Літо. Серпень. На годиннику була 21:30. Молодий хлопчина у супроводі не менш молодої дівчини зайшли до кафе недалеко від міської Ратуші.

Пройшовши вуличний зал цього закладу, вони вирушили у внутрішній зал й покликавши офіціанта, вони також запросили деякий дозвіл у адміністратора. Отримавши стверджувальну відповідь, офіціант внутрішнього залу відкрив молодим людям двері так званого нульового поверху.

Вони спускалася доволі довгими дерев'яними сходами, а їх шлях освячували ліхтарі, що максимально своїм кольором нагадували природнє світло.

Це місце було ідеальним укриттям від міського шуму та людей знайомих тобі й не знайомих взагалі.

Поверх, який у будь якому іншому місці був би підвалом, тут є не просто величезним сховищем, а цілим укриттям з генератором, яскравим та приємним неоновим світлом, розкішними меблями, приставками й, щонайголовніше - це місце цілком секретне від інших осіб.

До нього допускають лишень особливих!

Тож тут не побачиш своїх знайомих чи колег або когось ще. Це локація для особистих розмов і відпочинку!

Повернемося до нашої пари. Хлопець разом із своєю супутницею присіли на диван у лівій частині кімнати.

Грала популярна закордонна музика, яка так часто траплялася у відео з тіктоку, але вона була якась особлива і не лишень тому, що повна, але й тому, що більшість з того, що грало було якісним реміксом й ідеально своїм гранням у прямому сенсі перебігало по колонках, що були майже на стелі закладу.

Поруч з ними була приставка, немалий, але кристально чистий скляний стіл й величезний плазмовий телевізор, хоча вони їх мало цікавили.

Між ними почався деякий діалог:

— Унікальне місце. Я фанатка центру міста, але тут ніколи не бувала. Більшого того я навіть нічого не чула про це місце!
— Це і не дивно. Вони не рекламують себе. Вони існують для особливих осіб. Про них знають декілька сотень містян й не більше, а пройти сюди вдається лишень деяким особливим особам. Поглянь
навколо тут навіть немає камер, а системи протипожежного захисту настільки потужні, що здатні повністю погасити полум'я вогню, яким би великим воно не було, а ці гарні стіни здатні витримати серйозне бомбардування.

Дівчина слухала його захоплено. Навіть більше того була здивована тим настільки він розумний й скільки нового вона дізналася за такий короткий проміжок часу цього вечора.

— Це місце надзвичайно гарне. Я вражена ним, але для чого ми прийшли у настільки секретну локацію?

На цьому я все ж таки вирішив нехай і раптово, але втрутися у їх діалог:

— Молоді люди, щось бажаєте замовити?

Хлопець швидко й впевнено відповів:

— Нам два холодних безалкогольних мохіто будь ласка.

Я записав його слова до свого блокноту й швидко зник із поля зору. Дівчина у цей час була ніби заворожена й не сказала жодного слова. Хлопець вирішив продовжити розмову:

— У мене до тебе є справа. Надзвичайно серйозна. Одна з найскладніших за час усієї твоєї діяльності. І повір, те, що ти зараз почула й почуєш повинно залишатися лише між нами й лишень у стінах цього закладу.

— Гаразд. Я тебе зрозуміла!

Я приніс їм їх коктейлі та зник так як і з'явився.

На столі поруч, у папці, лежали папери. Вдарившись келихами й почавши пити свої напої, вони почали займатися роботою.

Нажаль із того вечора усе, що я запам'ятав це дві репліки, які я почув коли збирався додому адже моя зміна закінчилась, а мій колега запізнювався на зміну, але це були вже не мої проблеми.

Я хотів відпочити від робочого дня й цей відпочинок був мені набагато важливіший ніж підслуховування чиїхось розмов.

Далі дівчина поклала свого келиха на стіл й розглядаючи матеріали у папці, що лежали на столі, захоплено сказала:

— У тебе дійсно грандіозний план. Не думала, що за такий доволі недовгий проміжок часу скільки ми не бачились, ти досягнув таких висот. Я дуже вражена тобою!

Хлопець одразу ж після її слів сказав:

— Це справа усього мого життя. Проєкт, який остаточно переверне цей світ!

Прозвенів дзвін келихів, було чути як вони надпивають своє мохіто й невдовзі хлопець огорнув її у свої теплі обійми. Він закохано дивився у її зелені очі та цілував її плечі й шию. Згодом вони цілувалися у губи, але чим продовжилась та сцена мені невідомо.

Повертаючись у кафе на денну зміну о 09:30 годині я бачив як вони виходили із закладу.
Хлопець тримав її за руку, а у другій руці, тримав папку з учорашнього вечора.

Вони привіталися зі мною. Дівчина, що супроводжувала хлопця з усмішкою на обличчі сказала, що ми давно не бачились, а я побажавши їм обом гарного дня пішов у нульовий поверх знову.

З товаришем по роботі я спілкувався не довго, але він був стурбований, що окрім келихів, молоді люди, скоріш за все випадково залишили папірець зі своєї папки, де друкованими латинськими літерами було написано, якийсь вираз.

Я зрозумів, що наздоганяти цю загадкову пару вже немає сенсу, але вирішив довідатись, що ж значать ці слова на папері.

Шукаючи відповідну інформацію у інтернеті я нарешті знайшов значення тих слів. Там було написано:

«Levis est labor omnis amanti»
(Закоханому всяка праця легка).

Ким були ці люди залишається лише здогадуватися, але більше я їх у нашому закладі не бачив.

Сподіваюсь, що ця дівчина допоможе своєму другу довести його справу до кінця й вони разом щось зроблять важливе для усього світу й саме тоді я та й ви дізнаємося, що ж за працю усього свого життя хлопець показував дівчині минулої ночі.