У той день Каміла ще довго сиділа за листам, що їх їй передав Каспар. Вона просто не могла відірватися від них. Здавалося, що у цих листах була абсолютно невідома для Камі людина. В цих листах Габріель була зовсім іншою, не такою, як її знала дівчина. З листів Каміла дізналася, що кожен раз, коли Габріель змушували усе забути, вона згадувала усе знову. Не одразу звичайно, але з часом, пам’ять поверталася. Річ була у тому, що її спогади не стерлися повністю, вони були лише сховані від самої Габріель. Деякі речі розум інстинктивно пов’язував з іншими, вже забутими і відновлював їх. Так вона раз за разом маленькими частинами згадувала своє минуле.

Юстас повернувся не скоро, тож Камі змогла прочитати майже усе. Коли хлопець увійшов до будинку, Каміла, одразу почувши це, швидко заховала листи і дістала звіти зі штабу, ніби вона увесь цей час так і сиділа за ними. Юстас увійшов в кімнату тихо. Хлопець, який ніколи не показував жодних емоцій, зараз був засмучений і втомлений. Він кинув погляд на Камілу і, промовивши: «Усе зроблено», мовчи вийшов. Через деякий час він так само мовчки повернувся у кімнату і ліг спати. Але спати він не міг, тож він просто лежав і дивився у стулю. Його дивна поведінка не залишилася без уваги: Камі, що увесь цей час сиділа поруч на ліжку, кинула на нього здивований погляд, але реакції не було.

– Кажи! – тоді наказала вона. – Я бачу, що щось не так. Ти хочеш щось сказати, так кажи!

– Ти маєш взяти мене з собою, – впевнено сказав хлопець, дивлячись дівчині прямо в очі. В його скляних очах вона бачила те саме, що і у день, коли він запропонував стати чоловіком і дружиною, аби врятувати від смерті. Ще тоді Каміла зрозуміла, що він скоріше робить це для неї, ніж для себе. У Юстаса тоді було набагато більше шансів вижити і стати головою Сегменту і всі це знали. Але він вирішив врятувати її тоді, бо боявся її втратити. А тепер він боїться ще більше…

– Ми це вже обговорювали, – спокійно відповіла Каміла. – Я поїду з Ніколь, так, мені потрібна підтримка, але ти маєш залишитися тут. Ти сам це розумієш! Якщо завтра відбудеться щось на кшталт сьогоднішнього бунту?.. Ти був увесь день у штабі через нього. А що буде, якщо таке відбудеться завтра, коли ми будемо в іншому Сегменті? Ні, ти маєш залишитися, – пояснила дівчина. Юстас знову відвернувся від неї і продовжив дивитися у стелю. Камілу така реакція здивувала, але вона зробила вигляд, що нічого не відбулося, і продовжила дивитися на звіти.

– Чому ти перестала мені довіряти? Коли це сталося? – запитав хлопець. Він і далі дивився у стелю, ніби там насправді було щось, що сильно захопило його.

– Що за питання? – обурилася Каміла. – Хто сказав, що я тобі не довіряю?

– Тоді розкажи мені чим ти сьогодні займалася, – не зупинявся юнак.

– Сиділа вдома і читала усі звіти, аби підготуватися до Ради Кола, – збрехала Каміла. Габріель добре навчила її брехати так, аби ніхто не міг здогадатися, що це брехня. Взагалі, це і не була абсолютна, суцільна брехня: Каміла і справді це робила, проте не увесь день, а лише декілька годин. І Юстас, враховуючи той факт, що брехня Каміли звучала як правда, міг би їй повірити, якби не одне «але»…

– Ось про це я і кажу. Ти не довіряєш мені, – якось сумно промовив хлопець. Каміла здивовано поглянула на нього. Він нарешті повернув на неї голову, сів і пояснив: – Камі, я був сьогодні тут. Ми зупинили бунт за декілька хвилин і, коли я повернувся, тебе тут не було. Я подумав, що ти вирішила прийти до штабу і ми розминулися, але тебе і там не було. А останньою краплею стало те, що потім мені подзвонив Чекер. Знаєш, що він мені сказав? Що ти разом із проскрітами намагаєшся взламати годинник Габріель. Що ти робиш, Камі? – він промовляв усе швидко, ніби вже декілька разів проказав ці слова подумки і продумав усе наперед. Каміла не відповідала, вона лише опустила очі. – Подивись на мене, – попрохав він. Пальцями він ніжно припідняв її підборіддя, а тоді поклав долоню на її щоку. – Те, що ти робиш, дуже ризиковано, ти це розумієш?

