Одного разу Аура сказала, що їй у цьому світі чогось брукує. Це заділо мене, оскільки мені було достатньо Аури. Проте їй, здається, мене було геть не достатньо. Я став міркувати про те, що можна з цим зробити. Тоді мені прийшла на думку ідея створення людей з уламків моєї душі. І я почав втілювати свій задум в повному секреті від неї. Коли народилося четверте покоління людей, я вже був впевнений, що мені вдалося зробити задумане. Душі мені вистачило на велику кількість людей, тому їх світ я створив такий, що легко може вмістити їх усіх. В якийсь момент, коли вона знову почала казати, що їй чогось не вистачає, я вирішив, що настав час показати їй своє творіння.

- У мене для тебе сюрприз!

- Сюрприз? Справді? Який?

- Ти останнім часом все частіше говориш мені, що тобі чогось не вистачає. Я задумався, що можна було б створити світ, в якому живуть живі істоти, як ми з тобою, і ти могла б спостерігати за ними! Я назвав їх людьми.

- Ти створив для мене життя? - запитала Аура.

- Так.

- Як?

- Ну, мені довелося пожертвувати уламками своєї душі.

- Ти зійшов з розуму, - сухо сказала Аура.

- Але ж це ніяк на мене не вплине, я все ще живий!

- Не варто було жертвувати собою лише для того, щоб розважити мене.

Чорт, чому вона так говорить? Я ж її кохаю! Ми ніколи не говорили про любов, ми просто жили разом. Я розумію, що вона цього не відчуває, але ж повинно для неї бути щось важливе?

- Подивишся? - запитав я сумно.

- Так, звісно.

І я навчив її, як спуститися на землю до людей. Вона не могла з ними взаємодіяти, але могла спостерігати за ними. Люди жили, кохаючи один одного. І Аура це побачила.

- Що вони роблять?

- Ох, вони цілуються.

- Цілуються? Що це?

- Це акт кохання.

- Кохання?

- Так.

Вона була збентежена. Вона бачила щастя на їхніх обличчях. Вона абсолютно не розуміла цього.

- Аура, ти сумуєш? - запитав я.

- Ти знаєш, я б хотіла так само, як вони.

- Хотіла б так само?

- Так, хотіла б. У них цікаве життя. Вони постійно народжуються і помирають, в них завжди все по-новому. Їм не нудно. Не так, як мені.

- Тобі стало ще гірше, чи не так? Мій подарунок виявився занадто поганим...

- Ні, він чудовий. Я справді хочу так само.

- Я не думаю, що це можливо. Ми потрібні ТУТ для підтримання цього світу і наших життів.

Хоче це може бути можливо, але я навіть не хочу про це думати. Я не хочу залишатися самотнім! Я хочу, щоб вона була поруч зі мною.

- Послухай, ти мені дуже дорогий, - сказала вона, - Правда. Але я хочу чогось нового.

- Я жалкую, що я створив їх.

- Я спущусь до них, щоб за це не довелося віддати!

- Це неможливо! - сказав я, але сам був у цьому не впевнений.

- А я думаю, що можливо...

І правда, а якщо вона зможе?

Тут наш розмова закінчилася. Мені було дуже боляче, хоча вона й сказала, що я для неї дорогий.

Через декілька днів я прокинувся, і в мене було погане передчуття. Важко було пояснити, але я відчував порожнечу. Ніколи раніше не відчував схожих почуттів, НІКОЛИ! Я пройшовся садом, але... у саду було порожньо! Аури не було! І я ходив, доки не помітив дивну статую, якої раніше не було. Ця статуя була жіночої форми. Чи це дійсно... Аура?!

Я підбіг до статуї. Поруч із статуєю лежав аркуш паперу. На ньому гарним почерком було написано всього кілька рядків.

"Здається, я знайшла спосіб залишити цей світ живим і стати людиною. Я не хочу залишити тебе самого, але і залишатися тут я більше не можу. Прощавай!"