- Енні, ваші показники в нормі. Сьогодні ви вже можете йти додому. - мій лікар був чудовою людиною, яку всі цінували за його професіоналізм та рідкісний дар зцілювати людей.
– Це все завдяки вам. - відповіла я і обійняла його. Лікар нахилився до мого вуха і ледве чутно сказав.
- І обов'язково зайди до Софоса. – я кивнула. - Що ж, твої друзі можуть бути спокійними.
Мері взяла мене під руку.
- Спасибі вам велике! Дуже сподіваюся, що ми з вами більше не побачимось. - я подивилася на неї. - За таких обставин! У сенсі, щоб усі були здорові. Боже, що я несу. - Мері прикрила рота рукою, але ми з лікарем засміялися. - Вибачте!
- Не вибачайтеся, все гаразд. - сказав той. - А зараз прошу пробачити, є невідкладні справи та пацієнти, які мене вже зачекалися. Будьте здорові! - сказав він і пішов у своїх справах.
- Ну ти й загнула. - сміючись, сказала я.
До мене на виписку прийшли майже всі з нашої команди. Але Макса не було, що мене дуже здивувало.
- Рада вас усіх тут бачити. Дякую, що підтримували мене, я це дуже ціную.
- Ти ж наша родина. - сказав Майкл і розбурхав моє волосся.
- Гей! - відхильнувшись від його долоні, я розсміялася.
- Давай допоможу з речами. - Мері швидко почала збирати мою сумку і вже за десять хвилин ми вийшли з лікарні.
- Слухайте, я хотіла б забігти до Софоса. Давно його не бачила. Дуже хочу провідати. Мері, ти зі мною?
- Звісно! Тільки давай сумки занесемо та можемо йти.
- Добре, - погодилася я і ми всі попрямували у бік авто.
Після приїзду в готель нас зустріла Стефанія, яка навіть чути не хотіла, що я вже збираюся кудись йти. Вона посадила мене за стіл зі словами "На тобі тільки шкіра та кістки. Ти там зовсім нічого не їла?".
- Мене не було лише тиждень. Я жодним чином не змінилася! – запротестувала я.
- Поговори мені тут. - пригрозила вона і посадила за стіл.
Ми сміялися і згадували цікаві історії до всієї моєї хвороби. Час летів непомітно. Наближався вечір.
- Стефаніє, дякую вам велике, - почала я, - але я, все ж, хочу відвідати нашого старого друга.
- Ааайєєє, - почала вона, - ти ще не привела себе до ладу. Ну що за неслухняне дівчисько! - бурчала вона.
- Обіцяю, тільки туди й назад. Мері, ти йдеш? - Запитала я подругу.
- Звісно! - відповіла та.
Ми вийшли на вулицю. Відчувалася приємна вечірня прохолода. Чисте морське повітря приводило до тями. Тепло наповнювало мене зсередини.
- Мері! – Стефанія визирнула з вікна. - Тобі мама дзвонить. - Ми переглянулись.
- Вибач. Стривай мене секунду. – сказала подруга. - Ти йди, а я наздожену.
- Добре.
Я підійшла ближче до краю прірви, звідки відкривався неймовірний вид на кіклади: нерівні скелі, пустельні простори та спокійне море. Море, яке очищає не лише фізичне тіло. Воно лікує усі рани. Якими б глибокими вони не були. Ця сила завжди мене підтримувала і не пояснити чому. З морем завжди було достатньо помовчати. Воно розуміло все, що ти хочеш йому розповісти. Коли ти кричиш крізь тишу, воно прибирає геть усі страхи та сумніви. Але море завжди радіє, коли ти щасливий. Ідеальний тандем, довжиною у вічність.
Сьогодні, вперше за ті дні, проведені в ізоляції, я відчула, як сумувала. Як сильно мені не вистачало цього повітря, видів та розмов друзями ні про що. Для мене важливо було просто відчувати. В мені теплилося почуття подяки за можливість просто перебувати тут, у здоровому глузді та пам'яті. У результаті, хвороба вибила мене з ритму, але повернула до життя.
Мері все ще розмовляла з мамою, тому я вирішила не чекати її і пішла до Софоса.
***
Усередині магазину було, як завжди, тихо. Спокійно мерехтіли свічки, пахло пахощами. У лівому кутку я побачила бронзову статую Будди, що сидить у позі лотоса, з чашею у лівій руці.
- Виглядає заспокійливо. Чи не так? - З кімнати вийшов Софос.
- Як я рада вас бачити! - усміхнувшись, сказала я і підійшла ближче. Софос міцно обійняв мене.
- Взаємно. Радий твоєму одужанню.
- Що зі мною сталося? - запитала я.
- Хтось захотів на якийсь час усунути тебе від справ. Ти носиш амулет?
– Завжди.
- Тобі доведеться навчитися себе захищати. Я буду поряд не завжди. І повір, це лише початок.
- Навчіть. - відповіла я.
- Що ти бачила уві сні?
- Це була печера з підземним водоспадом та сяючою водою. Опустившись вниз, все здавалося таким реальним. Там до мене підійшла жінка, яка сказала лише одне ім'я — Алкмена. - Софос замислився.
- І на цьому моменті я опритомніла в палаті. Більше нічого не пам'ятаю.
- Поруч із тобою у палаті був хтось?
- Так, Мері.
- Мері... - задумливо сказав той.
- Щось не так?
- Поки що немає причин хвилюватись. – відповів Софос. - Ходімо.