– Я знаю, що я роблю, Юстасе, – впевнено промовила дівчина і прибрала його руку з обличчя. Ці слова і цей жест одразу вдарили по хлопцю. Він підвівся. Обличчя його виражало незрозумілість, образу, роздратованість і навіть огиду відразу.

– Знаєш, що робиш? – перепитав він. – Я усіма силами намагаюся вберегти тебе! Роблю усе, що можу, тільки-би зробити так, щоб Чекер відчепився від тебе. А ти сама собі могилу капаєш. Та ще й мене туди затягнути намагаєшся! – почав кричати хлопець. – Гадаєш, я не знаю як часто ти до нього ходиш? Думаєш, мені подобається знати, що ти йому, проскріту, яких ти колись ненавиділа, довіряєш більше, ніж мені, хоча я стільки років був поруч?! Що такого має бути у тому годиннику, що ти готова ризикнути власним життям і моїм життям, аби дізнатися, що усередині? І взагалі, яке право ти маєш самостійно приймати таке рішення? Після того, як ми пов’язали наші життя, ти мала поговорити зі мною, розказати усе і ми б дійшли спільної думки!

– Ти не розумієш…– тихо промовила Каміла.

– Так поясни мені! – продовжував кричати Юстас.

– Вони брешуть нам. Брехали усе життя. Я раніше не бачила цього, не помічала, але тепер бачу. І я хочу дізнатися більше.

– Ти немов би мала дитина, Каміло. Це безглуздо. І що буде, коли ти усе дізнаєшся? Що ти зробиш?

– Я… Я не знаю.

– Проте я знаю. Ти зробиш аж нічого, бо, коли ти усе дізнаєшся, тебе вб’ють, так само як і мене. Але ж ти про це не думала, – проказав вже спокійно хлопець і підвівся. – Лягай спати, завтра в тебе важкий день, тобі треба відпочити.

– Я просто хочу з усім розібратися, – сказала Каміла і прибрала пасмо волосся за вухо. – Нам усе життя кажуть довіряти владі, виконувати правила. Але тепер влада це ми і єдиний, кому ми маємо підчинятися чи «довіряти» – це Чекер, який тільки те і робить, що приховує від нас усе. Годинник Габріель мій! І якби Чекер не намагався сховати від мене те, що там, я б і не починала усього цього. І ховає він це особисто від мене, а отже це щось, що я, на його думку, не маю дізнатися, інакше б годинник одразу був заблокований. Не я почала цю гру.

– Це не гра! – прокричав Юстас. – Це може коштувати нам життя!

– Гадаєш, я цього не знаю?! – Каміла встала навпроти хлопця. – Думаєш, я не розумію, що, якщо нічого не вийде, він нас просто вб’є? Думаєш, проскріти цього не розуміють? Вони, на відміну від тебе, довіряють мені і готові ризикнути, аби допомогти мені.

– Це тому ти пішла до них? Бо вони тобі довіряють? – засміявся Юстас. В кімнаті стало прохолодно. Каміла спідлоба дивилася на юнака, який сів на край ліжка, зробив глибокий вдих, прикривши руками очі. – Тобто, по-твоєму уся справа в довірі, а не в тому, що ти закохалася?

– Я не закохалася. Не верзи дурниць! – обурилася дівчина.

– Ніби я не бачив і не бачу… Я бачив, як ти дивилася на нього в штабі, і бачу, як замість того, аби довіритися мені, ти йдеш до нього. Подивись на усе з моєї точки зору.

Каміла нервувала. Її костюм, очі і волосся почали темнішати. Вона підійшла до вікна і, поринувши в думки, дивилася вперед. Камі не знала чи мав рацію хлопець. Вона і дійсно щось відчувала, але не знала, що саме. Після довгих місяців під силою матері, вона вже і забула, що таке відчувати хоча б щось. Юстас підійшов і став позаду. Він взяв дівчину за руку і схрестив руки на животі дівчини.

– Я знаю, що ти відчуваєш, бо сам відчуваю те саме. Усе, що я робив і роблю, я роблю заради тебе.

