Єлизавета

Я жива. Мої руки та ноги все ще на місці. Я можу дихати, рухатись і бачити. Завдяки Мисливцю та його гидкому напої, набряк нарешті спав і я зуміла повністю розправити грудну клітину. Останні дні пройшли в агонії, адже отрута не воліла відступати і терзала моє тіло до останньої секунди. Я не знала, скільки пройшло часу, де ми зараз знаходились та як далеко поїхали, адже розуміти і аналізувати почала лише в підвалі якогось храму, де мене переховували монахи, поки Мисливець бродив на поверхні. Він з'являвся лише увечері, насильно поїв ліками і знову йшов геть. Коли мені нарешті полегшало, і я навіть зуміла самостійно поїсти та помитись, чоловік неочікувано з'явився одного ранку, кинув в мене новим одягом та наказав готуватись до важкого шляху.

- Я нікуди з тобою не піду! - огризнулась я та розвернулась до нього спиною. - Думаєш після всього, що сталось, після чергового викрадення, я рада тебе бачити, Мисливцю?

- Мені всеодно, якої ти думки про мене, а якщо будеш чинити опір, я накачаю тебе снодійним і повезу в мішку. Обирай сама. - суворим тоном промовив він. Ця погроза прозвучала доволі правдоподібно, однак я більше нічого не боялась, тому спалила його в думках, а ще розчленувала і закопала в різних частинах цього клятого світу.

- Якщо хочеш моєї співпраці і менше проблем, то поясни, для чого я тобі потрібна?

- Ти мені не потрібна, я всього лиш виконую наказ. - сухо пояснив він.

- Десятки? - перепитала я, хоча й ще пам'ятала, що він не підкорюється їм.

- Ні, тому переодягайся і ходімо, нам вже впали на хвіст. - промовив він і відійшов до дверей.

- Ти будеш тут? Хоча б розвернись, збочинець! - незадоволено махнула я рукою в його сторону. Хоч у цьому випадку він погодився і повернувся спиною. Я худко переодяглась з сорочки для сну в зручні темні штани та рубаху, зверху накинула теплий піджак та врешті плащ, що був розшитий м'яким хутром. Взуття залишилось моїм - ті чобітки, що для мене вкрав Приборкувач. Від спогадів про нього в серці защемило, але я приховала ці почутия глибоко в середині, не дозволяючи їм горіти далі.

Мисливець підійшов до мене і зірвав з шиї амулет, що подарувала королева. Я лише встигла здивовано ахнути.

- Це тобі більше не потрібне. - викинув він його та начепив новий. Коли я опустила погляд, щоб поглянути, то на секунду забула, як дихати. Амулет був точнісінько таким, який я носила в своєму світі. Третій захисний камінь знайшов Мисливець!

- Де ти його взяв? - розгублено сказала я, все ще не довіряючи власним очам.

- Тобі відомо про них? - здивовано прозвучав його голос.

- Один з них я носила в своєму світі. Захист від магії, будь-якої, навіть пошукової. Ти не хочеш, щоб мене відслідкували? - глянула я на нього зі злістю, яку тільки змогла зобразити. - Я їм потрібна! Відпусти мене, або ж я втечу самостійно! Я клянусь, що не зупинюсь, доки не втечу, і тобі не зупинити мене, навіть своєю магією!

- Ти занадто багато говориш, у мене вже голова від тебе обертом. Замовкни і ходімо. Знімеш амулет - я тобі його згодую, спробуєш втекти - зв'яжу, а будеш набридати - взагалі присплю. Темрява більше не домінує над тобою, а тому потреби стримуватись у мене немає, дурне дівчисько, я твій язик згодую голодним лісовим собакам! - пригрозив він мені, схопив за плече і повів на вихід з цього холодного підвалу. Від страху я намагалась не думати про те, як мій язик комусь згодовують, а навпаки сконцентруватись на всьому, що мене оточує, для подальших рішень.

Мисливець все частіше ігнорував мої питання, які сипались з мене, як голки з ялинки в березні. Ми покинули храм і відправились в дорогу. На вулиці стояв страшенний туман, що давав йому можливість заплутати сліди. Насправді я хотіла, щоб мене знайшли, а тому продумувала в голові план, як допомогти пошукам прискоритись. Я була впевнена, що якщо Приборкувач вижив, то неодмінно спробує мене знайти. Хоч би це виявилось правдою... Молитись Богині я не вміла, тому просто подумки надіялась, що вона все ж мене чує.

