На цей раз я встигла на свій поїзд і навіть прийшла раніше. Миловидна італійка-кондуктор підказала, що я можу сісти на поїзд, що йшов раніше. Головне закомпостувати його та їдь собі на всі чотири. Маленький автомат проковтнув квиток і виплюнув його з відміткою. Ні тобі вбивць-турнікетів, ні бабусь з поглядом "Ти прийшла в мою маршрутку, і ти просиш закомпостувати його без поваги", розуміючи, що тут править її величність. Ні. Тут все простіше і нікому до тебе не діло. Сідаю десь подалі. На годиннику 6:45, за годину я буду на місці. Головне не пропустити свою зупинку, адже враховуючи мій звичайний лови-вороня стан, можу легко забути навіть про власний день народження. Загалом, мені завжди всі говорили, що італійський транспорт дуже схожий на український. Такий самий “Содом і Гоморра”. Тобто, час прибуття маршрутки чи поїзда залежить виключно від волі Водія Усієї Маршруту, ну а якщо у нього сьогодні немає настрою, то давайте ж влаштуємо веселі покатушки і везтимемо людей, немов картоплю! Загалом пригод вистачає. Проте, чи то мені пощастило, чи Меркурії повиходили з ретрограду, цього разу транспорт мене не підвів. За вікном з'являлися високі пагорби, гори, села. "Звичайні італійські села, нічого надприродного", - сказав би хтось інший. Але не в моїх очах. Я – споглядала. Спочатку ридала від щастя, а потім споглядала :) Будь-яка руїна автоматично ставала для мене історично важливою. Навіть якщо це був звичайний сарай. Це ж Італія, камоне! Тут вулиці охороняють гладіатори, а з-за рогу зараз виїде віз із Імператором та його почтом :D Загалом, поки в моїй голові відбувалися дивні сценарії, на горизонті з'явилася станція “Fondi-Sperlonga”. Схоплююся з місця і біжу до виходу. І тут двері зрадливо заклинило. Вони не відкриваються, а я розумію, що поїзд на таких маленьких станціях довго не вартий. У мене очі починають округлятися до п'ятикопійкової монети, а руки панічно смикають нещасні двері. І тут, немов у фільмі, мені на допомогу вибігає симпатичний чоловік і героїчно відчиняє безглузді двері. Я вибігаю, встигаючи тільки крикнути “Grazie! Molto grazie!” та поїзд відправляється. Том Круз би оцінив. Глибоко зітхаю, проводжаючи поглядом вагон. "Гарний", - маючи на увазі не поїзд. На станції порожньо, як у найкращих вестернах, тільки перекоти поля не вистачає! Відчуваю солоний запах моря та свіжість ранку. Вже пальне сонце піднімається поступово, і так само повільно, майже непомітно, обіймає мої оголені частини тіла. Неподалік бачу придорожню крамничку, заходжу всередину дізнатися про розклад автобусів. Усміхнена італійка не знає англійської і доводиться показувати все на пальцях. Але її напарник намагається щось пояснити на ламаному інглиші, дає розклад і пропонує купити квиток відразу ж у нього. Купую. Слідом замовляю каву та круасан, бажаю гарного дня і назавжди запам'ятовую ці посмішки, назавжди забуваючи їхні обличчя. До автобуса ще десять хвилин. Я встигаю насолодитися своїм сніданком. Кава обпалює все усередині. Він не такий смачний, як хотілося б, але він найкращий. Він італійський! І він тут, у цьому селі, прямо сидячи на борюрі з моїм, що бачив багато "столітнім" рюкзаком, з цим хрустким круассаном і теплим шоколадом усередині. Мені здається, мить завмерла. Під'їжджає автобус, наповнюючись впритул місцевими, що раптово з'явилися. Чую в основному італійську і десь там англійську. Ніякого російського чи українського. "Нарешті", - думаю про себе. Буквально хвилин 20 і вже на горизонті видніється море. Таке синє, спокійне, тихе. Вибігаю на першій зупинці, стаю біля краю і радію, як дитя! Сперлонга мені нагадує Санторіні. Вже здалеку бачу ці схили та біло-блакитні будиночки. Спускаюся вниз, посміхаюся всім поспіль, чую за "Bella!" і щось там ще. “Prego”, - відповідаю та люблю Італію ще сильніше :) У такий ранній час тут усі тільки прокидаються. Власники таверн відкривають літні майданчики, на мокрому піску з'являються шезлонги. У мене немає дене на таку "розкіш". Розкладаю свій міліметричний рушник, кидаю рюкзак, бананку, ставлю парасольку та вуаля: "Економ-варіант готовий"! Дивлячись на такого туриста, гадаю, всі розуміли, тут красти нема чого. Незважаючи на це, страшенно переживаю за речі. У сумці і паспорт, і квитки, і гроші, що