Летить автобус минаючи Поліські села і міста. У вікна заглядають зеленоокі дерева, мов хочуть ухопити гіллям мої руки. Що ж і ви бачите в мені ЙОГО посланницю? Чи просто не хочете мене відпустити зі своїх країв? Які ті краї і мої минулі роки життя серед них? Христе, тобі заглянути в минуле непросто. Там, крім могил, є твоє єство, твій порок страшний, твоє покликання чинити добро, твій вибір. А може ти чиниш зло? То чи треба формування всього в твоєму суперечливому єстві знову згадати? А як же: треба! Кажу ж – розкажу все.
Дитинство - казка. І сумна чи весела, чи навість страшна, все однак - то казка. Таких довгих днів і неба, до якого можна торкнутися долонею, не буде вже ніколи. Буде швидкоплинність часу і клопоти. Буде інше щастя і біда, але не дитячі, милі часи.
200...рік
...Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Застеляйте столи, та все килимами, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Та кладіть калачі з ярої пшениці, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Лине дзвінкоголося пісня, над засніженими шляхами. На Півночі Полісся колядують лише на свято Меланки. Засівають  -  на свято Василя. А колядувати на Різдво -  звичай, нажаль, не зберігся.
Неповторними чарами наповнюються вулиці села. Мов  в самому морозному, з легким снігопадом повітрі, витають ті чари. Ходить колядка під самими вікнами, стукає синичками в скло, і співає-співає, навіваючі роки грядущі. І чутно, як скрипить сніг під чиїмось кроками. І ти готова здригнутися від легкого стукоту в двері колядниками, в казковій надії: а раптом там на порозі, не колядники, а чарівні і світлі гості?
Місяць, повновидим лицем, осяяв прориті лопатою стежки. А навколо тих стежок білі намети зорять до місяця срібними іскорками. Мов хто діамантів і перлів насіяв на той сніг. Збирай, - станеш багатим. Тільки до хати внесеш в долянях те чарівне сяєво - ! вмить згасне і розіллється крізь пальці холодною водою...
Тож сяє місяць посеред темно-синього неба. А навколо -  зірки сяють. Та  - ні  хмариночки в тій безодні неба. Відкрився Всесвіт над Різдв'яною і святочною землею, світить очима   янголів на оселі: хай святкують люди. Бо, скільки ще ним лишилося на їх віку святкувати?
І що, то, там маленькою іскоркою витає серед зірок? Підлетить до зірки - обмине, і далі крокує небом. Застигне над дахом хатини, мов стукає до неї, повисить, і далі йде. І так над хатами застигає, мов шукає когось. А потім, застигнув той вогник, здригнувся, затремтів і щезнув.
- То, певно,  супутник, а може НЛО. Може,  то невідомі люди з іншої планети літають до нас? Хто його знає.-  Краще  від  такого сховатися, коли зустрінеш,насамоті, невідомий літаючий апарат. - Каже мати Христини - Ліна. А Христина,   лише у вікно заглядає, чіпляється дитячими пальчиками за підвіконня. Що то за люди можуть там жити? Які? Якимось страхом і тривогою огорнуті материні слова. Страшно певно побачити тих космітів.
А мати все береже Христину, мов би скрізь чатує невідома сила, що відбере маленьку дівчинку від неї. Як колись та сила прийшла і забрала справжню матір Христинки, - Катерину Хорунжу, - відому модель. Хоча за офіційною версією її замучили садисти в одному поліському містечку. Вона народила від них Христину, а потім померла. Погано Христина пам'ятає рідну матір. Життя її і смерть охоплені чимось таємничим, містичним, страшним. Тим, що так приховують від чотирірічної розумної дитини. Ліна ж -  насправді мати Катерини, Христинина бабуся.
Там, вдалині, сяє вікно. Перейдеш трасу і вийдеш в ценр села. В новому клубі святкують різні свята. Просто так святкують, по дитячому майже. Та коли ти дитина, декількох років, з фантазією, що створює тобі костюм для маскараду, ти щаслива піти туди. Христина того року збиралася поринути в чарівний світ масок. Мати, навіть, обіцяла відвести туди дитину. Та одного дня, бабця Галина сказала, дивлячись в вікно:
- Ба, світиться вікно в клубі. Святкують Новий рік.
