Фіра прямувала чорною бруківкою до палацу із темно-чорних коралів, стіни якого були прикрашені справжніми головами: риб'ячими, людським, кожна з яких завмерла у своїй останній емоції: страх, розчарування, презирство, у декотрих – впевненість, нахабність, полегшення. Фіра скривилася. Це видовище наганяло страх. Жорстокість Чорного Короля не мала меж, він обожнював убивати. Принаймні такі чутки ходили їхнім містечком. Війни короля забрали і Фіриних батьків, саме через нього вона лишилася сама-одна у цьому світі, має прислуговувати усім навколо, виконувати чиїсь ниці забаганки. Як вона дивитиметься в очі цьому тирану? Триматися гідно, спокійно, Фіро, він не має відчути твій страх. Он яка смілива Біла Королева, у її очах завжди читається впевненість.
Ось так міркуючи, Фіра наблизилась до брами, яка була викладена із чорного каменю. Стулки відчинилися, і дівчину зустріла риба у галантному чорному жакеті. Вона вклонилася, показуючи Фірі свою прихильність. Риба плавцем поманила дівчину до входу у палац. І саме тоді Фіра здійнялася голову й змогла роздивитися усю його красу, яка переважала, не зважаючи на голови мертвих, що оздоблювали стіни.
Палацові стіни були майстерно складені із цеглинок-коралів, високі колони, що здіймалися до самого даху, надавали палацу природної величі, а барельєфні квіти й завитки створювали витонченість споруди. Догори здіймалися гострі шпилі дахів, що звивалися химерними спіралями.
Риба тим часом відчинила важчезні двері із чорного заліза, оздоблені золотими кованими завитками, й запросила Фіру досередини. Якийсь час вони мовчки йшли коридорами між чорних стін, переходили з однієї зали в іншу. Риба про щось домовлялася зі стражниками, після чого новий провідник брався вести Фіру в іншу залу, де знов все повторювалося. Дівчинку дуже втомили ці переходи, й вона ладна була віддати все, аби тільки полежати на м’якому ліжку.
Тим часом Фіру нарешті привели у передпокій, де стояли дивани й високі скляні вази із чорними трояндами. Дівчинка подумала, що яким би не був огидним чорний колір, все ж троянди виглядали чудово. Риба, що була Фіриним супутником у цю кімнату, постукала у важкі двері, й, про щось перемовляючись з кимось, нарешті запросила дівчину увійти. Фіра впевнено зайшла досередини.
Опинилася вона у тронній залі із чорного каменю. Ну звичайно, якщо тут все чорне, то й тронна зала відповідатиме стилю палацу. Стіни прикрашали золоті та срібні візерунки, що досить галантно підкреслювали чорний колір. Підлога просторої зали була викладена чорними плитами, а під стелею нависала золота кована люстра, тьмяне-золоте світло якої доповнювали свічники на стінах.
Посередині зали височіли два трони із фігурними спинками. На них сиділи Чорний Король і Королева. Король був кремезним, добре побудованим чоловіком із високим гребнем, що йшов уздовж спини. Чорно-бура луска вкривала все тіло короля, підкреслюючи великі очі, чи то карі, чи то сірі – Фіра не розгледіла. Король був вбраний у темно-синій костюм із чорною краваткою. Королева була стрункою жінкою, на голові якої замість волосся спадали довжелезні чорнющі щупальці. Довгі пальці були вкриті перстенями із чорним камінням, вони, здавалося, так і хочуть вхопити тебе і задушити у жорстоких обіймах. Очі жінки горіли злим вогнем, тож вигляд її цілком пасував до настрою королеви.
Як тільки Фіра зайшла до тронної зали, кулаки короля стиснулись, а Чорна Королева різко підвелася.
– Посланниця срібноволосої відьми, аякже! Ми мали здогадатися, що до цього причетний Білий Король! – прокричала королева, від чого у Фіри одразу все стиснулись всередині.
– Де хлопці і як ви вивели їх з палацу? – суворо, але рівно, прогарчав король.
– Дія зілля сну обеззброїла ваших стражників, а плащ-невидимка дозволив нам пройти непоміченими, ваша величносте. – обережно відповіла Фіра. – А де вони знаходяться – це секрет Білої...
– Мене не цікавлять секрети! Відповідай! – засичав король. Здається, він був готовий відтяти посланниці Білої Королеви голову й повісити її на стіни палацу, лише б довідатись правду. Втім, Фіра була впевнена, що саме так він і робив із її попередниками. Король жахливо розчервонівся від люті, здається, й справді був готовий напасти на Фіру.