Ми увійшли у внутрішнє приміщення цеху. Софос запалив свічку і поставив її на підвіконня. За вікном вже вечоріло і небо набувало ніжно-пастельних кольорів, віддзеркалюючись в ідеальному морі.
- Сідай на каремат. Візьми зручне положення і закрий очі. - я слідувала його вказівкам.
Простір поступово наповнювався різким запахом полину.
- Не дуже приємний аромат, згоден. - сказав Софос, зреагувавши на мій зморщений ніс. – Але він очистить тебе від негативних енергій.
- Їх так багато? - запитала я з усмішкою.
- Достатньо, щоб ти на три дні відключилася. - відповів він. – Тепер слухай мій голос. Постарайся просто прийняти те, що почуєш.
Він заговорив невідомою мені мовою. Його інтонації та тембр впливали на підсвідомість, цілком і повністю оволодіваючи ним. Голос звучав тихо. Незабаром у тілі з'явилася легкість, спокій та глибоке умиротворення. У той же час мозок повністю контролював те, що відбувається. Було чути, як далеко на вулиці проїжджає автомобіль, як дитина просить маму купити їй морозиво і навіть, як у приміщення влетіла муха. Органи почуттів загострилися. Легкий вітер торкався шкіри. Але він був чимось вищим. У той же час голос Софоса продовжував заповнювати весь простір. Він виходив за його межі і ставав втіленням всього циклу життя і смерті, що плете павутиння часу.
Здавалося, переді мною проносяться світи, яких ніколи не було насправді. Вони виникали, супроводжуючись вибухом наднової і так само зникали, поринаючи в червоточину. Вони набували нових форм, абсолютно унікальних і неповторних.
– Час. - голос Софоса висмикнув мене з реальності.
Він усміхався, а на моїх щоках котилися сльози. Всередині мене раптом зародилося розуміння, що відповідь на кожне питання прийде свого часу.
За вікном мерехтіли перші зірки. Спека поступово спала. А крізь відчинене вікно відчувалася довгоочікувана прохолода.
- Як ти себе почуваєш? - Запитав Софос.
– Мені спокійно. - чесно відповіла я.
– Сьогодні і по можливості завтра постарайся не розмовляти ні з ким. У вас завтра вихідний, проведи його біля води. Навіть зараз можеш вирушити до моря.
- Чому мені зараз так ... так.
- Спокійно?
- Так. Ніяк не могла підібрати слово.
- Ти мандрувала. Знайомилася із собою та отримала ту частку знань, які люди прагнуть усвідомити роками.
- Але як?
- Інакше просто неможливо.
Ми замовкли. На той час мене наповнювало безмежне щастя, якого раніше не було в подібній формі.
- Потрібно йти. - порушила я тишу.
– Вода відповість. - сказав Софос і погасив свічку.
Цей вечір я запам'ятала на все життя. Адже саме з цього моменту і розпочинався мій новий шлях.
***
- Де ж ще тебе знайти, як не в Софоса. – Макс стояв біля магазину.
- Тебе не було на виписці та під час вечері. - відповіла я, відчуваючи легку образу. – Софос ще не пішов. Можеш зайти до нього.
- Я тебе шукав…мені довелося виїхати. Були нагальні справи. - відповів той.
- Щось трапилося? - запитала я.
- Нічого серйозного. Вже все гаразд. - відповів той.
- Мабуть, це справді було важливо для тебе. - відповіла я і попрямувала до пристані. Він поспішив за мною. - Зізнаюся, твоя відсутність трохи засмутила мене. Ми ж друзі. Але я рада, що в тебе вже все добре і ти не забув про мене.
- Дякую за розуміння. Чи можна тобі зараз скласти компанію? – спитав він.
- Щойно була дивна і дуже незвичайна розмова з Софосом. Мені хотілося б зараз побути наодинці зі своїми думками. - відповіла я.
Він кивнув головою.
- Звісно. Тільки проведу тебе. - сказав той.
Ми підійшли до перехрестя.
– Мій номер у тебе є. - він узяв мене за зап'ястя. - Якщо раптом що станеться.
- Дякую. - коротко відповіла я і на секунду затрималася, подивившись Максу у вічі. - Дякую за турботу. - сказала я і попрямувала до моря.
Потік свіжого вітру зустрів мене ще нагорі. Вітер м'яко прибрав волосся з засмаглих плечей і в тандемі зі спокійними хвилями почав заколисувати своїм подихом. Чумацький Шлях відбивався на морській поверхні, піддаючи сумнівам всі міркування великих і мудрих про сенс вічності. Момент обіймав затишним пледом, думки вільно пливли за течією, не зупиняючись ні на чому конкретному. Моя увага віддзеркалювалася від води — такої ж чистої та спокійної. У цьому було щось вільне, але, водночас, далеке й неосяжне.
Пісок лоскотав ступні і віддавав теплим сонцем, яким встиг насититися за день. Хотілося якнайшвидше підійти до моря і пірнути в нього, змити з себе все, що не давало спокою.
Вода, спочатку така холодна, прийняла мене. Вона заговорила зі мною унікальною мовою пам'яті, відтворюючи всю ту інформацію, про яку інші могли тільки здогадуватися.
Тіло стало невагомим. Зник страх і тривога. З'явилася впевненість. Вперше в житті мені було спокійно зсередини, як у дитинстві, коли ти оповитий любов'ю та турботою.
Повертаючись додому, всередині мене розцвітали невидимі нічні квіти. Вони відсвічували в морі, зоряному небі і освічували шлях.
