогнів, але він вправно впорався зі своїми емоціями і спокійно продовжив.
- Ти бачила ці сни, бо інакше бути не могло.
- Дякую, мені від цього легше. - моєму раціональному мисленню складно було прийняти те, що відбувалося, тому я так відчайдушно захищала своє право на логічне пояснення речей.
– Тобі страшно, це нормально. Але зрозумій, портал у цей світ відкрився щойно ти ступила на землю наших предків. Раніше я намагався пробитися крізь стіну, але нічого не виходило. Поки що нам обом варто розібратися, що саме спровокувало сплеск енергії, але Енні. - Він взяв мене за руку. Його теплі долоні відразу ж зігріли мої крижані руки. Я відчула себе маленькою дитиною, що збилася зі шляху. - Ти обрана. Прийми це, нарешті.
Він промовив останню фразу глибоким і рівним голосом, ніби наказуючи прийняти надто очевидну істину. Маленька дівчинка всередині мене, зрештою, відпустила віжки та відчинила двері до таємних глибин моєї душі. Софос помітив це та спокійно продовжив.
- Придивись уважніше до картини і скажи, чи є на ній щось, чого тобі не снилося? - глибоко вдихнувши, вся моя увага перемістилася на сюжет малюнка: це Дерево Життя, мудрий погляд старійшини, войовниче плем'я, розсип мерехтливих зірок та вільні гори.
- Слухай, це не має жодного сенсу. - відповіла я. Адже картина сну і те, що я бачила зараз, повторювалася. Цілком можливо, що Софос міг помилитися.
- І все ж. - він склав руки на грудях і корпусом нахилився ближче до картини. – Наприклад, це. - Софос вказав на меч, який тримала в руці дівчина.
Раніше мені завжди здавалося, що легко контролювати себе. І щоразу, коли хтось погано володів своїми емоціями, думала: "Це точно не про мене". Як же це було самовпевнено.
- Ти знав?
- Припускав. - відповів він.
- Ти правий. Меча справді не було.
- Ходімо. Ми маємо його знайти.
- Тут? - запитала я.
- Звичайно. — Софос обережно притулив вухо до дерев'яних дверей, які вели надвір. - Можемо йти. - сказав він.
Коли ми вийшли, на нас просто обвалився шум і метушня міста. Повз проходила якась хода. Більшість людей йшли в такому ж одязі і ми злилися з натовпом.
- Де ми й що тут відбувається? - я намагалася триматися ближче до Софоса, щоб не загубитися.
- Ми на Криті і сьогодні страчують одного пана, якого звинуватили у крадіжці. На центральній площі його повісять. Раніше це було звичною справою. – Софос додав ходу.
- На Криті? Який це рік? - люди довкола були абсолютно реальними. Вони весело розмовляли, сміялися, займалися своїми справами, навіть не підозрюючи, що серед них мандрівники у часі.
- Двотисячний, звичайно. – я кивнула. - До Різдва Христового. – додав він.
- Прекрасно. - анітрохи не здивувавшись, сказала я. - І де ми шукатимемо цей меч?
- У головному палаці, звичайно. – Софос вказав на Кноський палац.
- Чому цей меч такий цінний для тебе? - запитала я.
- Не для мене. Меч відповість насамперед тобі на багато питань. У ньому захована сила великого народу. Він нам потрібен, щоб розірвати кармічні зв’язки і звільнити народ із ув’язнення. Наші вороги поки що не знають, що ти його власниця, тому нам треба дуже поспішити.
- Але, якщо ми заберемо його, чи не порушиться перебіг подій у майбутньому? - запитала я.
- Цей меч давно мав знайти свого справжнього власника. Це реліквія, яку необхідно забрати. Ми маємо відвернути події, які можуть статися у майбутньому та навіки ув’язнити мій народ. Ми не маємо цього допустити.
- Стривай. – я зупинилася. - Час рухається спіраллю і якщо майбутня "я" вже була у минулому, значить вона змогла відвернути ці речі?
Софос відвів мене до більш тихого місця і нахилився.
- Час - лише одиниця виміру. І ми з тобою ніколи не дізнаємося, які дії ти минула зробила, знаходячись у майбутньому.
- Чому ми не можемо вирушити до неї, тобто до мене, і запитати? - не до кінця розуміла я.
- Тому що саме твоє майбутнє ще не настало. Як і майбутнє мого народу.
Я сперлася на глиняну стіну. Софос глянув на мене.
– Це складно усвідомити.
- Ти навіть не уявляєш, наскільки.