– Але цього не достатньо, – промовила Каміла і повернулася. – Не достатньо лише відчувати. Якщо я раптом піду проти Чекера, ти не підтримаєш мене, ти надто сильно віриш у штаб і владу, – сказала Камі з повним жалю голосом. Юстас мовчав. Він не став заперечувати, бо і сам не знав відповіді на це питання. – Тобі краще піти.

З її словами, Юстас забрав свою подушку і пішов спати на дивані в сусідній кімнаті. А от спати в Каміли не вийшло. Вона увесь час просто думала. Вона думала зовсім не про справи Сегменту. Камі думала лише про те, що віддала годинник проскрітам. Навіщо вона взагалі пішла до них? Навіщо віддала годинник? Чому довірилася? Може вони не виправдають її сподівань і використають данні проти Сегменту, чи ще гірше, проти Кругу?

Вона не знала відповіді на ці питання. Усе, що їй залишалося – це вірити і сподіватися. Сподіватися на те, що люди, котрих її все життя вчили ненавидіти, допоможуть їй і, відкривши доступ до потрібних їй документів, віддадуть їх дівчині, і що усе це було зроблено не дарма.

Наступного ранку Юстас з Камілою зіткнулися у кухні. Не проронивши ні слова і ніби не помічаючи один одного, вони прийнялися робити кожен собі сніданок. Камі відкрила баночку з кавою з маленьким сподіванням, що у середині лежить нова записка від невідомого. Все ж їй дуже кортіло дізнатися хто пише їх, як доставляє та звідки знає про усі події в її житті. Дівчина була впевнена, що це справа рук якогось експерименту, адже проскріти не змогли б пройти, не засвітившись на камері відеоспостереження. А отже це був хтось, хто мав би надлюдські здібності. Проте записки всередині не було.

- Я підтримаю тебе, якщо ти підеш проти Чекера, - промовив хлопець, витягнувши Камі з її думок, - але тільки у випадку, якщо будуть об’єктивні факти того, що він загрожує штабу і експериментам. Я завжди підтримував тебе, але я тебе дуже добре знаю, а отже знаю і про твою звичку ставити особисті інтереси вище суспільних. Ти дуже розумна і дуже сильна, але часто дієш так, як тобі заманеться. Я хочу знати все, що у тебе є, все, що ти знайшла. Докажи мені, що він дійсно злодій у цій історії, і я особисто зроблю усе, аби знищити його.

- І ти не будеш заважати мені? Не будеш намагатися зупинити? – перепитала дівчина.

- Не буду, - запевнив Юстас. – Але усе це після Ради Кола. Давай хоча б на 2 дні забудемо про це все.

- Добре.

Більше вони не промовили один одному ні слова. Прийшовши до штабу, Каміла одразу повідомила Ніколь, що тій вже час збиратися, а сама пішла до свого кабінету. Вона одразу помітила аркуш паперу, зігнутий у декілька разів. Камі швидким рухом руки викликала кулю чорного диму і закрила нею камеру відеоспостереження. Розкривши аркуш, вона побачила вже знайомий їй почерк.

«Цікаво, а він усю ніч готував цю відповідь, - йшлося у записці. – Скоро ти зрозумієш, що він явно не той, кому можна довіряти. До речі, варто було б заховати листи надійніше. Не хвилюйся, я їх заховав, тож ні Юстас, ні будь-який інший експеримент не знайде їх.

P.S. Вже не можу дочекатися нашої першої зустрічі!»

- Нашої першої зустрічі, - повторила дівчина. – Отже, це хтось, з ким я ще не знайома, хтось не зі штабу. Чи може не з цього штабу?..

Думки Каміли перервав стукіт у двері. Увійшла секретар і повідомила, що Ніколь вже готова і чекає на Голову Сегменту.

З одного Сегменту в інший можна було потрапити за допомогою вакуумного потягу – високошвидкісного наземного транспорту. Цей спосіб переміщення передбачає рух за допомогою магнітної левітації всередині труб з вакуумом з величезною швидкістю. Тож дістатися будь-якого Сегменту можна було за декілька хвилин.

