Повільно йшла назад до озера, леліючи надію, що він також мене шукає і ми натрапимо один на одного десь там. Цікаво, куди втік Воронний? Можливо він вже знайшов хазяїна і вони кинули мене тут помирати? Кожен крок вимагав тотального зусилля, щоб втримати моє важке тіло на ходу.

- Давай Ліза, ти зможеш! - прошипіла я собі і, не помітивши гілки під ногами, впала на коліна, спираючись на дві руки! Біль вкотре прорізала всю спину. Кістки в плечі знову змістились, викликаючи хвилю страждань. Я викрикнула, а потім згадала всі брудні лайки, які тільки знала, щоб знайти сили піднятись на ноги.

- Ненавиджу цей світ! - крикнула я в мертву тишу. - Мисливець, де твій зад?! Я не буду тебе рятувати, ясно?! Я себе не можу захистити! Ненавиджу ваш світ! - кричала я, навіть не сподіваючись бути почутою. Повільно рухалась вперед, перебираючи втомленими ногами, доки раптом не помітила черговий труп на горизонті. Підійшла ближче, і зрозуміла, що їх там ціле логово поряд із свіжою землянкою. Я обережно підійшла до їхньої нори і спробувала відчинити двері. Передчуття вело туди, хоча я й розуміла, що у фільмах жахів зазвичай так і помирають.

- Мисливець, ти тут? - запитала я тихо. У відповідь почула приглушене шаркання, а далі з темряви неочікувано з'явилась рука і міцно вхопилась за моє здорове плече. До шиї одразу приставили меча.

- Ти що твориш? Зовсім здурів? - обурилась я, коли той повністю вийшов на світло. Його плащ був розірваний, однак на вигляд чоловік здавався здоровіше всіх живих, чого однозначно не скажеш про мене.

- Як ти тут опинилась? - запитав він підозріло.

- Ну звичайно, мені ж не так пощастило сховатись в теплому будиночку! Довелось захищатись! - розізлилась я. - А ще мене ледь не вбила твоя копія!

Він, все ще не зводячи з мене уважного погляду, опустив меча і, нарешті, руку.

- Де Воронний? -  потер він поранені долоні, що скоро самі загояться. 

- Втік... Знаєш,чудовий компаньйон. - розвела я руками. - "Справжній" ти мені подобаєшся більше, а ніж вони. - показала я на потвор.

- Це - нечисть. Точніше один з видів. Ті, хто при житті обманом займались - перероджуються в ось це. Однак я вперше бачу, щоб вони в групі жили. А ще вони доволі розумні і запасливі. - промовив він, знову прикриваючи обличчя плащем.

- Це я помітила. Воно хотіло мене заморозити, певне щоб не псувалась. Однак воно не продумало, як самому вижити в такому випадку.

- Йому і не потрібно було думати. Твоє тіло послужило би йому чудовим укриттям. - серйозно відповів Мисливець.

- Тобто він просто чекав, щоб мною накритись? Дивовижно! Чому я до цього сама не допетрала? - усміхнулась я.

Мисливець ще кілька секунд обходив істот, а далі свиснув так гучно, що у мене барабанні перепонки задзвеніли. Це він так Воронного призвав, який прискакав за кілька хвилин потому. Все ж на щастя йому вдалось врятуватись від туману. Чоловік перевів на мене погляд, очікуючи, що я спробую заскочити, однак цього разу я затрималась.

- Ми можемо пішки піти до табору? - запитала я, вагаючись. Моя реакція була неочікуваною, тому він підійшов до мене поближче і спробував насильно запихнути в сідло. Одначе влучно схопився за хворе плече, від чого я зашипіла і відскочила, наче обшпарена, на кілька кроків подалі.

- Що з твоєю рукою? - спокійно запитав він.