- Чому ти саме зараз це запитуєш? - у його карих очах я побачила підтримку та турботу. З такою ж теплотою дивився на мене лише тато. Коли мені було погано, або ж коли я вкотре страждала від вигаданих драм, мовчки брав мене за руку. Тато дивився мені прямо в очі і щоразу повторював одну й ту саму фразу: "Ти гідна більшого".
- Мені страшно не впоратися. - чесно зізналася я.
- Ти гідна великих речей. - сказав Софос, спостерігаючи за натовпом. Ця фраза зачепила мене за живе.
- Мені завжди так говорив тато. - у повітрі зависло незручне мовчання.
- Нам треба йти. - я вдихнула повітря і розправила плечі.
- Моїй доньці було б 26. Стільки ж, скільки тобі зараз. - він продовжував дивитися на людей, що проходять повз, але цей погляд блукав у нетрях його пам’яті. Голос Софоса видавав давній біль та смуток.
- Що з нею сталося? – обережно запитала я.
- Вона народилася мертвою. Лікарі нічого не могли зробити. Та й медицина раніше була значно гірша, ніж зараз.
- А ваша... - я замовкла, розуміючи, що могла переступити межу і зачепити надто особисте.
- Ми з нею не були одружені. Жили у цивільному шлюбі і просто кохали одне одного. Довго не могли завагітніти і тут сталося диво. Ми так сильно любили один одного, що не могли думати ні про що інше, крім дитини. Але перед пологами Ірина дуже захворіла. Її проблеми зі здоров'ям сильно позначилися на дитині. Коли дівчинка народилася мертвою, вона дуже побивалася. Ми не змогли пережити втрату і вирішили розлучитися. Після цього я довго блукав світом, але поклик предків виявився сильнішим. І біль від втрати вщух. Тепер я розумію, що моє життя і не могло статися інакше.
- Але це несправедливо. Чому ви не намагалися розпочати все заново?
- Я намагався. - він нарешті подивився на мене. Його красномовний погляд говорив багато про що. Здавалося, Софос сягнув своїх спогадів. Та я не знала, чим можу зарадити йому цієї миті. - Намагався знову і знову. Намагався з іншими жінками, але невдовзі зрозумів, що моє життя кочівника. І воно приречене бути на самоті.
- Не кажіть так.
- Це правда, Енні. Мені не двадцять років. Я втомився від пошуків та самотності серед людей. Я втомився. Єдине, чого мені зараз потрібно – повернути реліквію на своє законне місце та звільнити свій народ. І я втішений, що саме ти тут, що ми знайшли тебе і, нарешті, ми можемо втілити твоє призначення.
По моїх ланітах котилися сльози. Величезне серце Софоса було відкритим для всього світу. Але, водночас, він належав лише собі. Його самотність мала відтінок свободи, але й разом з тим невимовного болю й смутку.
– Нам треба йти. - Софос випростався. Незважаючи на таке інтимне одкровення, його постать випромінювала спокій.
- Ти кажеш, меч мав знайти справжнього власника?
- Так. Він не приймає іншого хазяїна. Простіше кажучи - він чекає лише на тебе. Багато років його намагалися вкрасти чи привласнити, але меч завжди "знаходить" шлях до своєї колиски. Туди, де його було створено.
- Це що, я типу, як Король Артур, так? - усміхаючись, запитала я.
- Господи, за що це мені. - похитавши головою, відповів той.
Через двадцять хвилин ми підійшли до головного входу в Кноський палац.
- Як це неймовірно. – прошепотіла я.
- Потім будемо захоплюватися. За мною. - скомандував Софос. - Зараз ми зустрінемося з охоронцем. Не дивися йому у вічі. Це заборона, яку я прошу дотримуватися. Добре?
- Згода. - відповіла я, вже не запитуючи.
Ми попрямували до чорного входу в палац. Софос підійшов до охоронця, щось сказав йому і дав мішок з монетами. Той сказав щось на невідомій мені мові. Краєм ока я бачила, як чоловік поклав собі на серце долоню і сказав “Атлантида”.
- Можемо йти. - Софос відчинив двері і взяв смолоскип. Я пішла за ним і коли проходила повз охоронця, той взяв мене за долоню. Пам’ятаючи про заборону дивитися у вічі, я інстинктивно відсахнулася, але Софос жестом показав не пручатися. Охоронець взяв мою долоню у обидві руки й приставив до чола, як у молитві. Коли він відпустив її, Софос хутко забрав мене і ми зайшли всередину будівлі.
- Чому цей дивний чоловік так зреагував на мене? - запитала я. - І чому я не можу на нього дивитися?