Христина тоді так туди хотіла, просила відвести. Цікавість, бажання дитячого щастя і фантазія, що створила костюм Королеви Ночі, бентежно звала її. Довго ще по тому в її думках,  зринала чарівна темна фея, в чорному одязі, що править неймовірним конем. Незалежна і жорстка. А може то і не фантазія, а фея реальна?
- Там тільки дорослі. Не можна туди. Пізно діти спати не лягають...- мати якось дивно це говорить, наче вирок. А, загалом, Христині боляче і тяжко від тієї мови. Матір Ліна береже Христинку від усього. Невже так і пройде її дитинство,  під опікою чужих і своїх страхів,  на межі божевілля? А колючка на все життя залишиться від того "не можна тобі". А може той страх справедливий???
І ось прийшло колядування. Прийшли білокрилі янголи неба. Прийшли пісні.  Скрипить сніг. Стукають колядники в старі двері.
- Іди Христинко, подивися як колядують дорослі! - веде матір дитину до дверей. А на сходинках стоять перевдягнені колядники. Тут і музиканти, і Снігуронька,  і Дід Мороз. Співають колядники, дзвінко співають, аж відголос до місяця зринає.
І про Святого Миколая, що дітей хранить і Україну рідну, і про пана господаря, і ще про когось, чи щось. І головне: про святий прихід новонародженого Христа Спасителя:
Нова радість стала, яка не бувала,
Над вертепом звізда ясна світлом засіяла.
Де Христос родився, з Діви воплотився,
Як чоловік пеленами убого оповився.
Або:
...- Ой глянь, глянь на Вкраїну рідну,
     Ой глянь на Вкраїну знищену, бідну...         
В  той  час, Хорунжі жили небагато, хоч і мали немалий будинок, та  город, який засівався, овіяний важкою працею. А що Хорунжі? Цілий народ жив, часом, не ідеально. Одні класично виживали, томилися працею, навчаючи нащадків; інші бомжували з невідомих і відомих причин; ще одні жили заможно і дуже заможно, невідомо де заробивши. Розшарування людства і головне -  його прав мучило всі покоління...Свобода! Та чи прийшла вона -  ідеальною і доступною, до українського народу, зі здобуттям незалежності? Свобода - це право на життя, здоров'я, право сказати, що бажаєш, підтримати кого бажаєш. Та чи може свобода зжитися з таким фінансовим розшаруванням соціуму? Чи вільна мати якій нестачить коштів вилікувати дитину? Чи вільна дитина в утробі, якщо права на життя ще не отримала? Як зробити українців щасливими? І всіх людей, що населяють змучену планету? Думаю для того щоб порозмислити над цим питанням, можливо і вистачить цієї книги... Тут не просто теорія, тут житті поколінь  - як приклад життя.
Слухає колядників дівчинка і вуха закриває. Незвично, соромно якось, щось дике живе в її природі. Пішли колядники, закрилися двері в морозну і зоряну ніч. Мати помітила, що дитина вушка закриває, стала соромити:
- Дикунка ти Христинко...- каже. Неначе Христинка бачила світ. Гарна ще мати Ліна. А швидше -  бабця Ліна. Ставна і темнокоса. З великими очима,  в рамці довгих чорних вій. Завтра постукає сивина, а сьогодні - ще день.
А потім, мати Ліна до бабці Галини підійшла, питається:
- Мамо, а чи багато ти щедрувальникам горілки налила?
- Хм. Як-  то багато? В них для горілки -  цілий декілька літровий бідон. То я і лила туди з кружки, - каже  бабуся   Галина. Палюча вода – зло. Велике зло проти людини. Це ж горілка згубила Христининого дідуся.  (Хорунжі горілкою не торгували). Та, все ж щедрувальників без випивки не зустрінеш... Небагато сивого волосся в косах бабусі Галини. Тепер її коса сягає округлих сідниць. А колись же,  її волосся сягало колін, хвилями падаючи донизу. Стала похмурішою зелень очей бабусі Галини. Навіть сміх, дарований її козацьким родом, став нетим...
