Урок зоології тягнувся надзвичайно довго. Василь Іванович пояснював учням сьомого “Б” будову скелету риб. Його майже ніхто не слухав: матеріал був досить нудний. Дівчата підмальовували губи, роздивлялися свої личка у дзеркальцях, а хлопці кидали одне одному літачки-записки, коли вчитель обертався. Зовсім нікого не цікавив урок, тим паче скелети риб.
Лише на останній парті було тихо, там не шепотілися й не хихикали. Тут сиділи Петро Вишневський та Славко Червінський. Вони щось захоплено малювали у зошиті з зоології.
Петро був чорнявим хлопцем із рівними рисами обличчя, дещо напруженими. Він не справляв враження накачаного здорованя, але й худим його теж не назвеш. Зросту він був середнього, вдягнений у прості джинси і футболку, як звичайнісінький хлопець. І можна, напевно, сказати, що він не відрізнявся від усіх хлопців їхнього містечка, але лише за умови, що ви нічого не знаєте про Петра Вишневського.
З дитинства хлопець обожнював море. Ще у дитинстві він міг бігти через усе містечко до скель коло берегу і годинами дивитися на хвилі, що здіймаються над дзеркальною гладінню води, відчувати на собі солені бризки й милуватися вогником маяка. А як же йому подобалося заходити у теплу воду й плавати коло скель-велетнів, які діадемою обрамляли берег! Інколи Петро сідав на скелі й малював море. Це заспокоювало його і відволікає від усього на світі, переносило у якусь ірреальність, небачену досі.
Хлопець не зміг знайти серед своїх ровесників тих, хто б розумів його, поділив захоплення морем, тому Петро друзів не мав. Матір часто казала йому, щоб хлопець жив реальністю, а не мареннями про море, але, як би він не намагався викинути з голови морський берег, його щодня тягнуло до води і скель, туди, де морська тиша його розуміла.
Так було аж до тої миті, доки Петро не побачив коло берега постать. Він зацікавився чужинцем, що прийшов на його територію, де Петрові було так добре самому. Тут стояв його однокласник, Славко, з виду звичайнісінький хлопець. Каштанове волосся пестили промені сонця, що сьогодні особливо яскраво світило, спина була рівна, плечі розслаблені.
Петро спочатку розізлився. Ця ж було його улюблене місце, його таємний куточок, де всі негаразди ніби змивали сині хвилі. Але потім Петро дещо пом'якшив свою думку. Якщо цей хлопець прийшов сюди, отже, йому подобається дивитися на море.
У школі Славко був новеньким. Подейкували, що раніше він жив у великому місті, але чомусь переїхав у їхнє маленьке містечко. Петро ніколи із ним не спілкувався, навіть вітався рідко. Новенький здавався йому нудним, хоча тверезих аргументів він знайти так і не зміг. А тепер Петро бачить його на березі моря, там, де навіть і не уявляв його.
Петро мовчки заліз на скелю й сів на певній відстані від Славка. Розгорнув альбом і заходився малювати олівцем морський горизонт і хвилі, що накочувалися на берег, шмагали його. Хлопець не наважувався заговорити, та й про що можна запитати у нього, якщо вони навіть не спілкуються? Але Славко все ж зважився порушити тишу.
- Море сьогодні дуже гарне, - мовив він. - Ти часто сюди приходиш?
- Щодня. - буркнув Петро. Він звик бути тут сам, лише він і море, й більше нікого. Поява непроханого гостя дещо його дратувала.
- Гарно малюєш. - почув Петро ззаду й здригнувся. Ще мить тому Славко стояв зліва, досить далеко. Чи то він просто не почув, як хлопець підійшов?
- Дякую. - знову холодно відповів Петро. Малюнки - це був його особистий світ, куди не мав доступу ніхто, це були його моря, з різних ракурсів та в різних місцях. І чого цей Славко причепився? Що йому треба?
- А от я люблю кораблі. Довгі, носаті, маленькі й великі. Дивитися, як вони розтинають морську гладінь.
Петрові на мить став цікавим новенький й теж вирішив йому щось сказати.
- А мене заспокоює шум морських хвиль й солені бризки. Зі скелі море видно набагато краще, а ніж на людному пляжі. Та й тут так тихо й спокійно.
Того дня вони говорили лише про море й кораблі, а на наступний день зустрілися знову. Вони щодня гуляли морським берегом, сиділи на скелях й купалися. Так вони й затоваришували і вже через рік стали найкращими друзями. Разом вони були тою силою, яку не здолають жодні негаразди, були нерозлучними і не уявляли життя одне без одного.
Петро і Славко разом вигадували чимало цікавих витівок і уже скоро їх знала вся школа. Щоб знайти хлопцям роботу, старші учні залучили їх у редакцію шкільної газети, тож зараз, на уроці зоології, Славко писав статтю, а Петро малював ілюстрації. Створення шкільної газети стало подією їхнього життя, тож вони ставилися до цього відповідально й ніколи не пропускали жодних зборів редакції.
Робота так захопила хлопців, що вони не почули дзвінка з уроку та не помітили, як лишилися майже одні в класі. До дійсності їх повернув сильний поштовх у бік.