- Не твоя справа! Ходімо пішки! - злісно кинула я на нього погляд і спробувала обійти, про що одразу ж пожалкувала, тому що не вагаючись розвернув мене одним лише махом руки і всадив прямо на землю. Сам приземлився на коліна поруч і почав оглядати плече.

Кілька разів пробував порухати рукою, позгинати і порозгинати, від чого з мене виривались брудні слова і вигуки.

- Та досить вже! Пусти мене! - не витримала я і врізала йому по зап'ястю.

- Сиди тихо! - гиркнув він. Якби я знала, що буде далі, то втікала би від нього, куди бачила. Він міцно схопився за плече однією рукою, а іншою - за мою хвору руку. Потім різким поштовхом вставив плечовий суглоб на місце. Почувся неприємний хрусткіт, і лише через секунду я зрозуміла, що щойно сталось, адже мене накрило хвилею настерпного болю.
Я закричала, як підбитий птах, потім повалилась на здоровий бік і на кілька секунд здається відключилась. Але все ж прийшла до тями, відчуваючи, як мене обережно підіймають із заморожеї землі. Сльози заливали щоки, від чого ті почали пекти, адже солена вода проникала у подряпини, що залишила мені істота. Я встала на ноги, і похитуючись, з допомогою чоловіка, нарешті дісталась сідла.

Ми повернулись до озера. Він знову розвів багаття, вкрив землю хутром і допоміг мені туди всістись.

- Знімай плащ і піджак. - суворо наказав він мені, вже стягуючи рукав з хворого плеча.

- Сорочку також? - не зрозуміла я, намагаючись проаналізувати його слова.

- Твою руку потрібно міцно зафіксувати. - пояснив він.

- Але ж тут холодно. - втомлено проговорила я, але протестів не приймалось.

Шкіра одразу покрилась сиротами, тому я підсіла ближче до багаття, щоб втримати непрохане тремтіння. Чи воно все ж з'явилось не від холоду? Глибоко в середині мені було страшно, однак я намагалась не подавати вигляду. Плече нагадувало великий синець.

Мисливець дістав цупку тканину, котрою міцно зафіксував суглоб і допоміг накинути одяг назад. Далі дістав ще кілька хутряних ковдр і вкрив мене ними зверху. Сам же влаштувався поруч і спостерігав за вогнем.

- Дякую. - шепнула я і прикрила очі, повільно провалюючись в сон.

Відкрила різко очі і спробувала піднятись. Над головою виднілось сонце, а Мисливця поруч не було. Я встала з хутра, обійшла вогнище і підійшла ближче до озера, що при світлі дня виглядало настільки чистим та прозорим, що я бачила його дно з берега. Стала на коліна і торкнулась рукою гладкої поверхні. Зненацька замість свого відображення з'явилось обличчя Блискавиці, а потім вона витягнула руку і вхопила мене за волосся, боляче затягуючи під воду. Я спробувала покликати на допомогу, однак не змогла видати і звуку.

Озеро виявилось набагато глибшим, я опинилась під водою за лічені секунди, але як би не намагалась виплести, небо лише віддалялось. Мене схопило щось за ногу і потягнуло до дна. Я глянула туди і побачила нечисть, ту жінку, яка напала на нас з Боискавицею. Стало страшно до нудоти, всі м'язи заніміли, а рот завмер у німому крикові.

Я вже очікувала смерті, як побачила навпроти темний вогник, навколо якого вертівся знайомий змій. Створіння глянуло на мене своїми бусинками, потім переповзло на руку, яку я йому протягнула і промовило:

- Ти - моя. Скоро ми будемо разом! Вставай!

Коли він промовив останнє слово, я неочікувано відкрила очі, різко піднялась і оглянула все навколо. Знову сама, те саме озеро та ліс.

-Мисливцю! - викрикнула я, сподіваючись, що він десь поблизу. - Мисливцю!

Позаду почувся шурхіт. Я стрілою розверулась, очікуючи побачити там чоловіка, однак на мене дивився зовсім не він.