- Ото було би, краще, більше чашки горілки налити. А то ще образяться. Я, то, їм накидала цукерок. Іще завтра гості, може, прийдуть. Треба і на стіл поставити. Ох, якби Катериночка живою була, святкувала би з нами. А бач... Це він її забрав. Бачила вона його здавна. - Холодним мороком віє від слів матері Христини. Невже ВІН існує? Дорослі думають, що вона не розуміє їх розмов. А вона таки розчула, що він, - це темний привид: чорт, диявол, той, що являється на перехресті. Невже він повернеться і за нею? Пошкрябає кігтистими пальцями у вікно, пройде крізь стіну, і забере її, - дитину туди,  звідки ніхто не повернувся?
На зміну щедрувальної ночі прийшов засівальний ранок. Неповторні свята! Особливо свята,  де дарують солодощі. Всім дітям радість! Що Меланки, що Василя. Радіють дітлахи. А от діти "святої" Меланки мало раділи. Вона була одержимою молитвами. Страшно: молилася і била поклони вагітною. Вона воліла бути самотньою монахинею. А її силоміць заміж віддали. І вилилася та молитовна злоба, не на нелюба-чоловіка, на дітей. Дивно то і страшно. Невже Меланка вимолила своїм дітям смерті? Дочка умерла, побачивши світ, а друга дитина - під час народження. Ні! Цього не може бути! Якщо Бог є, то невже би в нього можна було вимолити смерті дітям? Певно діти були слабкими з-за юності матері. І з-за її постійних молитовних поклонів, тому і померли. Моторошно все це звучить. Чоловік Меланки  став потім   її соратником і «святим». Тепер Меланкине свято святкують діти. Іронія яка. Не вірю, що "свята" Меланка з її «святим» чоловіком в Раю спочили. А свято хай лишиться. Заради наших дітей.
Отож, на свято Святого Василя приходили гості, куми та друзі, звичайно. Приносили святкові  подарунки, в основному, солодощі. Маленькій бажали щастя, а потім починали говорити по дорослому. Христина все сиділя і слухала. Цікаві ж в дорослих розмови! А часом страшні.
Перед гостями стіл з простою і древньою українською кухнею. З її голубцями і варениками. І чимось щемним для душі. Навколо біла хата, з вікнами в світ і образами. Не так багато вже вишитих подушок, не ідеально збережена українська мова. Тільки ті хати і вулиці, уперто, віють чимось, неповторно-рідним і колоритним.
Коли вже підвипили, розмови почали ставати веселішими, а пригоди в тих розмовах почали набирати все фантастичніших оборотів. Кума Тетяна, як пішла розмова про відьом, згадала про погане перехрестя. Ліна підтримала в тій розмові Таню. І сказала, що, особисто, в молоді роки, знала одну відьму. А Христина насторожила вуха: душу охопило хвилююче передчуття -  почути неймовірно моторошні і неймовірно смішні " розказні."
Що то за місце, де одна дорога перетинає іншу хрестом? Так, та перехресна дорога, те прокляте перехрестя, лежало попід полем, просто за рідним обійстям Христинки. Вдень, те перехрестя, освітлене сонцем, нікому містичної загрози не несло. Лише простягалося трьома дорогами у далекі краї. Одна -  вела мимо дому, і вказувала в сторону Києва, з його древньою важкою історією і злітними шляхами в світи.  Друга дорога - вела в ліси, поблизу кордону з Білоруссю. Третя дорога - в інші села, а четверта дорога, - в колгоспні сади, з різносортними яблунями.
