— Ніколи не дивися в очі Князю Темряви, — наказувала Марушка, метушачись, мов калфа в гаремі. Її зморшкувате зелене обличчя світилося поліесцентним світлом. Вона спиралася на свій посох, несучи невагому згорблену постать.

— Що буде, якщо я погляну на нього? — спитала Христина, обіймаючи долоню долонею.

— Ти станеш прахом, як усі недостойні мук душі, — мрійливо відповіла демониця, вдихаючи повітря маленьким зеленим носом. — І запах обпалених залишків ще довго буде літати покоями Повелителя, — раптово божевільно і з насолодою розсміялася потвора.

Кожен демон і кожна демонеса збиралися постати перед очима Князя Темряви у найкращому вигляді. Кожен провів над Христиною свій чорний ритуал і мав відповідати за людське дитинча по-своєму.

Касікандріера взяла до рук сережки з тонких дитячих кісточок і вдягнула їх у вуха. Прислуга з невидимих демониць прикрасила її голову діадемою з людськоі шкіри. Вона встала і царственним польотом рушила до виходу.

— Я — Касікандріера, архангел у минулому. Перша зі створених Ним у світі світла. Берегиня Саду Душ, перша серед янголів. Але одинока у своєму світі. Одного разу я відчула те, що мені було не дано. Я полюбила Самаеля. Можливо, тому я й сплела собі петлю смерті в Раю, коли Самаель вирішив повергнути нашого Батька. І програв. Ненависна мені Габріеле врятувала мене, і я билася проти коханого брата. Та довго в Раю жити не змогла. Я пішла до Пекла. Туди, куди посилають на вічні муки. Я минала зорі й планети, галактики й усесвіти. І побачила браму свого володіння. І Володар Хаосу прийняв мене й пригорнув. Я простягнула йому шкіру, покриту оспинами, зняту з лиця людського дитинчати, й пообіцяла, що в нього буде шкіра знята з кожної живої планети. Тої пекельної ночі ми кохалися з Самаелем і зачали Ваастаха. В нас було багато днів і ночей, але ту ніч я пам’ятаю до дрібниць.

— Я — Касікандріера, перша демонеса Пекла й його цариця, перша дружина Сатани, Люцифера, Самаеля — Володаря Мороку й Кошмару всього людства. Я маю покої, в яких запечатані в муках душі грішників. Мій трон прикрашений шкірою, знятою з дітей, недостойних життя. Я правлю природним відбором на планетах і абортую нежиттєздатних істот мільйонами років. Ніхто досі не зміг вирвати з моїх рук мою владу.

— Я — Касікандріера. І як у кожної цариці, в мене є вороги. Ліліт і Паймон своїм втручанням у природу нищили мене. Ліліт своїми материнськими вбивствами крала чорну енергію й упала в ліжко мого чоловіка. Паймон — чорними знаннями зранив мої закони. Та я щоразу перемагала своїх ворогів, як і нині маю перемогти. Христина відчує в собі переможний поклик природи. Вона не спротивиться давнім, жорстоким традиціям. Інакше — зазнає кари!

Ліліт дивилася у вогонь у каміні. Її очі в ті миті були самим вогнем. Темний поголений череп, широкі плечі обрамляла проста накидка.

— Марушка! — Ліліт сказала це лише губами.

— Так, — з-під підлоги виринула з-під підлоги зелена зморщена управителька.

— Я хочу бачити моє земне тіло.

— Володарко… — сумно й з легким докором заговорила Марушка. — Ви додасте собі смутку перед важливою зустріччю.

— Принеси негайно! — не обертаючись, наказала Ліліт. — Ти боїшся побачити свою земну оболонку, яка спричинила стільки невиправних мук. Тому й досі управителька моїх покоїв. А я — володарка цілих всесвітів. Чи не тому, що мала змогу побачити себе мертвою?

— Це жорстоко, — ледь чутно прошепотіла Марушка.

— Це чесно, — хижо усміхнулася Ліліт.

Наступного разу Марушка виринула зі стіни. З помахом руки древньої потвори до покою залетів гріб і з грохотом ліг на стіл, обтягнутий тисячами шкір, здертих з людських дітей.

— А тепер лиши мене, — владно й сумно сказала Ліліт.

— Як накажеш, — Марушка швидко випливла з покоїв.

— Де ти тепер, Ліліт із Землі? — протяжно заговорила Ліліт, відкриваючи гріб. Там, з-під рудого мережива, на неї дивилася земна Ліліт — дірками в черепі. Вона була мов під водою, лише відображаючись у своїй труні крізь мільйони років, що наклали на неї невиправний відбиток. Засипані пісками пустель кістки, які земні оголили мікроорганізми…

— Як же ти страждала з ними тоді! Як же ми страждали… Кажуть, я не мала дітей, тому стала такою злою, що хотіла зарізати Адама. Але хто знає, чому я розрізала свій живіт? Тому що хотіла вбити всіх можливих дітей Адама. Я хотіла відплатити йому за все зло, яке він мені спричинив. Але плачу досі — вже його онукам.

— Я — Ліліт із Землі. Кістки, пил і невгамовний дух у самому Пеклі. Коли янголи загнали мене сюди, мені не було до кого молитися. Бог в одну мить став моїм ворогом. Як і патріархальний світ із його божевільним бажанням плодитися заради любові. А я вже тоді знала, що любові не існує. Мене прихистив Паймон. Розповів, як згрішив і впав. І я не була вражена, бо вчинила б так само. Я ходила його покоями з герметизованими в чашах людськими плодами, розглядала отрути й захоплювалася ним. Так було доти, доки він не повівся зі мною як класичний чоловік: я стала вагітною дитиною, якої не хотіла. Якби не Касікандріера, я би позбулася її. Та колишня цариця змусила мене лишити дитину — для покарання.

Любов? Я знаю напевно: любові не існує. Тоді я не полюбила — я поклялася мститися. Я забрала в Касікандріери все: Самаеля і Пекло. Нині я його дружина. Я — володарка Пекла і планет. І так буде!

— Я відчуваю його кроки, — Ліліт повільно відвела погляд від своїх останків, очі її були сповнені важкості. — І мені є що йому сказати: дитина успадкувала мої знання. Вона прагне крові ненароджених і ненавидить дітей. Бо вони приносять неймовірні тілесні муки народженням і душевні — життям.

Нехай тепер Касікандріера відчує владу юного Антихриста на землі! — Ліліт спалахнула вогнем. Вона левітувала над землею й мчала назустріч Князю Темряви, лишаючи за собою вогненний коридор і нескінченну кількість черепів.

Буде продовження