- Ви що, ночувати тут зібралися? - це була Галька Гнатенко, їхня однокласниця. Дівчина дивилася на хлопців суворо і дещо здивовано. Її чорні кучері були зібрані в тугий кінський хвіст, над сарафаном із кольоровими квіточками була джинсова куртка, кирпатий ніс був гордо задертий догори.
- Ти йдеш? - вона запитально подивилася на Славка.
- Та-а-а-к, - протягнув він і нашвидкоруч зібрав сумку. - Ми із Петром маємо багато роботу, тому тобі доведеться йти додому самій.
- Знов коло моря сидітимете? - закотила очі Галя. Вона повернулася спиною до хлопців. - Як хочеш.
Петро лиш закотив очі. Галька уже місяць просила Славка її провести до хати, постійно розмовляла з ним про усілякі дурниці й хихикала. Славко, здається, теж був не байдужий до Галі й дарував їй кілька разів квіти. Петро кривився, дивлячись на те, як Галька обіймає Славка за шию.
Але останнім часом Славко дещо охолов до неї. Він зізнався Петрові, що вже не має до дівчини жодних почуттів, але сказати про це Гальці не наважувався. Вона так захоплено дивилася на Славка, так чарівно посміхалася і була дуже щасливою у компанії хлопця, що несподівана новина точно засмутила б її.
Галька гордо вийшла з класу, підхопивши свій наплічник. Хлопці пішли за нею, а Славко підбіг до дівчини й щось швидко їй зашепотів. Ох, як же Петрові не подобалося, що якась Галя забирає у нього найкращого друга!
Коло автобусної зупинки Галя пішла в інший бік, залишивши хлопців наодинці. Вони подалися до моря. Вулички, якими йшли Петро і Славко, петляли й різко повертали, і нарешті вивели їх до скелястого берега.
Скелі тут розходилися у боки від моря, хвилі билися об каміння й валуни, що лежали під ними. Небо ніби було одним цілим із морем, таким же чорно-синім.
Хлопці залишили речі на вершині скель, як робили завжди, і пішли гуляти берегом, спустившись до нього по кам’яним сходинкам, витесаним матір’ю-природою.
Хвилі небезпечно находили на пісок, море кидало їх, ніби навіжене, бурлило й гриміло.
Уже майже чорне небо розітнула блискавка, ніби вогняна стріла, освітила усе навколо. Інші діти злякалися б й розбіглися по хатах, але тільки не Петро і Славко. Вони любили гуляти у будь-яку погоду, їх не зупиняло ані пекуче сонце, ані буря. Ось і зараз вони, ні про що не хвилюючись, безтурботно обговорювали новини шкільної газети.
- Кажуть, з наступного місяця до нас прийдуть кілька нових учнів. - мовив Петро. - Ходять чутки, що одним з них буде Максим Гнатенко із десятого”А”. Цікаво, чи це правда?
- Можливо. - підтримав розмову Славко. - Тоді Максим точно візьме в радакцію Гальку, вона ж його молодша сестра. Не вистачало ще її у редакції терпіти. Тоді я точно ніколи не скажу їй, що не маю жодних почуттів до неї. - скрушно мовив Славко.
- Рано чи пізно ти маєш зважитися. Не можеш же ти постійно обманювати її. - намагався підтримати друга Петро. Славко лише зітхнув.
- Це не так просто. Коли я бачу її очі, сповнені щирих почуттів, дуже важко будь-що сказати. Ти навіть не уявляєш, як це!
- Еге ж, - пирхнув Петро. - Це вже друга твоя дівчина, яку ти кохаєш, а в мене ще жодної не було. Хоча таку, як Інка чи Галя, краще не мати. Не везе мені на дівчат. Хоча, то, може, доля така. Он як у книжках, хтось шукає своє справжнє кохання десятиліттями, а інші коханих міняють ніби рукавички.
Інна була першим Славковим коханням. Дівчина мала пишне біляве волосся й великі очі із довжелезними віями.
Це сталося ще рік тому, у шостому класі. Хлопець раптом побачив її на святі Першого Дзвоника. Інка була молодша за Славка на цілий рік, але він не зважав на це: носив квіти, пригощав цукерками, лише б завоювати її увагу. Але Інна зовсім не звертала на хлопця увагу. Через кілька місяців цих мук Петро усе ж вмовив Славка закінчити із залицяннями, адже Інна все одно не зважає на нього. Кохання, як буває у підлітків, швидко пройшло, й потім з’явилася чорнява Галька, яка спочатку особливо не цікавила Славка. Але згодом, внаслідок надмірної уваги дівчини, вона усе ж завоювала серце хлопця. А тепер, коли й це кохання пройшло, він не міг зізнатися дівчині, що втратив до неї будь-які почуття.
За буденною розмовою хлопці й не помітили, як море розбушувалося не на жарт. Воно шмагало скелі своїми довгими руками-хвилями й накочувала їх на гладенький пісок, кидало піну й кричало громами.
Хлопці підійшли занадто близько до моря й незчулися, як їх накрила величезна хвиля.
-Петре! - кричав Славко. Вода потрапила у його ніс, вуха й тепер уже до рота. Він намагався плисти, але хвилі кидали хлопця в різні боки. Петро зник з поля зору, Славко почав панікувати, одяг був повністю мокрий і тепер прилипав до тіла. Нова хвиля оглушила його і він знепритомнів.