Потрапивши у Сегмент №1, де якраз і проходила Рада Кола, Каміла і Ніколь сильно не здивувалися. Усі Сегменти були однаковими і не відрізнялися нічим, крім людей, що там жили. Тут були такі самі просторі вулички з білими 2-поверховими вузькими будинками. Усередині Сегменту був штаб, далі від нього по колу розміщені будинки різних людей. У першому ряді, що був ближче за все до штабу, жили деякі працівники штабу. А на інших рядах жили звичайні люди. В останньому ряді знаходилися заводи з однієї сторони та навчальні заклади, такі як дитячі садки, школи та університети.

Не гаючи часу, дівчата пішли до штабу. Охорона біля входу у штаб одразу зробила більш серйозні вирази обличчя, коли побачила Голову Сегменту. Усередині їх вже чекав провідник.

- Мене звати Урсула. Мені наказано відвести вас, - швидко промовила провідниця і дівчата відразу ринули за нею. Побачивши це, Урсула зупинилася. – Вибачте, мені наказали відвести тільки Голову Сегменту до Артура Чекера, - сказала вона і глянула на Ніколь. Каміла вже була готова сперечатися, але Ніколь не стала заперечувати.

- Усе гаразд, - мовила вона до Каміли, - я поки прогуляюся Сегментом, а ти як буде вільний час зв’яжешся зі мною.

На тому вони розійшлися. Коли Каміла підійшла, Чекер говорив з кимось за допомогою голограми, проте з ким саме дівчина не побачила.

- Роби, що хочеш, але виконай мій приказ! – суворо наказав Чекер і вимкнув зв’язок. Тоді він поглянув на Каміну, що стояла у дверному отворі, і поглядом показав їй проходити усередину кабінету. – Сідай, - спокійно промовив той. – Я спеціально наказав тобі приїхати раніше, адже хотів з тобою поговорити. Мої люди доповідають мені, що ти час від часу намагаєшся взламати годинник, котрий належав твоїй матері, - почав Голова Кола. Каміла здивовано поглянула на нього. – Так, звичайно ж я знаю, що вона твоя мати, - відповів на німе питання чоловік.

- Але чому тоді я ще досі тут? Закон каже про те, що експериментам було заборонено мати дітей, а ті, хто потрапив до штабу менше 15 років тому взагалі не можуть мати дітей.

- Ти хочеш, аби я зробив так, як каже закон? – запитав Чекер. Відповіді він не почув. Певно це і було відповіддю. – Я так і думав. Завдяки тому, що ти її дочка, ти сильніша за багатьох інших, хоча дивно, що ген не проявився до того, як ми зробили нову ін’єкцію. Я тоді дуже здивувався, коли вперше побачив твої здібності. Габріель тоді приховала від мене той факт, що ти її дочка, і я довго не казав їй, що знаю про це. А коли сказав, отримав те, чого прагнув. Вона була згодна зробити усе, що я тільки скажу, аби я не зашкодив тобі. Єдине, чого я так і не зрозумів, як у неї вийшло згадати усе. Але зараз не про це, - сказав чоловік і повернувся спиною до дівчини. Він щось натиснув на своєму браслеті і на білій стіні кабінету з’явилося зображення з камер відеоспостереження. На відео було видно Ніколь, що прогулювалася сегментом. – За увесь час, що я працюю, я зрозумів наскільки абсурдне правило про те, що ні до кого не можна прив’язуватися. Це ж майже неможливо зробити. Проте наскільки легше стає керувати усіма, коли вони кимось дорожать. Як ти дорожиш цією дівчинкою. Мені потрібен годинник Габріель. І ти віддаш мені його, якщо хочеш, щоб вона і далі жила. Ти знаєш, Каміло, я не жартую в таких випадках.

- Я не можу, - сказала Камі. – У мене його не має.

- Де він?

- Залишився в штабі, - збрехала вона. – В кабінеті є таємне сховище, але Ви не відкриєте його без мене.

- Отже, ця дівчинка нам більше не потрібна, - сухо промовив Чекер і почав натискати щось на браслеті.

- Стійте! – крикнула Камі. – Я віддам Вам його, як тільки ми повернемося до штабу. Я обіцяю. Але не чіпайте її. Вона цього не заслуговує.