Я підійшла до готелю. Всі вже давно лягли спати, але в одному вікні горіло світло. Інтуїція підказувала, що він чекав на мене.
- Відкрито. – голос Макса звучав тихо. Він сидів за своїм столом і писав щось у записнику.
- Вже пізно. Чому не спиш? - запитала я. Той озирнувся і відклав ручку.
– Є деякі справи. Як ти? – спитав він.
- Це був найкращий вечір для зустрічі із собою. - поділилася я.
Кутики його очей усміхнулися.
- Це тішить. Що тобі сказав Софос? - запитав він.
– Що треба навчитися ставити захист.
- Тобто...
- Моя хвороба не була випадковістю.
- Арес дістався тебе?
– Якщо чесно, не впевнена. Софос був, як завжди, загадковим. Але треба бути обережнішою.
- І він тобі порадив піти поодинці до моря вночі? Гарне рішення, нічого не скажеш.
Я засміялася.
- Мене ніхто не зачепив би. Не сьогодні.
- Давай ти більше так не робитимеш, добре? Бачити тебе повністю непритомною всі ці дні було ... неприємно.
Ми дивилися одне одному у вічі.
- Спасибі за твою турботу. Це справді дуже цінно для мене.
– Просто пообіцяй.
- Добре. - відповіла я.
Тієї ночі ми довго розмовляли. Про майбутні розкопки, дальні плани, ідеї та мрії. Не помітивши, як почало світати, ми заснули на протилежних краях ліжка.
***
Я прокинулася раніше за Макса і тихенько пішла до себе. З тераси вже долинав приємний аромат кави та фірмового омлету Стефанії. Прийнявши душ і почистивши зуби, я швидко спустилася вниз і зайняла своє улюблене місце біля вікна.
Цього ранку в будинку було багато метушні. Команда, скориставшись вільним часом, роз'їхалася хто куди: Мері з Майклом вирушили дослідити острів. Роджер та кілька хлопців взяли катер і попливли на довколишні острови. Кожен кликав мене з собою, але мені хотілося побути вдома.
- Ти так сяєш, Енні! — вигукнула Стефанія.
- Мабуть, незапланований лікарняний пішов мені на користь. - розсміялася я.
- Тьху-тьху, щоб тебе.
Мені за ці дні бракувало її турботи та тепла.
- Чому ти не хочеш нікуди їхати? - запитала вона. - Розвіятись треба. Попереду у вас багато роботи.
- Подивимося, можливо сьогодні у мене буде звичайний лінивий день на пляжі.
- Сумніваюся. – на кухню зайшов Макс. - Хотів запропонувати тобі відвідати в Афіни. Сьогодні там відбувається джазовий концерт і мій добрий знайомий запропонував мені сходити.
– В Афінах? - здивовано запитала я.
- Так. Ти ж там була тільки першого дня і проїздом. Тобі зараз не завадить розвіятись.
- Їдьте! — вигукнула Стефанія й почала копошитися в тумбочках. – Зараз я вам із собою в дорогу дам фруктів. Де ж усі пакети. - бубоніла вона.
- Стривайте. Це ж на поромі займе купу часу – близько шести годин.
- Нас можуть підкинути на гелікоптері. - підморгнувши, сказав той. - То летимо?
Мені нічого не залишалося, як погодитись.
- Дякую. - сказала я вже сидячи в літаку.
Це був приватний гелікоптер одного бізнесмена, який від нудьги відкрив на острові невеликий готель. Виявилося, Макс з ним добре дружить і за банку хороших оливок він погодився нас перевезти туди-назад.
- Банку оливок? Ти серйозно? - запитала я.
– Стефан їх дуже любить. - сміючись відповів той. - Плюс, його нова дама серця захотіла прогулятися Акрополем.
Стефан був гарним зрілим чоловіком, котрий видно любив активне життя та гарних дівчат. Його молода супутниця Глорія була молодша за нього на років 20.
- І чим ви займетеся в Афінах? - дівчина мала модельну зовнішність. Яскраво-червона помада підкреслювала акуратні пухкі губи. Чорні стрілки робили погляд виразнішим. А своє довге чорне волосся вона зібрала в тугий кінський хвіст, явно акцентуючи увагу на тонкій шиї. Одним словом, вона виглядала дуже ефектно.
– Ми хочемо послухати джаз. Сьогодні знайомі музиканти виступають на даху консерваторії. Бажаєте з нами?
- Яка нудьга. - відповіла та. – Ні, ви не подумайте. Джаз, мабуть, гарна музика. Але я віддаю перевагу іншому стилю.
- А ви? - запитала я. - Чим ви займетеся?
- Я хочу щось собі прикупити. Так коханий? - Глорія глянула на Стефана і поклала руку на його стегно.
- Звісно. - відповів той.
– Сьогодні у нас особливий день. Ми місяць як чоловік та дружина.
- Нічого собі! Вітаю. - здивувавшись, відповіла я.
- Так. - відповіла дівчина і показала мені величезне кільце з каменем. - Коханий подарував.
- Дуже красиве. Вам пасує! - відповіла я. Макс усміхнувся і відвів погляд.
Дівчина явно була у захваті від свого життя та нового статусу дружини бізнесмена. Ми злетіли. Сьогодні погода була ясною та безвітряною. Ідеально для перельоту. Всю дорогу я міркувала про слова Софоса і про те, що сталося напередодні. Моя розмова з Максом, нічне плавання, хвороба та події, що передували цьому. Мені було цікаво, що сталося зі мною і хто захотів "прибрати" мене з гри. Звичайно ж, я думала про Ареса, але все було дуже заплутано.