- Ти дасиш мені відповідь про свою магію? - вкотре запитала я.

- Те саме питання у мене до тебе. - коротко промовив він.

- Ти перший почав цю розмову, і я б хотіла її завершити. - пробурмотіла собі під ніс я, прокручуючи амулет перед носом.

- Заховай його під плащ і не діставай! - вдарив він мене по руці.

- Грубіян! Якого біса ти мене взагалі чіпаєш?! Думаєш мені буде діло до твоїх цілей, якщо я про них навіть не в курсі? - не стрималась я і спробувала зіскочити з коня, однак була міцно зафіксована і прижата спиною до чужих грудей.

- Мені всеодно, що ти там собі думаєш, якщо ти ще не зрозуміла. - сказав він мені просто на вухо.

- Я всеодно втечу, і якщо ти такий самовпевнений, то Протестанти мене скоро знову врятують і заберуть з твоїх лап! - розізлилась я ще більше.

- Дурне дівчисько! Повелась на їхні вимощені брехнею розповіді і тепер поводишся, як дитина. - прошипів він.

- Якщо ти хочеш, щоб я замовкла, то можеш спробувати розповісти мені, для чого я тобі особисто треба, тому що Десятка вже спробувала мене схопити, але тепер твій побратим гниє в канаві! Тебе чекає та ж доля. - хмикнула я і глянула йому просто в темні вічі, що завжди ховались під плащем.

- Твої погрози - всього лиш пил, який здатен здути одним махом. Якщо не замовкнеш, то я все ж відірву твого язика. - почула я нову погрозу.

- Тільки спробуй мене хоч пальцем торкнутись, я тебе в порох зітру! - не зупинялась я.

- Твоєї магії вистачить тільки щоб підсмажити птицю. - засміявся чоловік.

- Як так вийшло, що у тебе магія Осіліса? І чому протистанти тебе називали його сином? - перевела я тему, поки він в доброю настрої.

- Не твоя справа, дівчисько. - сухо відповів він.

- Я Ліза! Досить мені давати ці дурні прізвиська! - буркнула я і трісьнула його ліктем, про що одразу пошкудувала, адже на ньому була міцна броня, від якої мою руку наче током пробило. Я пискнула від болі і почала потирати її здоровою долонею. Мисливець лише позловтішався.

- Чому б тобі не перестати самотравмуватись і спробувати мені пояснити, що за магія у тебе раптом з'явилась? Вона доволі цікаво відчувається, на кілометри далі чутно, навіть з цими іграшками на шиї. - протягнув він.

- Не твоя справа! - повторила я його нещодавні слова.

- Ще й як моя. Куди ділась темрява? Ти її подавила?

- Я тобі ні слова не скажу, доки ти не поясниш мені, що взагалі відбувається! - відповіла впевнено я, однак Мисливець це проігнорував. Так ми і їхали до самої темряви незнайомим мені трактом, не впустивши ні слова більше. Мене мучила спрага, бажання поїсти і пройтись, але я не здавалась і гордо мовчала.

Ми зупинились на перевал, коли сонце поволі котилось за горизонт. Ще можна було їхати, однак кінь вже достатньо вимотався. Ми зійшли з основного шляху й спустились до невеликого озерця, де, наскільки я зрозуміла, і будемо ночувати. Мисливець напоїв Воронного, дав зерна і залишив прив'язаним біля дерева. Сам же почав розводити вогнише, поки я сиділа і намагалась зігрітись. У мене буквально зуб на зуб не потрапляв, так холодно стало навколо. Мої думки були десь далеко, в животі буркотіло, а в роті наче Сахара розляглась, однак я зовсім не подавала вигляду і продовжувала гордо ігнорувати супутника.

Мисливець однозначно не залишить мене спокійно спати, навіть в туалет буде водити, адже знає, що я спроможна втекти. А отже мені необхідно залишити послання на тракті, а ще зняти цей клятий артефакт, котрий робить мене буквально невидимою. Я взяла до рук камінь і спробувала різко потягнути, проте одразу була піймана за руку.

- Ще раз спробуєш зняти - я клянусь, що зв'яжу тобі руки! - пригрозив Мисливець.