– Я лише прийшла за наказом Білої Королеви, щоб повідомити вам про умову, за яку Білий Король згоден видати хлопців. – Фіра й сама злякалася своєї сміливості.
Король і Королева запитально поглянули на дівчину, вогонь люті у їхніх очах на мить згас, змінившись цікавістю, але після слів Фіри знову запалав із новою силою.
– Ви віддаєте Білому Королю своє царство. Про інші перемовини й мови бути не може. – видихнула дівчина.
– Чортів король! – закричав Чорний Король, так, що, здається, люстра на стелі захиталася. – А якщо легенди брешуть? От хитрун, я ніколи не пробачу йому цього!
– Дівчинко, ти взагалі тямиш, що говориш? – приєдналася до розмови королева. – Як ти смієш злити самого Чорного Короля?!
– Я лише виконую наказ Білої Королеви! – Фіра була ладна вибухнути від несправедливості й приниження.
– Забирайся! – закричав Король. – І передай своїй біловолосій відьмі, що вона так просто мене не спекається!
Фіра стримано присіла в реверансі й вийшла із тронної зали. Йдучи чорними коридорами, якими її вела риба у чорному костюмі, вона намагалася відігнати погані думки й спогади від розмови з королем. Лише одне питання не полишало дівчинку: чому і Чорний Король, і Королева називали Білу Королеву відьмою? Невже вона й справді вміє чаклувати, чи вона, Фіра, не знає того, що знають інші? Можливо, колись їй вистачить сміливості спитати у Білої Королеви про це.
Тим часом вона вийшла із палацу, увібравши носом свіжість морської води. Навколо дівчини сновигали малесенькі рибки різноманітного кольору, а великі риби, що сновигали повсюди, зовсім не помічали Фіру.
Вона пройшлася м'яким піском. Вони ж із Селі навіть не запитали хлопців, звідки вони, як потрапили сюди, лише виконували накази королів і королев. Не показали жодних дружніх почуттів, жодної підтримки. А хлопцям, напевно, важко, адже тут у них нема нікого, все незвичне, незнайоме.
Уздовж стежини, якою вона йшла, тягнулися клумби із підводних квітів, лежали розкидані перлинки і коштовні камінці, повз Фіру пропливали морські коники, невагомі блакитні медузи, дівчинку мало не збив дельфін, що проплив біля неї. Його видовжене тіло звивалося у русі, плавці хвоста створювали сильну течію. Під ногами Фіри кумедно пробігся крабик, швиденько перебираючи своїми вигнутими ніжками.
Коло будиночка, де спали хлопці, Фіра зустріла Селі, що чекала на подругу. Дівчата розповіли одна одній новини із двох ворогуючих королівств.
– Чорний Король може будь-якої хвилини викрити сховок хлопців. Сподіваюся, Ернест не розкаже більше нічого… Ох, як же я хвилююся! – лопотіла Фіра.
– Ми повинні їх захистити, - підтримала подругу Селі. – Тож треба переправити їх до Білого палацу. Королева сказала, що з радістю поселить їх. Лише нам не варто розповідати про свої плани.
– Так, - кивнула Фіра. – Вони не мають знати, у центрі якої гри опинилися. Небезпечної гри, не на життя, а на смерть. – З цими словами дівчинка відкрила двері будиночка і зайшла досередини просторої кімнати.
Хлопці сиділи на краю ліжка і про щось тихенько балакали. Побачивши дівчат, вони різко встали:
– Ми все чули. Куди і в яку гру ми потрапили? Чому ви нам нічого не розповідаєте, - злісно спитався Петро.
– Зараз ми не можемо вам нічого пояснити. Ви повинні піти у Білий палац, де вас приймуть та дадуть житло. Так потрібно деякий час, Біла Королева вам згодом все пояснить. – лагідно відповіла Селі. Певно, дівчата передбачали такий хід подій.
– Добре, ми почекаємо. - люб’язніше сказав Петро.
Знову вулички, то вузькі, то широкі, то довгі, то короткі. Хлопці уже почали звикати, що їх ведуть різноманітними шляхами.
Нарешті перед ними почали вимальовуватися обриси палацу та його високих веж із білого мармуру. За величезними дверима простягалися довжелезні коридори, які освічувалися свічниками, ажурними люстрами чи граційними бра. Врешті-решт вони прийшли до широкого коридору, радше схожого на залу. По кутах зали стояли вази із білими та червоними трояндами.