- За п'ять хвилин будемо в Афінах! – крикнув Стефан.
- Чудово. – відповів Макс.
Рівно опівдні ми прилетіли до Афін. Сонце обпалювало плечі і стояла справжня літня спека. Осінь цього року була аномально спекотною.
- Спасибі вам велике. Вдалого дня! – сказала я.
- Вам також. – Стефан усміхнувся і потис нам руки. - Зустрінемось тут же годині о 7 вечора.
- Добре. До зустрічі! – відповів Макс.
Туристів було не так багато, і ми з Максом вирішили прогулятися вуличками старого міста.
Насичений грецький колорит простежувався у всьому: в автентичних кафе з відкритими терасами та лінивими котами, що гріються на сонці. Він зачаровував тавернами, які належать сім'ям у кількох поколіннях та, звичайно ж, у людях. Місцеві створювали ту саму незабутню атмосферу, яка сподобалася туристам з усього світу. При цьому Афіни - далеко не сучасне місто. Це місто-історія та музей просто неба. Тут у кожній руїні бачиш минуле. А піднімаючись на вершину, уявляєш, як на цьому самому місці могли сидіти давньогрецькі філософи і розмірковувати про питання людського життя. Як їх турбували проблеми сенсу існування та призначення людини. На цьому місці могли відбуватися найбільші відкриття.
Ми гуляли вулицями міста. Стомившись від спеки ми взяли морозиво і сіли біля фонтану. Неподалік грали вуличні музиканти.
- Що тебе привабило в Греції? - запитала я Макса. - Чому ти повертаєшся сюди вже котрий рік? Крім роботи, звичайно.
– Люди. - відповів він. - Вони чуйні та добрі. Греки не поспішають і одержують від життя задоволення. Вдома інакше.
- Тут і ти інший.
- Який же? – поцікавився Макс.
- Більш доброзичливий.
- Я і вдома доброзичливий.
- Смієшся? Там ти був найбільш непривітним і зарозумілим чоловіком, якого я коли-небудь зустрічала.
- Все все. Достатньо "компліментів". - він розсміявся.
- Вибач, але вдома ти був мало привітним.
- Я не навмисне.
- То що ж змінилося тут?
- Абсолютно все. - Він відвів погляд на дітлахів, що грали у фонтані. Ті пустували і все намагалися наздогнати один одного. - Вдома на мене тиснуть стіни. Я ніби перебуваю не у своєму місці. Навколо не ті люди і зі мною відбувається зовсім не те, що я хотів би.
- А тут?
– Тут мені добре.
- Але чому тоді ти не переїдеш сюди?
– Не можу залишити маму. Вона там і так одна. Це нестерпно бачити її нещасною.
- Розумію. - відповіла я.
- Я хочу їсти. - сказав Макс.
- Що ж ти одразу не сказав. Я теж зголодніла. – радісно відповіла я. - Ходімо!
Ми сіли на терасі невеликої таверни. Нам принесли курячі тефтелі з цукіні та рисом, «буюрді» — розплавлений сир фета з помідорами та грецький салат. На десерт ми замовили "ревані" - пиріг з йогурту, манки та кулькою морозива зверху. У Греції в мене справді було свято живота. Чи це середземноморське повітря так діяло, чи тут справді були приголомшливі продукти, але це все мені було в насолоду. Вдома я вже давно не відчувала справжнього смаку їжі. Вона мені здавалася звичайною, прісною. І навіть спеції не додавали їй пікантності.
– А чому тебе зацікавила археологія? - запитав Макс.
- Чому ні? У ній багато відповідей на одвічні питання.
– І також багато запитань без відповідей. - відповів той.
- Згодна. - відповіла я.
- Що тобі означає археологія?
- Хмммм. Можливість зрозуміти, що нам хотіли сказати наші предки. Єгипетські ієрогліфи, лінійний грецький лист, вавилонський клинопис — все це для сучасної людини лише припущення. Мені цікаво дізнатися, що залишила по собі мінойська цивілізація.
- Ти хочеш розгадати Лінійне письмо А? - Запитав Макс.
- Є деякі припущення щодо цього. - відповіла я.
– Це гарна мрія. - відповів той і зробив ковток лимонаду.
– Це мета. Дещо різні речі.
- У чому тобі різниця?
- Мрія може так і залишитися у думках. Ціль передбачає конкретні кроки.
- Які ти зробила кроки на шляху до своєї мети?
Я уважно подивилася на Макса і витягла зі свого рюкзака записник.
- На парах в університеті ми вивчали дослідження Коулі, Кобера, Майкла Вентріса, Артура Еванса та інших професорів. І весь час мене не залишало почуття, що вони все щось пропускають. Якусь дуже важливу деталь. Ось дивись. - я відкрила книгу та продовжила.
У текстах лінійного листа А є ось такий знак — ⊕. Це колесо з чотирма спицями, що утворюють хрест. Лівінцев вважає, що це звук ro. Другий варіант подібного знака — ⊗ він інтерпретує, як rō. І він не включає їх у силабарій, вважаючи, що це варіантне зображення одного й того ж знака. Але я думаю, що там взагалі приховано кілька знаків.
- Яких?