Уперше в житті Каміла відчувала настільки сильний страх, що готова була на усе. Страх, який огортав її, туманив розум і ніби стримував рухи. Єдиний рух, який вона змогла зробити, коли Чекер почав підходити до неї – зціпити пальці рук у замок за спиною. Голова Кола підійшов дуже близько і став позаду неї. Холод пройшовся по її тілу.

- Я знаю, що ти збрехала, Камі, - тихо і спокійно на вухо промовив він. М’язи дівчини напряглися, нерв на правій руці почав тіпатися, але вона не поворухнулася, не промовила ні звуку. Чекер продовжив: – Браслет не в тебе. Але я дам тобі шанс усе виправити, - так само спокійно говорив чоловік. Рукою він заклав пасмо волосся Каміли за вухо. В роті дівчини пересохло, а повітря ледь вистачало. Її серце калатало мов шалене, а волосся на шкірі встало дибки. Артур обійшов її, став обличчям до дівчини, поглянув в очі і, витримавши паузу, сказав: - Коли ви з Ніколь повернетеся до свого сегменту, у тебе буде година, аби принести його до штабу і віддати Урсулі. Вона поїде разом з вами і переконається, що ти нікуди не втечеш разом із своєю подружкою. Ти знайдеш браслет і віддаси його. Ти ж зробиш це для мене, правда? – списав чоловік, хоча питання це скоріше можна було назвати літоричним.

Артур Чекер дивився їй прямо в очі. Обличчя його було розслаблене, а брови трохи підняті. І все ж, навіть його спокійний тон не могли заспокоїти, навпаки, уся його поведінка лише сильніше наганяла страху. Каміла стояла мов у ступорі, вона не могла поворухнутися. Дівчина просто стояла і дивилася на нього. Інстинкти вже давно кричали б будь-якій людині тікати, а рефлекси та тіло змусили б принаймні опустити очі. Але Каміла продовжувала дивитися прямо. За довгі роки, що вона перебувала у штабі, їх навчили стримувати усі «пориви» тіла, підкорити тіло розуму. Але зараз тіло не хотіло слухатися і, коли розум казав відповісти Голові Кола, вона не могла промовити ні слова. Пересиливши себе, вона змогла зробити невпевнений кивок і ще декілька, ніби її заїло. На обличчі Чекера зробилася посмішка, що лякала ще більше. Він також кивнув декілька разів, копіюючи рухи дівчини.

- Звичайно зробиш, бо інакше, - продовжив говорити Чекер. Він схопив Камілу за підборіддя і різко повернув її голову до зображення на стіні, на якому Ніколь йшла сегментом. Вираз обличчя чоловік став набагато серйознішим і було зрозуміло, що зараз він знову почне погрожувати. В його очах не було нічого, крім люті. Здавалося: якби він міг вбити її один лише поглядом, він би це зробив. Насправді ж він міг це зробити, але це було зробити набагато важче, ніж із звичайною людиною. В ході експерименту Каміла отримала здатність регенерації, а отже вбити її було б складніше. Та й це було невигідно для Чекера, інакше, він би не отримав браслету. – Ця година, коли ти підеш за браслетом, може стати останньою для неї! – ніби змія просичав Чекер.

Страху більше не було. Його як рукою зняло. Замість даного відчуття з’явилося нове, набагато сильніше. Злість. Злість охопила дівчину. За одну лише хвилину погляд дівчини кардинально змінився. Якщо зразу вона була розгублена, то зараз, один лише її погляд був здатний перевернути увесь світ. Камі прикрила очі, а коли відкрила, вони стали чорного кольору. Чоловік швидко відпустив її підборіддя і відійшов подалі.

- όχι τώρα, - промовив Чекер і очі Камі повернули собі попередній колір. «Спрацювало», - подумав чоловік і подумки посміхнувся. А от Каміла так і не зрозуміла, що відбулося. – Ти можеш іти готуватися до Ради, - сказав Чекер і повернувся до своїх справ, ніби нічого не відбувалося. Коли Каміла покинула кабінет, Артур натиснув пару кнопок і у кімнаті з’явилася голограма якогось чоловіка.

- Я просив не турбувати мене без зайвої потреби, - суворо мовила голограма.

- Об’єкт реагує і в живу, не тільки через чіп. Як тільки ми дістанемо браслет, можна починати. Вона готова, - відчитався Чекер.

- Тоді ти маєш зробити це якомога швидше, - відповів йому чоловік і голограма зникла.