Але коли приходили сутінки, невідомі темні тіні, починали зринати з того перехрестя. Хтось, ніби -  то, жив в центрі схрещених доріг, і той "хтось"проводив в інші світи -  паралельні, ті, яких не взріти людським оком. Одного разу  селянка вгледіла, як над полем пролетіла біла сяюча куля, а потім впала за обрієм, якось застогнавши, наше хтось живий умер. Наступного разу помітили, що  вогненна куля зринула з самого перехрестя, спалахнула і щезла. Часом люди вірили, що то вогні мерців, часом, що то інопланетні сфери, хоча всі знали, що то була кульова блискавка, чи спалахуючий газ.
Десь ще мати Ліна чула, що перехресті, - то дві перехресні дороги. Однією ходять янголи, а другою - біси ходять. В центрі перехрестя зустрічаються, і вирішують, яка кому душа належить. Кого,коли,  куди забрати, куди перевести.  Іноді  говорили, що перехрестя, то дві дороги з інших вимірів, що впали хрестом на рідну землю...
Бабця Галя слухала ті розповіді, і сміялася козацьким,  добрим сміхом. Ну, не могла, народна депутатка радянської України, вірити в ту містику. Спершу, вона повірила в рівність народів, і створила важкою працею кар’єру: сорок один  рік  працювала  на  ветеринарній  ниві, не  маючи  жодного вихідного  чи  відпустки. А потім, радянська влада,  зрадила працьовиту Галину. Та так, що вистачило на все життя ран в її родині. Галина ж, уперто, вірила в людину, в радість її і горе.  В свята   вірила, чекала гостей. У все, тільки не в чорта-сторожа перехрестя.
- Їй Богу, в селі стільки відьом розвелося. То і ясно. Церкви,  то,  тут у нас немає... – почав дід Данило, що практично забрів «на вогник», просто, привітати зі святом і випити за здоров’я господинь дому. І, звичайно,  обійняти всю красу осінньої Ліни, що починала красиво старитися.
- А звідки їм тим відьмам взятися? - сміється бабця Галя.
- Оте знання то їм від народження дано: хто чим наділений. Ото вони все знають. Чого людина проста не знає, а вони -  відьми, знають. От, наприклад, баба Палажка. Покійна нині. То,  як вона вмерла, прийшла Віра – кума моя, хату її прибрати. Стала прибирати, бачить -  книга якась лежить. Відкрила її, а там, їй Богу все, що написане, так написано, що хоч хто  і прочитає, то не зрозуміє  Все нашими буквами писано, а прочитати не можна! – Почала розповідь Таня. – І, думаєте, одна відьма в селі була?
- То, певно, читачка підвипила! - сміється бабуся. - Отак  як ми, зараз перехилила декілька чарок і все!
- Та всі ж знають, що, покійна,  баба Палажка відьмою страшною була! Вона і на перехрестя вночі ходила. Ще дід мій покійний там її бачив. – Не вгавала Таня.
- А що з тим перехрестям? Перехрестя як перехрестя! - сміється бабця Галя, демонструючи колись білі і ідеально прямі зуби.
- Так, а вогники чого там літають? повітря холодне там. І тіні там, якісь,  поночі мерехтять, неначе хтось ходить...
- Тю. Так хто те бачив?
- Хто- хто. Люди. Ото всі знають, що перехрестя людину забрало. Ще мати моя казала. - починає свою розповідь Тетяна, - Що,  пішли дві подруги гадати на тій дорозі. Якраз молода Палажка і Настя -  її подруга.
- Ото вже, тієї  баби Палагни немає років з двадцять. А ви про неї все згадуєте, - перебиває хтось.
А Христині так хочеться почути, що ж там таки сталося, на тих дорогах? Дитину, як і дорослу людину,  завжди цікавить містична пригода.
- Та, що? Я хіба брешу? Ні. Правду кажу. Отож, я той випадок добре знаю. Бо моя тітка, в юності, з Настею в один клас ходили. Настя, одна,  дружила з дівчиною зі старовинним іменем Палажка. Інші її сторонилися. Отак, підмовила та Палажка іти погадати на святки Настю. Анастасія, така, дівка була гарна. Чорноока. Чорноброва. Хм. Ти гарною, Ліна, теж була. А що ти тепер, себе  так доглядати перестала?
- В мене дитина хворіє...-  каже Ліна.