- Дивись. – я намалювала коло. - У скандинавському рунескрипті це руна Одіна – символ Долі та прояви вищих сил. Вона символізує події, які мають відбутися в житті людини, попри все. Знак спірний, але дуже сильний. Дві лінії, що нагадують букву [Х], символізують руну Гебо і можуть означати звуки [g], [ɣ], [j]. Гебо - це дар людині у всіх її проявах.
– Так. А хрест? - Запитав Макс. Я намалювала всередині кола хрест.
- Він здавна є символом Сонця та Вогню. У більшості релігій його використовують як захисний оберіг. Також хрест використовували у багатьох формах язичницького поклоніння силам природи ще задовго до появи християнства.
- Я навіть не розглядав ЛПА у такий спосіб. - сказав той, явно збентежений.
- До речі, той же Лівінцев стверджує, що ЛПА пов'язаний з італійськими та кельтськими мовами через схожість деяких морфологічних та лексичних елементів. Мені ж здається, що в ньому набагато більше діалектів. Але, на жаль, тут я також заходжу в глухий кут. ЛПА використовувався у XVI столітті до н.е., руни з'явилися у І столітті.
- Але чому це не може бути однією з теорій?
– Я б відкинула ці роздуми. Але ти знав, що в ранніх написах рун зустрічається бустрофедон? Коли, наприклад, перший рядок пишеться зліва направо, а другий - праворуч наліво і так по черзі. Так, на списі з Ковеля напис читається праворуч наліво, і самі руни теж повернуті у зворотний бік, як північноетрусські та грецькі літери в ранніх пам'ятниках давньогрецької писемності.
– Не знав цього. - здивувався той.
- І все-таки, мені здається, я просто хочу в цьому бачити якусь подібність.
– Продовжуй свої дослідження. Там може ховатися істина. – відповів Макс.
Я закрила книгу.
- Нам час йти. – сказала я.
***
- Що ти тут забув? - непроханий гість стояв у закутку кімнати і дивився на Софоса з темряви своїми чорними очима. - Тебе тут не чекають. Вона вижила і здійснить пророцтво.
- Пф. Дурне дівчисько! Вона не здатна навіть себе захистити. Ти хочеш, щоб вона здійснила пророцтво. - він вийшов з темряви. Половина його обличчя була спотворена, ніби хтось вилив на нього кип'яток і ці рани назавжди лишили свій слід.
- Бачу, життя тебе добряче потрусило. Маєш жахливий вигляд.
- Я теж тебе радий бачити, брате. - це був Арес. Він знав, що Софос допізна затримується у своїй крамниці і чекав, поки всі підуть.
- Ти ніколи не був бажаним гостем у моєму домі. Забирайся геть! - промовив той.
- Називаєш цю халупу домом? Пил і бруд - це те, до чого ти дійшов? Твоя кохана Ірен нічого не змогла тобі дати. Ти так і не створив ні сім'ї, ні справжнього дому. Ти просто жалюгідний. - Арес не приховував зловтішання. Він знав, що Софосу все ще болить і не соромився тиснути на больові спогади брата.
- Чого ти хочеш? - Софос знав, на що здатен Арес і лише спостерігав за його діями.
- Де вона? У її кімнаті немає клятого кільця. Отже, воно у неї! Де вона?
- Гадки не маю. Я їй не нянька. - сухо відповів Софос. - Якщо це все, тоді прошу тебе піти геть і не повертатися. У мене немає того, що ти шукаєш.
- Ти впевнений? - Арес посміхнувся і підняв долоню. До крамниці ввійшли двоє. - Ми зараз дізнаємося.
Тоді Софос хутко витяг зі свого столу пістолет і націлився прямо на брата.
- Стрілятимеш у мене? - він дивився йому прямо в очі. Холодний погляд спопеляв. - У рідного брата. У твою душу. Твоє віддзеркалення.
- Ти перестав бути моїм братом, коли кинув мене, коли був так потрібен мені.
- Ти став меланхолійною розмазнею і зовсім не слухав мене. Разом ми могли б підкорити цей світ. Однак, ти витратив свої здібності на непотріб. З твоїм даром, силами...- Софос продовжував непорушно тримати пістолет.
- Я обрав дорогу світла. Твоя ж мета йти темрявою. - відповів Софос.
- Ха! - Арес глузливо здійняв брови. - І це мені говорить людина, яка все життя впливає на свідомість людей. Нагадай, будь-ласка, твою доню вбила твоя ж магія? Чи не так? - Арес підійшов ще ближче до брата і став прямо перед дулом пістолета. Він знав, що той не наважиться вистрілити. Скориставшись секундною слабкістю Софоса, той схопив пістолет і вдарив кулаком у обличчя брата. Не втримавшись на ногах, Софос впав додолу. - Ти настільки жалюгідний, що мені навіть не хочеться продовжувати. - Арес зверхньо дивився на брата.
- У мене немає того, що ти шукаєш. Енні сьогодні відлетіла кудись. Я не знаю, чи надовго. Тож, тобі дійсно краще піти. - Софос, все ще сидячи на підлозі, сперся на ніжку стола. Його ліва брова була розсічена і рана почала кровоточити.
- На жаль, я знаю, коли ти брешеш. Сьогодні твій день. Можеш ще насолоджуватися своїм життям у цій недолугій халупі. Але я повернуся. - Арес невдоволено дивився на брата. У його погляді не було крихти жалю.
Виходячи з крамниці, він кинув погляд на Софоса і промовив.
- Твоя донька могла вижити. Ти сам в усьому винен. - сказав він і вийшов у темряву, звідки й взявся.