Довга, ніби такса, риба, вдягнена у довгий чорний фрак, провела друзів у новий коридор, щось прошепотіла Фірі і пішла. Дівчата повели хлопців у кінець коридору й розчинили величезні білі двері з ажурними золотими завитками.
Хлопці увійшли у свої покої. Це була кімната із білими мармуровими стінами, оздоблені барельєфами у вигляді витків, квітів та спіралей. Арочні вікна виходили у внутрішній дворик палацу, де простягався сад із незнаних хлопцями видів водоростей, квітучих коралів, підводних квітів. На підвіконнях стояли горщики із дивною рослиною: це була довга й квола стеблинка, на вершечку якої виднівся пуп’янок, обрамлений діадемою зеленого листя. Коло вікон стояли ліжка, охайно застелені ковдрами із цупкої тканини. Спинки ліжок були витесані із твердих коралів, на яких були вигравіювані візерунки. В куті кімнати стояв камін, викладений із кам’яних цеглинок. Всередині нього за склом палахкотів ледь помітний вогник. Певно там було трохи повітря, адже у воді вогонь не може горіти. Біля стін стояли шафи із коралів темно-брунатного кольору, а стелю прикрашала ажурна люстра. Ця кімната підкреслювала усю велич Білого палацу, усю королівську вишуканість на граційність.
Дівчата знову кудись втекли, нічого до пуття не пояснивши хлопцям. Вони вирішили деякий час посидіти у кімнаті , все одно жодних речей їм розкладати не потрібно було.
– Вони ніколи нам нічого не розказують. – зітхнув Петро. – Здається, ми й справді потрапили у досить небезпечне місце. А як звідси вибратися – й досі не знаємо.
– До того ж ми поняття не маємо, хто ту друг, а хто – ворог. Ми вважали, що Фірі й Селі можна довіряти, але вони виявилися такими ж, як і всі дівчата на світі! – зітхнув Славко.
– Не порівнюй їх зі своєю Галькою. - пирхнув Петро. - Чи з Інкою. Ходив за нею, квіти носив, а вона все носом крутила. Фіра й Селі не такі, як дівчата з нашого світу.
– Вони не попереджають нас про небезпеку, яка точно загрожує. – Славко ніби не почув Петрової шпички. – Їм не можна довіряти.
– Але й повертатися до того тирана – Чорного Короля теж не варто. – гмикнув Петро. – От би дізнатися, що вони задумали, про яку гру говорили Селі й Фіра. Тоді ми би точно щось придумали. Бо ж бавляться нами, ніби іграшками.
– А якщо дістати плащ-невидимку і втекти? Виманимо у дівчат, сказавши, що хочемо його дослідити. – запропонував Славко.
– І куди втечемо? Ми ж нічого і нікого тут не знаємо. Навіть не розуміємо, що відбувається навколо.
– Ти маєш рацію, - зітхнув Славко.
Зненацька двері відчинилися і до покоїв зайшли Фіра та Селі. Дівчата були вдягнені у довгі блакитні сукні, а у волоссі кожної красувалася брошка-квіточка, а від них розходився аромат троянд.
– Ну як ви? – запитала Фіра. – Освоїлись?
– Ми хочемо дізнатися усю правду. – раптом різко запитав Петро. – Ви тримаєте нас, ніби птахів у клітці, й те, в них більше свободи, ніж у нас. Навіть не думаєте, що ми маємо власну точку зору на рахунок усього цього.
– І ми хочемо додому. – додав Славко.
– Чи не забагато ви всього хочете? – відказала обурена Фіра. – Ми намагаємось вас захистити!
– От прийде Біла Королева, у неї все спитаєте. – ображено додала Селі. І дівчата пішли геть, залишивши за собою ніжний запах троянд. Хлопці, розгублені, лишилися ні з чим.
– Нам треба терміново тікати. Куди-небудь. Це хорошим не закінчиться. Нам же заборонено виходити навіть у місто. Нас тримають, ніби в полоні. – зітхнув Петро.
– Можемо втекти через вікно, - висловив припущення Славко. - Зв’яжемо простирадла і втечемо, як у пригодницьких книжках.
– Чудово, лише б нас не помітили. – погодився Петро. – Нарешті покладемо край цьому знущанню. Отже, сьогодні вночі?
– Так, - кивнув Славко.