-   Чого  вона хворіє? Перестань над нею вовтузитися, хворіти перестане!
- Не вчи мене, - чомусь Ліна, так запекло, відстоює думки про хвору дитину? Неначе ті думки полонили  все її мислення? Нічого ж з тяжких хвороб,  дитину ту не переслідує. Христинці соромно за ті слова. Вона опускає очі, спалахує рожевим цвітом.
- Так і пішли вони погадати на долю. На дзеркалі. А всі знають, що дзеркало може вбити. Ніби -то, як на перехресті спитати своєї долі, і в дзеркало заглянути, то там все можна побачити. Значить, Палажка подивилася в своє дзеркало і нічого не сказала. А Настя, то  довго стояла, і нічого в дзеркалі не бачила. Тільки, як стала її Палажка кликати, то вона не відгукувалася, а стояла мов затерпнувши. Палажка боялася до подружки,  в такому стані підійти. А, потім, Палажка чи відвернулася, чи кудись іти хотіла, кликати кого. А як поглянула знову на подругу, Анастісії ніде не було. Потім люди знайшли на місці,  де стояла Настюша, купку попелу. Її спалило перехрестя.
- Так усі знають, що то була блискавка -  кульова, або спалах накопиченого газу, - заперечує інтелігентний Юрій.
- Яка така блискавка зимою?
- Може кульова бути і зимою, - каже бабця Галина.
- Аномалії в природі бувають, - додає Ліна.
- А ще,  я чув про самозагорання. - додає, повеселівший від випитої  чарочки, дід Данил.
- А, може, краще не думати про погане? Не псуйте собі психіку, - каже добрий дядя Юрій.
- А, може,  краще випити по сто грамів? - знову озивається дід Данило.
- Може і випити. Але в селі стільки відьом розвелося, що хай їм...
- От я і кажу: відьом. Знаєте, як відьму я вбачив? – починає дід Данило. – Їй же Богу бачив.
- От,ти,  зайшов випити,  і перепив! – каже метка Ліна.
- Бачив! Значить:  треба,  як дрова рубаєш,  то знайти дровину з сучком випавшим. Глянути крізь нього, і відьму побачиш. Я глянув.
- І?
- Так і побачив... значить: така відьма стояла. І значить гола. А на шиї в неї -  печать. І груди в її були такі... знаєш? – і дід показав на собі руками об’ємні форми. – Так і жопа була. Отака...отака як у тебе Ліно!
На що посипалися жарти гостей. А Христина засмутилася... Її шия мала дивний слід. Її волосся, горіло проти сонця вогнем. Затаєна образа далася взнаки.
Потім говорили про інше, і не зовсім цікаве, і мало цікаве для дитини. Розмови селян, переливалися то світлими, то темними барвами. Когось настигала скороминущість життя. Когось сум по втрачених роках. І головне:  сум за Христининою матір’ю, - Катериною.
Христина,  послухавши мудрих,  і не зовсім мудрих речей,  про страшну містику,  жахалася них з дитячою вірою. Як - то воно згоріти заживо? Як це перехрестя може спалити? Кошмарність уявлених подій, починала мучити дитину.
І, тоді ввечері, Христина довго не могла заснути. Її мучили власні думки. Як на зло, згадувалося все розказане сьогодні і раніше. Там, в кінці городів, лежить чотири дороги, всередині яких живе темний привид,  чи чорт. Який він той чорт? Чому палить людей? Як це -  горіти живцем? Пам'ятала ту розповідь декілька вечорів. Малою дитиною, віриш у все почуте від дорослих...
Минав час, в дитинстві місяці,  мов роки. Прийшла юна весна. Христя, як завжди,  важко засинала, особливо, коли повний місяць світив у  вікно.