Софос знову відчув весь свій біль від своєї втрати. Ці рани він так і не зумів загоїти. Після смерті доньки він заприсягнув більше ніколи не використовувати свою магію, адже ця сила була руйнівною. Софос використовував надто потужні таємні ритуали, які шкодили іншим. Однак, він був надто молодим та самовпевненим, щоб розуміти наслідки. І ось, коли настав час відплати, він не зміг віддати нічого, окрім життя власної дитини. Це зруйнувало його зсередини. Після цього Софос на 20 років заблокував свою магію. Та будь-яка сила рано чи пізно вирветься назовні і тепер Софос знав, заради кого йому було варто повернути себе.
***
Концерт у Афінах відбувався на даху консерваторії. Надвечір ставало трохи прохолодно і я накинула на плечі куртку.
- Замерзла? - запитав Макс.
- Трішки. - відповіла я. Він присунувся ближче і взяв мої руки. Він мав теплі долоні.
– Такі холодні. - він глянув на мене. Його погляд був сповнений ніжності. У цей момент заграла музика.
На сцені було кілька людей. Музиканти грали партії, говорячи своєю мовою. Мовою музики. Кожен розповідав особисту історію та відкривав свої таємниці. Макс тримав мої руки, і я відчувала тепло його долонь. Відчувала і точно знала, що в цей момент ми знаходилися не просто поруч. Музика відкинула геть усе минуле, залишила страх перед майбутнім. Вона буквально визначила момент, коли зійшлося все.
- Що ти зараз відчуваєш? - запитала я.
- Спокій. – відповів Макс.
Я усміхнулась. Цей стан дуже точно визначав усе. Стан спокою, в якому зароджувався новий Всесвіт.
- А ти? – запитав він.
- У мене є відчуття, що цей момент мав статися. Що все, що відбувалося раніше, привело нас сюди.
Макс дивився на мене. Я знала, що він думає і від цього внизу живота розливалося тепло. Буквально ми читали думки один одного. Це був зовсім інший етап нашої історії.
Музика продовжувала свою розповідь. Вона відлітала вгору. З'єднувалася з вітром, летіла до туристів, що на мить зупинилися послухати цю партію. Торкалася верхівок будинків та осідала на поверхнях душ. Музика проникала вглиб і опинялася у центрі кожного, хто міг почути її. Вона змусила зупинитися, звернути увагу на тепло всередині себе. Або на біль, який давно не дає спокою. Музика звернула погляд на справді важливе — на багряний захід сонця на горизонті і теплий вітер на обличчі. На смак лимонного десерту в тарілці у юної дівчини і на терпко-солодкий аромат нового парфуму на шиї у коханої людини. Вона звернула погляд на холодний вечір та полярну зірку. На теплу шерсть маленького собаки та на тихе мурчання кота на підвіконні. Музика зупинила час для кожного, хто був готовий її почути.
Ми не помітили, як минуло кілька годин. Досі тримаючись за руки, ми чули тільки захоплені вигуки. Сидячи тихо, ми бачили посмішки музикантів. Їхній блаженний стан возз'єднання з вищим. Оплески слухачів були медом для їхніх вух. Вдячна публіка просила на "біс". Музиканти не сумніваючись вирушили у нову подорож.
Коли все закінчилося, ми спустилися вниз.
- Ти не хочеш прогулятися? – спитав він.
- Ходімо. - відповіла я.
– Ці музиканти часто тут виступають. Я вже не вперше приходжу на їхній концерт.
- Правда? Вони дуже душевні.
- Так. Вони подорожують Європою. І часто прилітають сюди із концертами. Їхня піаністка з Афін.
- А решта?
- Знаю, що трубач із Кореї, на контрабасі грає дівчина з Алабами, а ось саксофоніст із Італії.
- Такі різні! Що їх звело разом?
- Не повіриш.
- Ні, ну, звичайно ж музика. Але як такі люди з різних країн взагалі знайшли один одного?
- У нашій команді також різні люди.
– Так, але у нас специфіка роботи інша.
- Знаєш, у сучасному світі стираються усі кордони. Дуже легко завести собі друзів із різних континентів та спокійно спілкуватися, дружити. Я знаю, що вони колись працювали на контракті разом, так і продовжили спілкування, яке вилилося у такий ось творчий бенд.
- Де ж вони живуть та працюють?
- Знаю, що більшу частину часу в Італії. Але вони як мандрівні музиканти. Їх важко зловити десь на одному місці. – сказав Макс.
- Дивно.
- Що саме?
– Як любов до мистецтва може зблизити людей. - відповіла я.
- Вони говорять однією мовою, повір.
- Це помітно. - усміхнулася я.
- Ти зігрілася?
- Так, дякую тобі.
- Ходімо, на нас чекає Стефан.
Ми прибули на місце рівно о сьомій. Стефан затримувався і я сіла на бордюр. Тут Максу зателефонували.
- Так? - він підняв слухавку. За його виразом обличчя було видно, що він спантеличений. - Добре. Ні-ні, все гаразд. Ми щось вигадаємо. - він поклав слухавку.
- У мене для тебе не дуже хороша новина.
- Що трапилося? - запитала я.
- Стефан та Глорія вирішили залишитися. Вона захотіла повечеряти в якомусь супер дорогому ресторані і вони зі Стефаном надто розслабилися. Загалом, ти розумієш. - Я засміялася. Звичайно розумію. Каприз дами серця найдорожча річ.