- Я тебе не боюсь! - прошипіла я, наче змія. - Пішов ти, покидьок!

- Яка ж ти набридлива! Просто голка під нігтьом! Коли ти мене боялась, було простіше! - почав неочікувано жалітись він, продовжуючи розводити багаття. Вже через декілька хвилин горів теплий вогник, який хоч трохи зігрівав мої онімівші руки. Ще через півтори години мене нарешті нагодували бобовим супом, від чого шлунок звело не на жарт, адже я цілий день крихти хліба до рота не брала. Згадувались смаколики, якими мене пригощали в замку, як я просила часом служанок змінити мені меню, а тут єдине, що мене очікує - це несолений бобовий суп, приготований у старому казанку. Ну так, дякую за те, що взагалі щось дають, адже могло бути, як минулого разу. Говорити не хотілось, з дороги страшенно нили сідниці і ноги, все ж я відвикла від їзди верхи, а тому сиділа і мовчки спостерігала за вогнем.

Тишу перервало метушіння коня, що секунду тому спокійно жував вечерю. Мисливець підскочив з місця, схопився за меча і почав оглядатись по сторонах. Я ж затамувала подих і почала прислуховуватись до темряви. Кінь знову застукав ногою, вказуючи хазяїну на тривогу. Мені захотілось піднятись, щоб у разі чого одразу перейти на біг.

-  Підійди до коня і не відходь ні на метр. Я розвідаю обстановку і повернусь. - озвучив він суворим тоном.

- Останній раз, коли мені так казали, все закінчилось летально. Я піду з тобою! - промовила я тремтячим голосом.

- Мені здається я зрозуміло роз'яснив. Швидко до коня! - прикрикнув він на мене.
Сперечатись не стала, адже від його голосу у мене в жилах кров часом стигне. Слухняно підійшла до Воронного, схопилась за поводи і далі уважно вглядалась в темряву, в якій щойно розчинився Мисливець. Декілька хвилин нічого не відбувалось, тому я злегка розслабилась і почала спостерігати за водою в озері. Здалеку мені здавалось, що водяна поверхня схожа на скло. І тут у мене відняло мову - поверх озера з'явився туман, від якого все повільно замерзало, як у той день, коли я тільки потрапила у цей світ.

Інстинкт самозбереження сполохався і включив активний режим. Я швидко відв'язала коня, схопила торбини і закинула на Воронного. Потім дуже гучно закричала, щоб прикликати Мисливця, а сама побігла у темряву, ведучи за собою скакуна. Декілька десятків раз довелось моргнути, щоб звикнути до нічного лісу, в який я кинулась.

- Мисливцю! Сюди! Я тут! - крикнула я ще раз, щоб уточнити своє місце положення. Довго чекати не довелось, чоловік з'явився через кілька секунд, допоміг мені забратись в сідло, і сам заліз слідом. - Туман! Там туман! - заікаючись пояснила я. Він нічого не відповів, а просто розвернув коня у протилежну сторону і повів нас просто до озера.

- Що ти робиш?! Я ж сказала, що там туман! - крикнула я, намагаючись вирвати поводи. - Ми загинемо!

Туман наближався, а ми рухались просто на нього. Воронний заметушився, почав зупинятись, однак Мисливець боляче його трісну і той слухняно кинувся вперед.

- Стій! Я сказала зупинись! - викрикнула я і повалилась назад, щоб спробувати скинути чоловіка з сідла. Це виявилось важче, ніж я думала. Паніка охоплювала мене, зароджуючи глибоко в середині зерно жаху, яке спровокувало всплеск полум'я в середині. Пальці защипало, з них посипались іскри, які я стрімко направила в лице Мисливця позаду. Дивовижно, але він не пожерав мої резерви, як робив зазвичай. Чоловік закрив обличчя руками та впав з сідла, а я взялась за поводи, скориставшись моментом, і різко розвернула Воронного, направляючи подалі від туману, який надходив вже з усіх сторін. Мисливець піднявся й кинувся за нами, однак я помітила, що і меча у нього більше не було, та й звичного плаща, що закривав обличчя - також. Зараз він виглядав так, ніби щойно прийшов за мною на цвинтар у той день, коли мене забрали Протестанти. Кінь все не міг відірватись, хоч і рвався вперед все швидше, а чоловік позаду наздоганяв, що до мурашок лякало мене. Його обпечене обличчя викривилось і нагадувало примару з фільмів жахів.