Того дня Христина вийшла на вулицю. Повітря торкнулося лиця, юна зелень зачарувала погляд. Дівчинка гралася,  і бігала навколо свого двору. Там -  вдалині, виднілося перехрестя. Неподалік стояла хатина,  де ніхто не жив. Якась дитяча цікавість, завжди,  звала Христину до того дому. " А,  що ж там -  всередині? Такі ж кімнати,  як і в  моєму будинку?" - думалося дитині. Раптово, практично нізвідки, налетів вітер. Його порив затемнив небо. Звідти, де мовчазним хрестом, простягалися дороги, нові й нові пориві вітру, чим далі тим дужчі, несли чорні, крилаті хмари. Дівчинка і мати,  чомусь, метнулися до тієї, так цікавлячої дитячу увагу, хати. На порозі, Христина зупинилася. Стихія вже не так її насторожувала. Буревій лишився за зачиненими дверима і вікнами. Довгий коридор вів у кожну кімнату окремо. В кінці,  коридор впирався в останню кімнату. З відчиненими настіж дверима, вона, мов і довгий коридор, була охоплена мороком. Там, вдалині, в тій останній кімнаті, в яку мимоволі упирався погляд, виднілося крісло. Немов би, за повелінням невідомої сили, Христина взяла матір за руку, і пішла до відчинених дверей. Та інкстинтивна цікавість, що охопила тоді Христину, певно передалася і матері. Дівчинка, з кожним кроком,  наближаючись до кімнати, переконувалася, що на тому, повернутому спинкою до входу кріслі, хтось сидить. Певно, той  "хтось" сидів перед вікном. Довга спинка крісла, з нанесеною на неї, чи то різьбою, чи то якимось орнаментом, була зроблена з якось металу, що було доволі дивним. З ручок крісла, здавалося,  звисали чиїсь темні руки. Наближаючись, дівчинка помітила, що на зап'ястях, в того нещасного, видні ланцюги, і вони явно прикували його до крісла. По одній з рук, збігла крапля якоїсь рідини, і тихо впала на підлогу. Придивившись, Христина побачила, що від крісла, чи того, хто був до нього прикутим, ідуть срібними голками чи то провідки, чи то сріблясті нитки. Вони, тягнучись від сидячого, підіймалися вгору, до стелі, яку закривав вхід у двері. В мить,коли Христина, переступила поріг до останньої кімнати, вона зрузуміла, що йде сама. Але їй, чомусь,треба було йти далі. Вона просто машинально, неначе маріонетка, робила крок за кроком. В ніздрі вдарив сморід. Христина помітила, що з рук в'язня скрапує кров, бо під ручками крісла, в напівмороці, поблискували темні калюжі вже чорніючої крові... Нові краплі ,щоразу, прибавляли ті калюжки. Потім, Христина обійшла крісло, і глянула на того, хто сидів на ньому.  Упираючись в шипи, що прикрашали, певно сплавлене зі сталі крісло, почорнівший від давнини, на страшному стільці своїх мук - сидів мрець. На голові нещасного було два крутих, охайних рога, в які ніби продовжували його чоло. Шия нещасного, зап'ястя і ноги, були оповиті ремінцями і ланцюгами, що навічно поєднували його зі страшним кріслом. І головне, що його чорну з виразками розкладання шкіру, натягуючи, до розривів, пронизували тонкі, блискучі нитки зі сталі. Вони тягнулися в височінь, мов би,  припинаючи приреченого до невідомих висот. Крім страшних ниток, тіло мерця пронизували якість великі голки, стріли і прикрашали глибокі рани, мов від пострілів. Його лице, спотворила гримаса нестерпного болю. Раптом,  з відкритого рота мерця крапнула крапля крові. Якби дівчинка була дорослою, її б дуже здивувала це: з мерців в такому стані кров текти не може. Нещасний, мов би,  був не до кінця мертвим, розкладався живцем. І тут він, ніби, її відчув. Христя помітила, як ледь рухається діафрагма мерця. В ту ж мить, побачила, як різко смикнулися його повіки, відкрилися очі. Підкочені зіниці на білих орбітах, явно , її побачили. Голова мерця здригнулася, і в ту мить, його потворне лице, спотворила вже інша гримаса. Він оскалив свої гострі, звірячі зуби, і з його гортані злинув безслівний напівтваринячий крик. Христину, що досі, попри кошмару,  стояла навпроти потворного мерця, охопив льодяний, первісний жах. І в ту ж мить,  з мерця, вириваючи його зчорнілу плоть і лишаючи червоні рани, полетіли голки, стріли і кулі, намагаючись вжалити, остовпілу з жаху дитину. Дівчинка, зібравши всі сили, щоб протистояти невідомому кличе того, хто привів її на зустріч з замученою потворою,-  рвонулася геть. Христя чула як об стіни дзвенять страшні кулі і голки, бачила як вони лишають криваві сліди на стінах. Біжучи, дитина, наштовхнулася на матір, яка вхопила її за плечі. Під дзвеніння страшних голок, у  дівчинки пролетіла думка про те, що мати накриє її собою. Вона, по дитячом, це зрозуміла: так найлогічніше.