- Вони знають тебе. І що рано чи пізно ти мала з’явитися. Щодо погляду - він може вбити цих людей. Поки що ти не вмієш контролювати свою внутрішню силу і випадково можеш нашкодити комусь із них. - відповів Софос.
- Чому, що в моїй силі не так? - запитала я, вже не дивуючись.
- Я сказав, що вона може нашкодити, а ти шукаєш, що в ній не так. Ця сила надто потужна, ти ще не вмієш її контролювати. У своєму часі люди звикли до тебе і вони мають більш щільне коло захисту. У цьому світі древні люди надто слабкі, щоб витримати твоє енергетичне поле і уважний погляд.
Я лише видихнула і мовчки попрямувала за Софосом. Кам'яні стіни довгих коридорів наче нависали над нами. У повітрі пахло вогкістю та сирістю.
- Ти знаєш, куди йти? - запитала я.
Софос кивнув і рушив уперед.
- Нам потрібна головна зала, за якою знаходиться коридор із коморами. В одній із них меч.
- Чудово! Скільки таких комор?
- Вісімнадцять. - відповів той.
– Скільки? - здивовано вигукнула я.
- Тихіше. Нам потрібно дуже поспішити. Магія каменю недостатньо сильна, щоб так довго тримати у минулому двох людей.
- Добре. - відповіла я.
Ми пішли вздовж довгих коридорів. Хтось йшов зовсім поруч і ми зупинилися, сховавшись за колоною. Софос кинув смолоскип на підлогу і притрусив піском. Так лячно і водночас цікаво мені не було ніколи.
- Ти знаєш, як потім звідси вийти? Цей палац недаремно називали лабіринтом.
- Ці коридори я знаю дуже добре, був час вивчити. Довірся мені.
Від цих слів мені стало спокійніше. Ми оминули довгі темні коридори і вийшли до головної зали, яка одразу вразила своїми масштабами.
- Нагни голову. Йди за мною і не обертайся. – наказав Софос.
Раптом нас гукнув охоронець, що знаходився у головній залі.
- Мовчи. - пошепки сказав мені Софос. - Стій біля мене і не дивись йому у вічі.
- Та пам’ятаю. - відповіла я теж пошепки.
Софос почав щось розповідати охоронцеві. Я намагалася не дивитися йому в очі, але краєм ока помітила, як обличчя охоронця поступово осяялось прозрінням. Він кивнув і вказав нам шлях рукою. Софос взяв його за руку і точно так само, як охоронець на вході, склав його долоню у молитві й притулив до чола. Чоловік щось прошепотів і стрімко пішов із зали.
- Що ти йому сказав? - запитала я, коли чоловік зник за рогом.
- Що час настав і пророцтво збувається. - відповів той. - Хутчіш за мною. Сподіваюся, ми встигнемо. – сказав Софос. – Нам сюди.
Я розуміла, що півпалацу знали про мене і навіть очікували на наш візит.
Ми зайшли за колону, за якою виявився довгий коридор із купою ідентичних кімнат.
- Чому, якщо меч такий цінний, він у якійсь коморі?
- Одна з кімнат - це схованка царя. Тож тут і охорони більше.
- Звідки ти це все знаєш?
– Мені далеко не двадцять років. Я довго вивчав цю тему і наполегливо готувався. - відповів той, підморгнувши.
- Що ж. Тоді давай шукати. - сказала я.
Ми підійшли до першої кімнати і Софос вийняв зв'язку ключів.
– Тут 18 ключів? - запитала я.
– Більше.
- І як ми…ох. Пусте. Давай шукати. - сказала я.
Ми йшли кімната за кімнатою і всередині знаходили лише якісь старі речі, скульптури та ганчір’я. І ось в одній з кімнат я відчула тепло.
- Софосе, я щось відчуваю. - сказала я, зупинившись.
- Він тут? Що ти відчула? - запитав він.
- Тепло. Мені тепло і, здається, я щось чую. Якийсь голос.
Тихий шепіт лунав з величезної картини на стіні, на якій була зображена битва.
- Там. Я відчуваю, що там щось є.
Софос вийняв зі своєї сумки сірники та свічку й запалив її. Кімната наповнилася м'яким світлом.
Нам потрібно зняти цю картину. Я впевнена, за нею щось є.
Софос зачинив за нами двері, поставив свічку на стіл, спершу накрапавши воску, щоб закріпити, і підійшов до картини.
Допоможи мені. - попросив він, і я підійшла з іншого боку, щоб зняти картину. Вона була величезною і громіздкою. Нам довелося добряче постаратися, щоб зняти її і цілою покласти на підлогу.