Туман також не відставав, надходячи і справа, і зліва, утворюючи своєрідний коридор, по якому ми намагались врятуватись. Мисливцю певне набридло нас наздоганяти, тому що він стрибнув вперед й майже дістав до моєї ноги, одначе я вчасно підняла її уверх. Тоді він розігнався та спробував застрибнути на мене, щоб скинути з сідла. Я намагалась різко завернути Воронним, проте кінь все ж не автомобіль, і мене не послухав, тому я лише встигла відчути, як мене сильно штовхнули вбік і я звалилась на сиру землю, добряче забивши плече. Здавалось, що кістки в плечі раптом всі вирішили пограти у доганялки, тому що біль прорізала тіло настільки сильно, що заклало у вухах. Кінь помчався вперед, залишаючи мене один на один з Мисливцем, що зараз лежав поруч. Я ледь піднялась і хотіла було втікати, як чоловік схопив за мою ногу і я вкотре впала на землю, прямо на хворе плече.

Від страху і болі я закричала, намагаючись вирватись з його міцної хватки. Коли Мисливець підняв на мене свій пустий погляд, то я нарешті помітила, що створіння переді мною наче виліплене з глини, яку моє полум'я розтопило. Тіло затряслось, а всередині все зжалось від жаху. Я уявлення не мала, що за істота зараз переді мною, але знала точно - вона бажає моєї смерті. Туман наближався, оточивши нас і відрізавши від єдиного виходу. Монстр також це помітив й скорчив задоволену гримасу. Моє серце рвалось з грудей, а дихання збилось, від чого паморочилось в голові.  Він нічого не робив, просто міцно зжимав мою ногу, не приймаючи ніяких інших рішень. Чекав, поки я замерзну від туману. Я спробувала прикликати магію, однак та зовсім не хотіла підкорятись.

Стало страшенно холодно, у мене з рота повалив пар, а пальці потроху німіли. Секунди здавались годинами, плечі нили, а з очей лились гарячі сльози. Невже я так і помру? Магія все не піддавалась, одначе я не планувала здаватись: спробувала вкотре вирватись, потім зробила випад вперед і повалила монстра на землю, придавлюючи власним тілом, закричала, ніби востаннє і знову спробувала призвати магію. Не вийшло! Зірвала різким рухом з шиї амулет і знову покликала магію. Спрацювало! Істота врізалась кігтями мені в обличчя, однак я більше не збиралась грати за її правилами й приклала здорову руку до її щоки, обпікаючи ту жаром. Відчувся запах смаженої плоті. Створіння заверещало, наче підбитий звір. Далі я піднялась і відкинула силою створіння в туман, котрий із задоволенням її поглинув.

В середині, здавалось, була ціла буря, яку я готова була виплеснути на весь світ. Я ще ні разу не відчувала ністільки сміливої могутності. Туман вже хотів був поглинути мене, однак я подумки огорнула себе ковдрою власної магії, а коли відкрила очі, то побачила яскраве сяйво, що створила сама з чорного вогню, котрий був моїм повітрям, моєю кров'ю і моїм життям. Я впала на коліна, відчуваючи, наскільки швидко виснажуються мої резерви. Ще секунда, і я стану зовсім пустою, більше не зможу стримувати туман та замерзну поруч з тим монстром. Сили покинули мене разом з сяйвом. Вогонь розчинився у повітрі так, ніби його й не було, залишаючи лише вигорівше листя навколо. Мені пощастило, адже туман відступав. Я спостерігала, як він повільно тане, оголюючи заморожений ліс. Повільно підійшла до трупу істоти, що більше не походила на Мисливця. Її тіло нагадувало згусток темного слизу, але ніяк не людини.

- Що ти таке? - прошепотіла я, потираючи плече, котре все ще страшенно боліло. Я боялась, щоб раптом не було перелому. Знову повернулась до центру кола і підняла з землі амулет. Чому з ним мої сили не працюють? Невже він так само, як і Мисливець, пожирає резерви?  Чи, як Тео, лише їх закорковує? Заховала амулет у кишеню плаща і спробувала скерувати тілом, щоб направитись на пошуки справжнього Мисливця або коня. Він не міг просто зникнути чи померти. Він же чортовий страх всіх живих і мертвих на цих клятих землях.