У неділю Кекс розбудив мене рівно о восьмій годині.
- Ти краще будильника… - сонно промовила я.
- Я такий… - задоволено сказав Кекс. – Сніжок вже снідає, а ти ще спиш!
- Вже не сплю… - пробубніла я з заплющеними очима й пішла переодягатися за нову ширму, яку подарувала мені мама. «Раніше вона була моєю, - казала вона мені. – Тепер буде твоя». Якби не Кекс, я б не прийняла її. Але переодягатися, знаючи, що поряд сидить столітній дідусь, м'яко кажучи, не зручно.
Поснідавши вівсяною кашею з шматочками банана й запивши все це молоком, я швиденько почистила зуби, одягла куртку й відправилась у парк. «Андрій, напевно, вже там, - подумала я. – Бо інакше чекав би мене біля хвіртки». На щастя погода сьогодні ясна. Хоч парасольку не доведеться тягнути…»
Пройшовши декілька вуличок, я опинилася у парку. Людей майже не було, хоча сьогодні неділя. Та й останні відвідувачі ось-ось покинуть його територію. Сам парк являв собою гектар землі, а саме – величезний квадрат. Тут спокійно можна вигулювати собак або просто проводити час з друзями. У центрі розташований круглий фонтан, всередині якого міська влада якось умудрилася установити безкоштовний Wi-Fi.
- Ось ти де! А я тебе шукаю й шукаю! – промовив Андрій у мене за спиною. В руці він тримав темно-синій ремінець.
- Привіт, Андрію. Ти давно тут? – запитала його я.
- Давненько… - промовив він. – Айса треба вигулювати, так що…
- Айса??? – здивувалася я. – Невже він теж потрапив у наш світ?
Андрій повернувся до мене спиною й тихенько просвистів. Раптом з кущів «вилетів» білосніжний, як сніг… вовк. Але він не виглядав звичайним. Таке враження, що на його шерсті лежить іній. Я вже хотіла бігти подалі, бо ці тварини викликають в мене лише страх.
- Це – Айс? – не вірила я своїм очам. – Як ти взагалі зміг провести його сюди? Хіба можна ходити по місту з дикою твариною? ТА ЩЕ Й З ХИЖАКОМ???
- Заспокойся, Ніко. Він не кусається. – сказав Андрій.
- Ти не боїшся, що його в тебе заберуть? У парку повно відеокамер, тому сюди зараз можуть запросто приїхати поліцейські. – попередила його я.
- То ти ще не чула? – запитав мене він.
- Про що? – не зрозуміла я.
- Сьогодні зранку в центрі немає світла. Всі камери не працюють.
- Але це ж не назавжди! – не заспокоювалась я.
- О, Господи… Ну, добре… - буркнув Андрій і провів рукою по Айсовій шерсті. Враз вовк перетворився на звичайного пса у вигляді німецької вівчарки з синіми як небо очима.
- Перший раз бачу білу німецьку вівчарку… - сказала Вероніка. І де вона тільки взялася? На її плечі сидів чорний голуб і хитро спостерігав за Айсом.
- Привіт. – привіталися ми.
- Як я зрозуміла, це Кайнд. – сказала я.
- Взагалі, він має не такий вигляд… - промовила Вероніка й змахнула рукою над голубом. Той наїжачився й перетворився на чорного крука.
- Нехай буде голубом. – з посмішкою промовив Андрій і продовжив пестити свого пухнастого друга. – Бо так на нього й дивитися страшно.
Я помітила Дмитра, який йшов до нас. Біля нього гордовито крокував каштановий сенбернар.
- Цікаво… - задумливо сказала Вероніка. Тим часом мій брат вже підійшов до нас. Сенбернар одразу ж почав обнюхувати Айса. Але… По-моєму це… дівчинка. Реріті???
- Здоров, братва! – привітався Дмитро.
- Здоров. – відповів тим же Андрій. – Чого так довго?
- Реріті так довго морочилася з вибором свого образу, що ми ледь не запізнилися! – сказав Дмитро.
- А хто вона насправді? – здивувалася я. Після того, як Айс виявився вовком, я готова до всього. Реріті нарешті зрозуміла, що німецька вівчарка поряд з Андрієм – Айс. Дмитро нахилився до неї й начебто підправив нашийник. Реріті раптом почала збільшуватися. За мить з самиці сенбернара вона перетворилася на… оленицю. На її тілі якимось чином почали з'являтися квітки з зеленими узорами, а шерсть на кінчиках позеленіла. Дмитро таки поправляв нашийник, бо шия Реріті теж збільшилася.
- Тепер зрозуміло, чому в парку немає інших людей… - задумливо промовила Вероніка.
