– Добридень, хлопці, - мовила Біла Королева. – Прийшов час розповісти вам правду про все, що відбуваються у цьому світі. Напевно, вам досі було не зрозуміло, куди ви потрапили та чому навколо вас стільки галасу.
Королева пройшлася кімнатою та рукою запросила хлопців сісти. Сама примостилася на кріслі, оббитому оксамитом, який невідь-звідки взявся.
– Ви прибули зі світу людей, зі світу, з яким ми ворогуємо. Люди позбавили нас змоги виходити на сушу, дихати повітрям, вони спотворили наш світ, думаючи лише про себе та свої примхи. Вони погубили нашу дружбу, вбили її, знищили. – На обличчі королеви друзі побачили дивне хвилювання та неспокій.
– У нас існує повір’я, - вела далі Біла Королева. – за яким перший, хто ступить на сушу за ці довгі роки розбрату, стане правителем світу земного, а інший король залишиться у світі морському та правитиме тут сам. Тоді закінчаться усі війни та негаразди, настане мир та спокій. Тож єдине, що від вас вимагається – розповісти, як потрапити у людський світ. Білий Король зацікавлений у тому, щоб правити такою великою територією, тож щедро винагородить вас. – закінчила розповідь королева.
– Але ми не знаємо, як потрапили сюди, ваша величносте, - сказав Славко. – Нас занесло під час бурі великою хвилею. Ми знепритомніли й опинилися у невеличкій печері, яка вела у місто Чорного Короля. Нас одразу взяли в полон.
– Думаю, вам варто показати це місце. Але спочатку ми маємо узяти дозвіл на те, щоб заходити на територію Чорного Міста. Ви покажете Білому Королю цю печеру? – задумливо мовила Біла Королева.
– Звичайно, ваша величносте, - кивнув Петро. Йому не вельми сподобались слова королеви, але відмовити самій повелительці він не міг – все ж хлопці перебувають у Білому Палаці, де з ними можуть зробити що завгодно. Білий Король не викликав особливої довіри, тож варто бути обережними. Та все ж Петро вирішив спитатися у королеви про те, що його найбільше турбувало:
– Наш світ не постраждає від правління вашого короля? – якомога обережніше запитав хлопець. Кутики вуст королеви сіпнулись вгору.
– Можете не перейматися, якщо у людському світі правитиме Білий Король, усе буде гаразд. Але якщо влада перейде до рук Чорного – не чекай добра. Ви ж бачили який він підступний, узяв вас у полон, нічого не пояснивши. Хтозна, скільки ще ви би сиділи у його темницях без їжі та питва, якби не наші таємні радниці. Сподіваюся, ви вже знаєте, про кого я?
Хлопці одночасно кивнули. Королева подарувала хлопцям сяючу усмішку.
– Дівчатка дуже кмітливі, - вела далі повелителька. – Якби не вони, хтозна що взагалі було би із нашим світом. Вони вірні нам й надійніші за ціле військо. Лише шкода їх – лишилися без батьків, та й у такому молодому віці… – Королева на мить про щось задумалась, але незабаром продовжила:
– Втім, тому вони нам і вірні. Ми прихистили дівчат, коли батьків їх убили на війні. Ми досить багато вклали у цей бій, втрат було чимало, але й результат непоганий – ми відібрали у Чорного Короля Коралову Бухту. – Королева нервово пройшла уздовж кімнати. Схоже, ця тема була для неї досить болючою, саме тому вона вирішила змінити тему:
– Тож ви згідні показати нам шлях до вашого світу? Ми покладаємо на вас великі надії, тож виправдайте ці сподівання. На те, щоб узяти дозвіл, знадобиться декілька днів, а, може, й тиждень. Чорний Король та Королева досить вперті. Тому весь цей час ви залишитеся в Білому Палаці. Не виходьте нікуди без нашого дозволу, це вкрай небезпечно. Ніхто не знає, на що піде Чорний Повелитель заради влади, тож будьте обережні.
Королева підняла поли білосніжної сукні, яка ажурними краями торкалася підлоги.
– Ми всі дуже сподіваємося на вашу допомогу. Це не лише важливо для Білого Короля, а й для усього підводного світу. Припиняться страждання мешканців, жорстокі вбивства, знущання, війни. – Королева уже збиралася піти до дверей кімнати, але Славко зупинив її своїм запитанням:
– Чому ви прагнете оволодіти людським світом? Нехай Чорний Король править там, хіба вам не достатньо підводного світу?