- Але що тепер нам робити? - запитала я.
- Паром відходить за півгодини. Ми можемо ще встигнути.
– Знаєш. Не хочу додому. Давай залишимось тут?
- Як скажеш. – відповів Макс. - Куди пійдемо?
– На вершину.
Мені хотілося побувати в руїнах величного Акрополя ще раз.
- Увечері він дуже гарно підсвічується. - Сказав Макс, поки ми шукали коротку дорогу до пам'ятки.
- Нам би ще вигадати, де сьогодні переночувати. - Між іншим сказала я.
- Готелі у цей час не забиті. Знайдемо щось. – спокійно відповів той.
Дорогою ми взяли собі каву, трохи смажених каштанів та коулоурі — це такий круглий бублик, посипаний кунжутом.
- Точно більше нічого не хочеш? - запитав Макс.
- Дякую, цього точно достатньо.
І ми попрямували до Акрополя. Сонце вже давно сіло. Небо забарвилося в рум'яні кольори і сховало всі нерівності міста.
- Тут справді гарно вночі. – сказала я.
- Так. Коли не так багато туристів, це місце повертається до свого стану величі. Іноді люди все псують.
Ми сіли на лаву. Перед нами відкривалася панорама міста.
- Знаєш, у світі не було місця, де я відчувала б себе настільки спокійно. – сказала я.
- Мені також тут добре.
Ми пили каву і їли свою скромну вечерю. Спостерігали за зірками і чули звуки міста, що долинали з різних боків. Компанія поруч святкувала щось і вони гучно співали пісні. Десь лаяв дворовий пес. Неподалік нас сиділа компанія таких же волоцюг. Вони розмовляли тихо, зрідка сміючись з жартів один одного. Руїни щодня чули все це і спостерігали з висоти століть. Вони бачили, як змінювалися правителі та падали Боги. Вони були свідками зміни поколінь, цінностей та людських пріоритетів. Руїни бачили, як закохані приходили на те саме місце і присягалися у вічному коханні. Як не стримували обіцянок, розходилися і знаходили нове кохання. Руїни зберігали таємницю кожного, хто приходив до них.
- Про що ти думаєш? - запитав Макс.
- Про руїни. Уявляєш, скільки вони вже бачили таких, як ми?
– Сподіваюся, побачать ще й після нас.
- Таких, що шукають себе? - запитала я.
- Різних. Мені здається, що людство зараз переходить у фазу прийняття себе. Ми довго шукали цей шлях. Зараз настає час, коли люди приймають себе такими, якими вони є.
- Щось у цьому є. Мені подобається ця тенденція.
- Тобі не холодно? - запитав Макс.
- Ні, але я трохи втомилася.
– Тоді йдемо. Тут неподалік є гарний готель.
Ми спустилися вниз і загорнули вузькими вуличками Афін.
Готель був зовсім поряд. Але виявилося, що в місті проходитиме футбольний матч і всі готелі забиті фанатами.
– Як я міг забути? – Макс був явно засмучений.
- Зараз щось знайдемо. На крайняк, будемо на лавці ночувати. Сьогодні напрочуд тепло. – сказала я.
– Ні. Побудемо трохи мажорами. – відповів Макс. – Футбольні фанати забрали всі дешеві місця. Значить, ходімо в готель дорожче.
- Зовсім не проти. Тим більше, що в мене ноги вже відвалюються.
За весь день моє тіло, що ще не повністю відновилося, вже вимагало відпочинку. Хотілося прийняти душ і просто лягти спати.
- Ходімо! - скомандував Макс.
Ми йшли ще хвилин двадцять. Місце, до якого ми попрямували, знаходилося в районі Плаки. Це був п'ятизірковий готель із фешенебельним та автентичним дизайном. Поки Макс реєструвався на ресепшені, я сіла на дивані в холі. Головною фішкою готелю були мармурові скульптури та картини давньогрецьких майстрів. У самому центрі приміщення знаходилася копія статуї Зевса, що сидить на величезному золотому троні. У руках він тримав скіпетр та статуетку богині Нікі. Суворий погляд бога грому приковував. Підлога та стіни готелю були викладені з мармуру. Під високими стелями висіла витончена конусоподібна люстра з кришталю. Доповнювали все це неймовірною красою живі квіти. Здавалося, що й вазони тут були з мармуру та золота. Я подивилася на свої запорошені старі кеди, але, якщо чесно, мені було однаково.
- Втомилася? - Макс підійшов за 10 хвилин.
- Жахливо. - відповіла я.
- Ходімо. Виявляється, тут також усі бюджетні варіанти давно заброньовані. Тож ми сьогодні гуляємо. - сказав той і підморгнув. Я лише зітхнула.
Увійшовши в номер, ми просто заціпеніли від подиву. З величезних панорамних вікон відкривався краєвид на Акрополь. Звісно, тут було так само дорого: ідеальні меблі, килими, які стояли тисячі доларів і якими було страшно ходити, мармурові столики і золоті підставки під взуття.
- І скільки нам все це обійшлося?
- Забий. – відповів Макс. - То була моя авантюра і через мене ти тут. Аніскільки.
– Тоді сніданок за мною! - відповіла я і поклала сумку на комод. - Вибач, але в душ я перша.
– Жінки. - відповів Макс, демонстративно закотивши очі. Я засміялася і пішла у ванну кімнату.
Гаряча вода змила всю втому. Тепер хотілося лише одного – завалитися спати. Коли я вийшла, Макс сидів за столом і щось писав у своєму щоденнику.