- Сон. Це все сон. Мама, що ти тут робиш? - запитала я недовірливо особу, що стояла навпроти. Можливо це знову ігри нечисті.

- Лізуня, донечка моя. Яке щастя бачити тебе живою. - кинулась вона на мене, витираючи сльози. Я відступила на кілька кроків назад, уникаючи контакту.

- Як ти мене знайшла?

- Лізунь, це не важливо. Слухай мене уважно, кошенятко, у нас мало часу. Не довіряй королеві, вона хоче використати твою магію, хоче забрати її. Не дай цьому статись! - вхопила вона мене за руку і міцно зжала. - Я люблю тебе, мій проміньчик сонця. - промовила вона останнє слово і зникла.

- Мама, зажди! Мам, куди ти? - зірвалась я на крик і вкотре прокинулась. Цього разу наяву. Мисливець смажив щось над вогнем, спостерігаючи за моїм переляканим обличчям.

Що це була за ніч? Чому всі ці сни здаються мені не просто фантазією? Мама... Як вона зуміла зв'язатись зі мною? Що задумала королева? І невже через змія зі мною говорив Осіліс?

- Як твоє плече? - запитав він.

- Болить, але вже однозначно краще. Що це за істота? - вказала я на тіло над вогнем.

- Під ранок поставив капкан на птицю. - пояснив він.

- Чому ти не хочеш розповідати мені, куди ми направляємось? - запитала я.

- Де твій амулет? - почулось роздратування в його голосі. Я опустила погляд на руку, в якій тримала артефакт. - Ти все ж стала однією з шайки Протестантів.

- Я зняла його, тому що він блокує мою магію! Якби я цього не зробила, то вже б була мертва! - злісно прошипіла я.

- Роби свій вибір, чужачка. Одягай амулет і отримуй довіру, або я одягну його силою і ти далі будеш моєю полонянкою.

- Як ти можеш пропонувати мені співпрацю, якщо я не знаю, для чого взагалі тобі потрібна? - обурилась я.

- Твій вибір очевидний і складає три стежки. Перша - Десятка та інші Мисливці. Їм вже відомо, що ти у Протестантів й вони активно шукають логово. Тимпаче ви вбили одного з їхніх гончих в місті. Це сполошило вулик і скоро вони вже не будуть такими необачними. Інша - Протестанти. Шайка шакалів королеви, що хоче тебе використати. Їм потрібна не ти, а твоя магія. Ти для них всього лиш зброя масового знищення. І третій - це я та мої умови.

- Ти мені брешеш, хочеш заплутати і збити з курсу. Але навіть якщо і так, то ніхто з корони не катував мене, не змушував проявити магію й обіцяли захист і гарантію повернення додому. - вимовила я на одному диханні.

- Так ось що ти бажаєш більше всього? Слабка істота, що готова стрибати на задніх лапках за тепле ліжко та їжу? Ти хоч знаєш, що вони з тобою зроблять, коли дізнаються, якою магією ти володієш? - встав він і підійшов ближче до мене. Взяв моє обличчя в долоню, а вільною зняв каптура, показуючи обличчя. Я вперше помітила, що його очі - різного кольору. Дивовижно! Одне каре, а інше блакитне. Оглянула обличчя, що поросло багатоденною щітиною, тонкі губи, обвітренні осіннім холодом, густі брови та вії і чорне волосся, зав'язане у низький хвіст. Його образ змушував мимоволі боятись і ховатись, куди очі бачать. Однак я не відвела погляду, а навпаки підняла підборіддя вище.