Холодна кам'яна стіна, здавалося, не приховувала жодних таємниць. Але незрозуміла сила підказувала мені, ми знайдемо тут, що шукаємо. Голос ставав дедалі гучнішим.
- Дивись сюди! - вигукнула я. - Ось цей кам’яний блок помітно висувається з-поміж інших. Він може бути схованкою.
- Соколине око. – сказав Софос.
Витягнувши важкий камінь, Софос просунув руку в отвір.
- Там важіль, але я не можу зрушити його з місця. Сили вже не ті. - сказав він. - Дай мені той корч. - він показав на металевий прут, що лежить біля каміна.
Софос зачепив прут за важіль і двома руками потяг його на себе. Товсті стіни піддалися механізму та відкрили нам ще одне приміщення. У дальньому кутку цієї кімнати стояла скриня. Софос підійшов до нього і вийняв зі своєї сумки скріпку.
- Ти мене все більше дивуєш. - сказала я, не наважуючись підійти ближче. Голос зі скрині лунав все гучніше, але я не могла розібрати слів.
- В'язати вузли та розкривати замки мене навчив один мій друг. - відповів той, підморгнувши. Через деякий час Софос успішно розкрив замок. - Підійди! - сказав він не відриваючи погляду від того, що знаходилася всередині.
Однак, я ніби приросла до землі. Страх перед невідомістю паралізував усе тіло.
- Не можу. - цей стан лякав. У грудях розливався вогонь, мені невистачало повітря. Хотілося одного: кричати що є сили.
- Зараз ти мусиш мене дуже уважно вислухати. - Він підвівся і підійшов ближче. - Ця сила дуже легко опанує тебе. Потрібно навчитися нею керувати. Постарайся впоратися зі своїми почуттями. Слухай мій голос.
Софос продовжував говорити. А шепіт, який я чула зі скриньки, ставав дедалі гучнішим. Я розуміла, що це меч гукає мене.
- Він кличе мене.
- І завжди це робив. - відповів той. - Сконцентруйся. Ти маєш керувати ним, а не він тобою.
Меч притягував, але страх паралізував. Тоді Софос взяв мене за руку.
- Просто дихай і дозволь йому стати частиною тебе.
"Це ж просто. Підійти та взяти." - повторювала я про себе.
Ми підійшли ближче і я побачила ідеальний металевий клинок. На рукоятці було вирізблено фестський диск.
Я відпустила руку Софоса і нахилилася. Доторкнувшись до меча я відчула біль у скронях. Він був таким сильним, що моє тіло закам’яніло, а перед очима пронеслися сотні тисяч картин. Я бачила обличчя, чиїсь крики, багато попелу та вогню, бачила зовсім маленьких дітей, жінок у розпачі та цей біль. Я відчувала всю тривогу та розпач сотен людей і від цього болю непритомна впала на підлогу.
***
Двері задушливого бару відчинилися і ми з Френсіс весело регочучи вибігли надвір. Морозне повітря одразу протверезило думки. Пухнасті сніжинки магічно кружляли в повітрі і падали на землю у своєму витонченому танці. Світло нічних ліхтарів створювало камерну атмосферу вечірнього міста, просоченого джазовими мотивами та незграбними танцями під високим градусом.
Я відкинула голову назад і заплющила очі. Сніг падав на обличчя, посипаючи його своїми нещадними поцілунками.
- Як думаєш, ми не одні в цьому Всесвіті? - запитала мене подруга. Вона зіщулилася від холоду, але заворожено дивилася на безкрайнє небо. Зірок сьогодні не було, але Френсіс ніби бачила їх крізь цю щільну пелену важких хмар.
- Ми не одні, Френсі. Десь там, у зовсім іншій Галактиці, на нас дивляться дві подруги і так само шукають себе в цьому Всесвіті.
- А що, якщо це справді так? - сказала та. - Що, коли це все ні до чого. Це все, що ми з тобою намагаємося робити. Щось доводимо світу і борсаємось у цьому болоті.
- Не таке це вже й болото. - відповіла я.
- Ні. Ти не розумієш. Весь цей світ – наша ілюзія. - У її очах горіла цікавість і трохи сьогоднішнього вина. – Ми не бачимо суті. Ми помічаємо лише те, що хочемо бачити. Зрештою, ми всі залишимося ні з чим. І нічого вже не буде важливим.
Я подивилася на неї. По щоках Френсіс котилися сльози. Або це просто в ній говорило розбите дівоче серце.
- Помиляєшся. Є дещо важливіше за це. І навіть важливіше за твої сльози і спроби знайти себе.
- І що ж це?
- Надія.
***