- Лягай! - закричала мати Ліна.
- Мамо, там...там мертвий стогне! - встигла крикнути Христина. А, потім відчула, як її огортає материнське тіло. Страх за себе і близьку людину затьмарив дитячу свідомість. Той кошмар, достигнувши свого піку, став таким яскравим, що Христина прокинулася. Вона лежала повернутою до стіни, з підтиснутими ногами і згорнутими руками: так як лежать в материнському лоні.  А, оселю вже наповнювало денне світло. В шибку постукувала весняна пташка. Кошмарний сон, наніс свій удар. Довго  ще,  коли  треба  було  вже  лягати  спати, Христина  боялася  засипати, і, просила  матір, накривати  її  руками, мов би,  захищалася  від  страшного  мерця,   та  його  стріл  і  голок.
Але, загалом, раннє дитинство і любов рідних, брали своє. Христина насолоджувалася красою буття і весни. З бабусею Галиною, дівчинка ходила жати конюшину, для білої, рогатої кози. Бабця жала, попри біль в змучених ногах, а Христина, незнаючи того,  бігала навколо. Який зелений луг був навколо! Кожен пагорб,  здавався дитині високим. Кожна росинка, горіла діамантом, на такій високій траві. Весна, мов швидкокрила ластівка, змінювала природу. Берези, наливши з ран соку людям, розквітли і запахнули; жито стало зеленим і пішло вгору до сонця; і росла, росла молода конюшина. Якісь дивні і древні спогади рвалися в її голову: коли вона лежала догори ногами і бачила непомірно велику і сяючу росу на зеленій травині,  з її зросту. І тоді, зібравши всі пазли дитячої уяви і розуму, Христя, може вперше оцінила, яке дороге їй  - це життя. Як хочеться гратися, дружити, годувати кіз, слухати смішні пісні бабці Галі, і просто -  бути... Бути собою в цьому світі...
Прийшла Трійця. Привела легенди про утопленьць і потерчат. Про відьом і чортів. Задзвеніла церковними куполами: легендарний світлий Бог,витав над грішною землею в своїх трьох ликах: Отця, Сина і Святого Духа.
Торжество зеленіючої природи. За звичаєм, люди обрамляють віконні рами і ворота зеленими вітами. Щоб в хату, з потойбіччя,  не прийшли незвані гості: чорти, грішники і погано померлі. Неначе ті, хто невдало помер, тим згрішили...
А майже літня краса,  звучала своєю піснею. Мов би,  чарівні мавки співали, гойдаючись на зелених вітах. Чи то пташки виспівували, чи містичні русалки, тільки заходила та пісня якимось щемом в груди:
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила...
А над самою водою
Верба похилилась, —
Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти.
До речі,  знаєте, що на Трійцу є день – Лоскотарчин четвер. То- поминки по тих, хто стали лоскотарками. Дівчата, що вмерли трагічно невінчаними,  або від нещасного кохання. Нехрещені і абортовані діти. За легендою,вони лоскочуть тих, хто них зганьбив. Декого до смерті. Настане ніч на Трійцю, заспіває соловейко, запахне буйноцвіт ще сильніше, загудуть хрущі. І з тиші, озерної, зринуть духи. Прозорі постаті утоплених, без спини,  почнуть танцювати і тужити по нещасній долі своїй. А там зиркнеш:  і не мертві то ходять, а місячні тіні на землю впали...Та от знову затремтить вода – вічна мати всього сущого, і з її поверхні потягнуться тисячі маленьких ручок: тремтячих і прозорих. Мов би хтось, незримий,  хоче дотягнутися до землі, ухопитися за її примарне єство. Потерчата. Маленькі напівриби-напівдіти, - привиди загиблих нехрещеними дітей. Загиблих, в основному, від абортів. Вийде місяць з-за хмари і придивишся, а то вже і не чиїсь кріхітні ручки, а хвилі води.