І хлопці заходилися зв’язувати простирадла між собою, ховаючи отриману мотузку у шафи, в яких теж виявилося чимало рушників, одягу і усякого іншого мотлоху.
Хлопці вирішили дочекатися півночі. Щоб згаяти час, вони вирішили піти до саду. Це було єдине місце, куди вони могли ходити – сад у внутрішньому дворику. Тож хлопці спустилися мармуровими сходами, поблукали коридорами й нарешті вийшли у внутрішній дворик.
Це місце дещо нагадало хлопцям ботанічний сад, куди вони їздили на екскурсію до Києва. Але тут були лише рослини морського світу, тож друзям довелось згадати уроки ботаніки, щоб впізнати ці рослини.
Найперше, що впізнали хлопці – це ламінарію та морський льон, морські водорості, що зазвичай росли купками. Течії розчісували їхнє густе, зелене волосся. Біля каменів ріс морський мох, утворюючи м ’яку подушечку, яку так і кортіло погладити. Враження справляли й темно-червоні водорості, що мали ниткоподібне тіло. Над усіма кущиками височіли бурі водорості, схожі на стовбури пальм, вкриті зеленими нитками-листям. Вразили хлопців і фукуси – темно-гірчичні водорості з широкими листками, у яких випинались бліді пухирці. Але найбільшою окрасою саду були, напевно, динофітові водорості, що могли світитися в темряві яскраво-блакитним сяйвом. Вони були, ніби світляки, що освічували темну глибину, у якій росташовувався сад. Актинії – морські квіти – розквітали коло великих кам’яних брил, рухаючи своїми щупальцями, ніби в німому танці. Звичайно, фауна морського світу вразила хлопців – одна справа читати про них у підручнику, інша – дивитися й чудуватися у справжньому морі.
Друзі пройшли до скелястих уступів, каменів і рифів, де росли корали різноманітних форм та кольорів. Серед них Славко впізнав коралові поліпи – видовжені пластини коралів, схожі на чашечки. Росли тут і парфіди – водорості, схожі на величезні складки тканини, що утворювали незвичні квіти, і водорості, гілочки яких розгалужувалися у чим раз менші, утворюючи таке собі малесеньке деревце, і морська трава, що була дуже схожа на земну, лише набагато довша. Трохи далі росли різноманітні види поліпів, зазвичай схожі на гілки, що мали різні форми й колір, і виглядали досить ефектно. Наприклад, у одних рослин на кінчиках кожної гілки сяяли малесенькі перлинки, на гілках іншої – нитки-водорості. І це все були лише ті рослини, які хлопці хоч раз у житті бачили на картинках чи про які читали у книжках. Росло тут багато й таких підводних рослин, які ще не вивчило людство, які воно ще не знало. Наприклад, хлопці дуже здивувалися, побачивши тут справжні кактуси, деякі – навіть з квітами на верхівках. Були кактуси великі, й малі, з довжелезними голками і взагалі без них, круглі й видовжені. Побачили друзі й справжні квіти, схожі здебільшого на фіалки, лише в меншими квітками. Були кущі й зі справжніх ялівцевих гілок – хто б міг подумати, що відома на всю Україну рослина з’явиться на дні моря! Росли тут і кущі справжнісіньких троянд - білих, червоних та фіолетових. У клумбах, викладених білими камінчиками, росли фіалки, справжні земні фіалки!
Зачудовані хлопці навіть не помітили, що вежеві дзиґарі уже пробили десяту вечора – пора було повертатися у замок, уже починалася вечеря.
Славко і Петро зовсім забули про заплановану втечу й обговорювали побачені ними рослини. Сад вразив їх, тож хлопцям кортіло дізнатися більше про підводну флору.
Натомість на вечерю їх так і не пропустили – Фіра і Селі принесли до кімнат друзів молюсків і кольорові льодяники-корали. Поївши вже звичної їм їжі, хлопці зробили вигляд, ніби безжурно сплять у своїх ліжках.
Ось так закінчився другий розділ. Як думаєте, хлопцям вдасться втекти? І куди вони підуть? Чи, може, вони помилялися щодо Фірм та Селі? Про все дізнаєтеся вже зовсім скоро! Чекайте на оновлення книжки!
Дякуємо всім за вподобання та активність! Для нас надзвичайно важливо знати вашу думку. Обов'язково пишіть коментарі, адже саме ти можеш змінити хід подій у книзі та висловити свою думку про неї!
Всіх цілуємо та обіймаємо! ❤️