- Можеш йти. – сказала я.
- З того часу таємну кімнату ніхто не відкривав. Лише одного разу йому вдалося побувати всередині цієї скарбниці.
- Не починай. - відповіла я, засміявшись. - Що ти там постійно пишеш?
- Особисті нотатки та спостереження. - відповів той і сховав щоденник у рюкзак.
Я лягла на ліжко і подивилася на Акрополь. Здалеку він виглядав загадковим, таємничим та великим. Мої думки все ще снували. Картини сьогоднішнього дня проносилися перед очима, наче божевільні. Так мене здолав сон. Не знаю, скільки пройшло часу, але прокинулася я від різкого звуку підносу, що впав, з водою на підлогу.
- Щоб тебе! - лаявся Макс. - Вибач. Це я так намагався тебе не розбудити. - відповів він і підняв тацю.
- Залиш. Завтра все заберуть. - відповіла я.
- Угу. - сказав той і сів на крісло-диван, мабуть, збираючись там лягти спати.
- Облиш. Ти ж сьогодні стомився. На цьому кріслі ти навряд чи виспишся. – сказала я.
– Не хочу створювати тобі зайвий дискомфорт. - відповів він.
– Про що ти взагалі? Перестань.
Мені не довелося його довго вмовляти. Він ліг на ліжко і виявився так близько, що можна було відчути тепло його гарячого тіла. Я заплющила очі. Його дихання було нерівним та важким.
- Ти так неспокійно дихаєш.
- Через мене щойно впав на підлогу таця з водою. Це тобі не жарти. - сказав він і я усміхнулася.
Ми лежали один навпроти одного. Я почувала себе спокійно. Поруч із ним було затишно.
Макс підсунувся ближче і обійняв мене. Я торкнулася носом його шиї і відчула аромат тіла. Він був приємним та м'яким. Усі, з ким я колись була поруч, ховалися під ароматами дорогих парфумів. Але мені ніколи не хотілося дихати цією людиною.
- Чому в тебе такий холодний ніс? - запитав він, підтягнувши мене ближче до себе.
- Жаби завжди холодні. - відповіла я і Макс засміявся. - Так мене завжди називав тато. Жабка-мандрівниця. Тому я й залишилася холодною жабкою.
- Спасибі тобі. - раптом сказав Макс.
- За що?
– За відчуття дому.
– Знаєш, це взаємно. - я розплющила очі.
Ми дивилися один на одного. Вперше за все життя мені було просто дивитися іншій людині у вічі. Однієї миті все стало просто. Він провів долонею по моєму волоссю, пальцями торкнувся шиї, провів по щоках і зупинився на губах. Я розуміла, що цей вечір змінить усе, але чітко усвідомлювала, що всі події вели саме до цього моменту.
Його теплі і м'які губи торкнулися моїх. Разом із поцілунком я відчула тепло у грудях. Кожна клітина мого тіла кричала, що це саме те, чого я так довго шукала і чекала.
Поцілунок був довгим. Ми тонули в обіймах один одного і дихали жадібно, наче повітря більше не залишилося.
- Тепер усе буде інакше? - Макс подивився на мене.
- Давай просто насолоджуватися моментом. - мені не хотілося думати про те, як зміниться наше життя після цієї ночі. Адже, навіть якби падав метеорит чи почалася революція, я воліла б залишатися в його обіймах.
- Я так часто собі уявляв, що зараз здається, ніби ти зникнеш, разом із хаотичними думками.
- Ти уявляв нас? - здивовано запитала я.
- З першої секунди. Ти ні? - сказав він.
- З другої. - відповіла я.
Він притис мене до себе сильніше. Ми перепліталися тілами та розуміли, що бажання переходить усі межі.
- Чому мене так тягне до тебе? - запитав Макс.
- Ну, трохи дофамінових пристрастей та нейрохімічна оргія. Ще серотонін і... - він уважно подивився на мене.
- Ти думаєш, це просто фізичне тяжіння? - він трохи відсунувся.
- Якби в нас було тільки це, хіба ми могли б з тобою ночі безперервно розмовляти? Ми переспали б після першої зустрічі та забули б один одного.
- Вибач. Просто намагаюся зрозуміти, що на нас чекає. З одного боку, ми з тобою діаметрально різні люди.
- А з іншого?
- З іншого – ти завжди знаєш, про що я думаю. Ти відчуваєш мій настрій і знаєш, коли промовчати. Для мене це рідкість. Вперше людина, яка була приятелем, викликає такі емоції.
- Ти так дивуєшся, ніби я чоловік. Ні, я нічого не маю проти, але ... - він засміявся.
- Мене весь час тягнуло до тебе. Ти була такою зухвалою та сміливою. А після того випадку, коли тебе мало не збив мотоцикл, я побачив твої розгублені, злякані очі й захотів бути поряд. Розумієш? Щоб захистити тебе від усього світу.
- Чому ти так довго йшов до мене? - сказала я пошепки.
Він узяв мою руку і поцілував. У наших одкровеннях не було нічого, щоб натякало на банальне тваринне бажання. Ні. У цей момент нам хотілося дивитися один на одного, вдихати аромат тіла, рахувати родимки на шиї, цілувати їх, вивчати сантиметри шкіри, що при світлі місяця, оголюючи всі недоліки. Ми обіймалися, зливалися тілами, дихаючи в унісон.
Ми заснули під ранок. Досі не усвідомлюючи, наскільки сильно були потрібні один одному.