- Не тобі судити про мою слабкість. - сміливо відповіла я і відняла його руку від свого обличчя.  - Ти вмієш лише спричиняти біль, красти та вбивати. Я не довіряю тобі і ніколи не зможу, адже ти вбив мою подругу, катував мене, морив голодом, двічі викрадав, а зараз везеш невідомо куди. Після цього ти вважаєш, що я зможу тобі вірити? Я готова їм ноги цілувати, аби лишень бути у безпеці. Мій світ інакший, там немає постійної небезпеки, ми всі живемо в теплі і спокої. А тут ніби пекло, де я повинна вижити! Що для вас норма - для мене нічний кошмар, пане Мисливець. Тому засунь свій осуд собі в зад, бо тобі нічого про мене невідомо! - злісно похмурила я брови і відвернулась.

- Ти поводишся гірше дитини! Скільки можна жаліти себе, і звинувачувати всіх навколо. Ти належиш цьому світу, а отже це твоя доля. - відповів він мені у спину.

- Яка ще доля? Мене просто викрали! - підняла я руки догори.

- Ви, жінки - настільки слабкі створіння, що навіть не здатні за себе постояти. Якби ти була хоч трохи сильнішою, то тебе ніхто б не викрав.

- Ну вибачте, що я не виросла в суспільстві дикарів і варварів! Мені, між іншим, не потрібні ці навички, щоб вижити у своєму світі!

- Що ти обираєш? Одягаєш амулет і мій захист, чи обираєш шлях насильницького утримання? Враховуй, що якщо прийдуть Протестанти, вони тебе просто використають, і ніякі хлопчиська тобі не допоможуть. Вони всього лиш пішаки у війні Корони і Десятки. А ти - вигідний матеріал, тому що б вони тобі не обіцяли, то все пусті слова, бо ти не переживеш того, що з тобою хочуть зробити. Все ж ти просто людина, а для такої могутньої магії твої роки пораховані.

- Тепер ти вирішив лякати мене? Ха! Цікаво, як буде краще померти? Може мені спростити всім задачу і просто втопитись? Як думаєш? - засміялась я істерично і направилась до озера. - Як ви мене всі вже дістали зі своєю магією, амулетами і нечистю. Я відверто втомилась бути лялькою у всіх цих іграх!

Озеро таке чисте, що видно, як водорості, що покривають морське дно, злегка похитуються від м'якого потоку води. Я опустилась на коліна і засунула руку у воду. Може й справді завершити це коло пекла? Наскільки часто я була на межі, вже однією ногою по ту сторону. Чому я кожного разу виживаю? З водяного дзеркала я помітила, що обличчя покривали рвані рани від кігтів, що тягнулись чотирма стрічками від вуха до середини правої щоки. Весь світ ніби зупинився на секунду.
Тиша, лісова галявина, сіре небо і я. Дивлюсь на своє чуже обличчя і намагаюсь загасити злість, яка зараз тече по моїх венах. Згадалось, як в дитинстві я заглядала в калюжі, коли йшла в школу і кривлялась сама до себе. Захотілось скорчити гримасу прямо зараз. Зробити вигляд, що все добре і я все ще у тих безтурботних дитячих роках: прийду додому, на столі гаряче пюре з котлетою чекає, а на вулиці від вітру опсипається листя. Я поїм і піду гратись у двір з друзями.

Захотілось плакати. Крикнути від такої явної несправедливості. Я дістала з кишені амулет і глянула на нього ненависним поглядом. Мисливець стояв позаду непорушно. Він давав мені час подумати.

Що я втрачаю? Хіба мені можна комусь довіряти? В його словах не відчувається лукавості, проте чи можу я вірити тому, хто завдав мені стільки різноманітного болю. Я піднялась з колін і глянула на озерце. Вішаю на шию амулет і прокручую застібку тремтячими пальцями. Не хочу більше говорити. Хочу стати каменем. Злитись із землею і навіки залишитись тут. Проте я встаю і йду до коня. Ігнорую намагання чоловіка мене підняти і механічно заскакую на Вороного. Плече ниє, одначе ця біль нагадує мені, що я все ще жива, хоча наче щось надривається в середині кожну секунду.