Це запитання вельми спантеличило королеву. Та за мить вона обернулася до Славка обличчям й упевнено промовила:
– Це – дипломатія, що панує у всіх світах. Так, у Білого Короля є жага до влади, як і в кожного правителя. Але й у руках Чорного Короля морський світ буде у безпеці, адже він не матиме конкурента, якого має зараз. А тепер я покину вас, у мене вельми багато роботи.
Королева упевнено пішла до виходу, щільно зачинивши за собою двері й лишивши хлопців обдумувати свої слова.
У коридорі вона полегшено зітхнула – все ж це не її – розказувати комусь про його сумну долю. На мить королева прикрила очі. Її чекають переговори із Чорним Королем, важкі сварки, і, можливо, навіть національний конфлікт.
У кінці коридору королева зустріла Фіру та Селі.
– Дівчата, – рівним голосом мовила вона, - не турбуйте поки що хлопців, нехай відпочинуть. У них сьогодні стільки вражень… А на нас чекають перемовини із Чорним Королем. Подбайте про охорону палацу, доки ми будемо у Чорному Місті. Хлопців познайомте із Фредаром та Еліною. Нехай вони покажуть їм картинну галерею, зводять у якісь цікаві місця.
– Ваша величносте, буде зроблено. – Зашурхотіли сукні, дівчата присіли у граційному реверансі.
– Майже всі зали вже прибрали. Кухар просив спитати, що ви бажаєте на вечерю, ваша величносте? – промовила Селі.
– Ох, я занадто стомлена, щоб будь-що вирішувати. – протягнула королева. – Напевно, я не прийду на вечерю. Занадто багато справ треба зробити. – Дівчата кивнули, а королева пішла коридором, підтримуючи сукню.
Як же їй все це набридло! Ці дипломатичні відносини, перемовини, інтриги, війни… Так хотілося ні про що не думати, забувати про все і про всіх.
Біла Королева штурхнула двері й увійшла до своєї кімнати. Тут стояло велике ліжко із подушками, ажурними простирадлами, цупкими ковдрами. Коло арочного вікна стояв стіл та два крісла з м’якими подушками на них та різьбленими ніжками, біля стіни – довжелезний диван, оббитий червоним оксамитом, у кутах – скляні вази із морськими квітами, на стелі – химерні барельєфи, розфарбовані золотою та срібною фарбами.
Королева стомлено впала на ліжко. Як же їй набридла ця
королівська вишуканість, ошатність, пафосність, граційність! Як хочеться забути про все!
Повіки королеви ніби самі собою закривалися, й сон брав гору над її свідомістю. Жодна думка не могла пройти крізь товсту ковдру сну, подолати її.
Вона бігла крізь густий непроглядний туман. Попереду був лише темний ліс, нічого більше. Ввижалися примарні тіні, яких вона жахалася й кричала, кличучи про допомогу. На ній була легка біла сукня із довгими широкими рукавами. Й ось крізь стовбури дерев вона побачила тінь і побігла за нею. Це ж єдиний порятунок із темного лісу!
Тінь бігла стежкою, аж до галявини. Королева зупинилася. Галявину освічували промінці сонця, що заходило за обрій. Золоте сяйво освітило молодого чоловіка із темним рівним волоссям, спокійним обличчям. Він був у сірому плащі й високих чоботах. У цьому молодику королева впізнала Річарда, свого мертвого чоловіка, свого коханого.
– Сміральдо! – почула вона звідкись згори. – Сміральдо! – це було її ім’я. Але кликав не Річард. Навколо неї почали виринати тіні, чорні й сірі, вони лякали і в той же час – вабили.
Злякана Сміральда побігла до Річарда, але як тільки вона торкнулася його плаща, він теж перетворився на тінь.
Тіні кружляли над королевою, що безсило впала на траву, яка вмить почорніла.
– Сміральдо! Сміральдо! – кликали тіні, лякаючи її, але вона не могла ніде від них сховатися.
– Сміральдо!
Знову світла кімната з мармуру, висока стеля та обличчя розгубленого короля, який трусив її за плече. Ах, це був лише страшний сон!
– Сміральдо, ти проспала вечерю, - посміхнувся Білий Король.
– Я дуже втомилася, - сонно промовила королева. – Треба домовитися із Чорним Королем, відкрити прохід і…
– Це все почекає, - сказав король та ніжно поцілував свою
дружину у коралові вуста. Королева лише посміхнулася.
Ось так закінчився третій розділ. Дуже дякуємо всім, що слідкуєте та читаєте. Сподіваємося, вам подобається історія! Ми чекаємо саме на твій коментар, адже нам важлива кожна думка.
Всіх цілуємо і обіймаємо ❤️