- Після мого вовка… Так. – сказав Андрій.
- Мені нещодавно дзвонила Маргарита. – сказала Вероніка. – Сказала, що трохи запізниться.
- Та, нічого. – сказала я. – Все одно на вулиці більш-менш тепло.
- О, Микита чеше! – вигукнув Дмитро. – З совою на плечі.
І справді. За десять метрів від нас йшов мій брат. Темно-сірий пугач сидів на його плечі й повертав голову то направо, то наліво. Не віриться, що це Шторм…
- Всім привіт. – сказав Микита.
- Привіт. – привіталися ми.
- Я бачив Руслану за поворотом. Зараз вона приєднається до нас. – сказав Микита. Шторм злетів з його плеча й сів на гілку дуба. За мить він перетворився на величенького сизого орла. Кайнд полетів за ним.
- Дмитре, ти зібрав нас тут тільки для того, щоб познайомитися з нашими улюбленцями? – запитав його Андрій.
- Ні. – відповів той. – Взагалі-то я хотів, щоб ми всі разом сходили в кіно, але…
- Стоп. – зупинила його Вероніка. – Чому ти не сказав цього по телефону???
- Хотів зробити сюрприз… - відповів той. – А у вас є з собою гроші?
- А скільки коштує вхід до кіно? – запитав Микита.
- 70 гривень. – відповів Дмитро.
- Ну, в мене вистачить. – відповіла я.
- У мене теж. – сказав Андрій і Микита.
- А в мене немає з собою грошей… - промовила Вероніка.
- Нічого страшного. – махнув рукою Дмитро. – Я за тебе заплачу.
- Та… Не треба… - почала відмовлятися та. – Незручно якось…
- Незручно спати на стелі. Ковдра сповзає. – сказав той.
- Дякую… - сказала Вероніка.
- Сподіваюся, Руслана прийде до того, як почнеться показ фільму. – невдоволено буркнув Дмитро.
- А ось і я! – вигукнула Руслана, виходячи з-за ялинки.
- Ми вже зачекалися! – сказав Микита. – Я тебе нещодавно бачив за рогом.
- А-а-а… Та то я до подружки заходила. – відмахнулася Руслана. – Ви тут Бене не бачили?
- А як він виглядає? – запитала я у неї.
- Павич. – відповіла Руслана. Раптом Айс зірвався з місця й побіг в ту сторону, звідки щойно вийшла Руслана. Минуло майже п'ять секунд, і звідти вийшов ще й різнокольоровий Бене.
- Який гарний! – весело вигукнула Вероніка.
- А моя Реріті що, не гарна? – ображено промовив Дмитро.
- В порівнянні з твоїм сенбернаром, цей павич набагато миліший і гарніший. – сказав Андрій. Одразу після його слів у мене задзвонив телефон. На екрані висвітилося «Маргарита».
- Алло! – сказала я їй.
- Привіт, Нік. Ти вже у парку?
- Звісно. Всі чекаємо тебе.
- А що, ми кудись збираємося йти?
- Так. У кіно. В тебе є з собою 70 гривень?
- Здається є. Ви йдіть без мене. Я прийду.
- Ок. До зустрічі.
- Зачекай! На яку годину приходити?
- На 11:30. В цей час вже почнеться показ фільму.
- Встигну. Тоді бувай?
- Бувай. – сказала я й відключилась.
- Ну, що? – запитав Микита.
- Сказала йти без неї. Приєднається потім. – відповіла я.
- Тоді, ходімо? – спитав Дмитро.
- А як же наші улюбленці? – зупинила його я. – З ними ж в кіно не пустять.
- То нехай почекають нас тут. – запропонував Андрій. – З ними нічого не станеться.
- То треба було попередити Маргариту! – забідкалась я. – Вона ж не знає!
- У неї досить розуму, щоб залишити десь Рейра. – сказав Микита. – Руслано, покажи який Бене насправді.
Руслана торкнулася рукою різнобарвного хвоста Бене, й павич одразу ж змінився. Став жар-птицею. Вони таки існують…
- Вау… - вражено видихнув Микита. – Який гарний!
- Не те слово… - буркнув Дмитро. – Ходімо.
Решту часу до кінопоказу ми провели, гуляючи по місту зі своїми улюбленцями. Маргарита прибігла одразу ж, як почався показ, тому не встигла нічого пропустити. Її Рейр став дельфіном, і Маргарита, хоч і змінила його вигляд на маленьку рибку, вирішила залишити його вдома. Весь той час, поки ми дивилися фільм, він був разом з іншими рибками в акваріумі. Рейр провів час весело (напевно). Але не так, як я…