залишилися. Але хвилюватися, як виявилося, нема за що. Не сьогодні. Сьогодні мої речі чатують ті ж усміхнені італійці: смішний дідусь у милій кепочці, дбайлива мама з дитиною і така сама туристка економ-класу :) Не роздумуючи, знімаю шорти-майку та біжу до моря. Занурююсь у прозору воду. Ловлю спочатку крижану течію, потім теплу, і так кілька разів. Заплющую очі і лягаю на спину. Мені спокійно, мені тепло, мені солодко, ніби хтось змастив медом піднебіння і обійняв за плечі ніжні обійми. Не помічаю часу взагалі. Тільки встигаю дихати і вбирати в себе щосекунди. П'ю воду, перекушую кокосом, струшую з гарячих плечей пісок і прошу сонце хоча б трохи "посидіти" в тіні. Воно безжальне, повірте! Наважуюсь прогулятися і заодно сховатися від підступних променів. Не встигаю схаменутися, як усі магазини закриваються. Забігаю до найближчого маркету (а їх тут цілих три) і жінка за мною опускає жалюзі. Вкотре переконуюся, наскільки люблю італійців з їхніми усмішками, щирістю та бажанням допомогти. Купую воду. Ні: багато води і вирушаю на пошуки таверни. Знаєте, це була нічим не примітна кафешка, але з таким чудовим виглядом! До мене відразу ж підбігає чарівний офіціант і з усією притаманною люб'язністю запитує, чи мені комфортно і що signora бажає замовити. Соромлюся і прошу для початку підзарядити телефон. Замовляю не пасту, навіть не піцу. Хочу спробувати тірамісу та келих білого сухого. Поки чекаю на замовлення, вже відчуваю, як плечі “горять” і розумію, вночі буде весело. Але це не важливо. Взагалі ніщо не здатне зіпсувати цю мить. Ось приносять замовлення і залишають наодинці з божественним видом на Тірренське море, мабуть, розуміючи, що зараз на мене чекає. Знаєте, це такий момент, коли ти не розумієш, що взагалі відбувається, і тобі здається, ніби цього десерту торкнулася рука самого Купідона! Я закохалася в нього з першого шматочка. А вино..мммм, ну ви розумієте. Я досі відчуваю цей смак: прохолодне, фруктове, м'яке під найніжніший, найкращий у Всесвіті, десерт. У мене все. Йдучи, я подякувала офіціанту та кухарі всіма відомими мені мовами і вирушила шукати свою голову :) Адже вона точно загубилася десь між схилів і пагорбів Сперлонги, між синьо-блакитними хвилями та її прозорим небом. Не встигла я подумати, що треба знову ховатися від сонця, як у небесній канцелярії, мабуть, уже вирішили зменшити вогонь під розпеченою сковорідкою і пустили трохи свіжості. Дощ взявся ніби звідки, від слова "раптово". Стіною впав на каміння і розігнав по хатах цей куточок безтурботності. Закривши парасольку я підставила палаюче обличчя освіжаючим краплях, вмиваючись і радіючи, радіючи та танцюючи, поки ніхто не бачить. Але він пішов так само швидко, як і з'явився. Стрімко забираючи з собою всі хмари і залишаючи по собі лише приємну прохолоду. Неподалік мене першими починає розкладатися власник крамниці з фруктами. Запитую ціну і мене знову ніхто не розуміє. Знаєте, тут взагалі ніхто не розуміє англійської, але це зовсім не заважало нам спілкуватися на жестах. А як же вони люблять жести, ооо так! Мабуть, то була сімейна пара. Він свідчить про дружину, щось активно говорить і повільно вимовляє “strano”. Слово співзвучне зі "дивно", і справді, той крутить біля скроні, поглядає на неї і сміється. Вона відповідає і жестами активно показує, що йому не поздоровиться і теж сміється. Сміюся разом із ними та закохаюся безнадійно! Купую найстиглий персик і сідаю на лавочку з видом на море. Тут взагалі куди не поди, скрізь вид на море. Варто лише зупинитися. Фрукт стікає по руках, залишаючи солодкі сліди, капаючи на коліна, роблячи щасливішим обличчям. Я казала, що мені було все рівно, як я виглядаю? Так, мене нічого не хвилювало, мої принципи полетіли до біса, а в голові незнайомий голос тільки повторював “давай залишимося тут?”. Спокуса викинути паспорт була надзвичайно велика, але, як кажуть, є нюанси. . Я не знаю, чим закінчити свою розповідь. Мабуть, можна було описати, як надовго в моєму серці залишиться це містечко, як я повернусь туди. Але саме зараз я розумію, скільки незвіданих, покинутих, невідомих країн, міст, островів залишилося на нашій планеті, які чекають своєї зоряної години. І скільки цих доріг ще потрібно відкрити моїй “жабі-мандрівниці”.