Коли Трійця зачарувала красою природи, в саду, Христині повісили гойдалку. На старій сливі. Гойдайся і не падай.
Ось-ось літо. Високий соняний зеніт: не глянеш в очі тому сонцеві, - засліпить. Христина мала вже майже п’ять років. За якоюсь випадковою традицією,  жінки в її роду,  народжувалися навесні і влітку.  Загалом -  вік янголів. І,  якщо пильно глянути на її дитяче білошкіре личко, то можна потонути в  великих   синіх зіницях. Кучері,  з темного золота,  обрамляли те личко з гострими широкими вилицями. Їй Богу  - юна Білосніжка, померлу матір якої, замінила, замість мачухи, турботлива, до нестерпності, бабця   Ліна. Нема-нема на світі ні дідуся Руслана, ні матері Катерини. Вже і риси рідних, друзів зтираються з дорослої пам’яті, не те, що -  дитячої. Лишається спогадом материнське тепло, якісь її рухи, погляд. А далі -  все розмивається... Дівчинка вже знає, що існує смерть. Знає, що народилася, так -  як народжуються кошенята -  з материного лона. Знає, що там, ще до її народження, її відмітили -  шрамом,  в вигляді півмісяці чи серпа, на шиї. Пошепки, щоб дитина не чула,  говорили близькі про ТОГО, хто міг привести цю дитину в світ людей. І явно, то були сімейні легенди, бо в них добряче сумнівалися. І все ж говорили. Що там дитина вчує чи розбере? І вона відчувала з самого початку ЇХ присутність. Хтось  - ЗВІДТИ, пильно спостерігав за нею. Скільки не намагалася заглянути в ті очі, вони ховалися від неї, мов би, вичікуючи миті зустрічі. А вона, - копила дитячий страх. Спала з Ліною, просячи  обійняти  її  рукою, мов би, материна рука, могла оберегти від того, хто чекає на неї. Тоді,  як Христина побачила вві сні мерця-мученика, що метав в її стріли і кулі зі своїх ран, дитина  боялася  спати і  завжди  говорила, що  дуже не любить нічку. І ВОНИ, ніби- то, непомітно являлися з того світу сюди. Черви. Потворна гусінь на подушці посеред ночі, що стиснула її серце в холодному потиску. Павуки. ВОНИ являлося в тих образах, яких дитина боялася. І найстрашніше  - були поруч. Її розвинена уява гралася з нею, на межі здоров’я і недугу, не виходячі далі сну і марення, і не вступаючи доки в реальність. Христина вслухалася в розмови занепокоєної матері:
-  А Катериночка ж бачила ті вогненні кулі...і Марія, теж ніби. Можливо, то було НЛО. Літають же якість інопланетяни. Де ж та лікарка поділася? Її ж так шукали!
Страшні, зроблені зі світлого вогню кулі, розверзалися в дитячій уяві і випускали з себе невідомих гостей. Десь почула, що інопланетяни,  можуть спалити поглядом. Боялася того вогню, чого незнала. Ніби -то,  лише пам’ятала, що ТАМ,  де вона жила раніше, все горить. Спалахує і горить неземним вогнем. Коли Христя засинала дитячим, мирним сном, і бачила квіткові поля, зелене жито, на якому світилася велика роса, починала чути звідти, з-за полів, а може, і зовсім,  з інших вимірів,-  стогін. Так  колись поля, ставали шляхом і місцем кривавих боїв. Хліби ростуть, воістину,  з людських останків. Невидимі гості шмигали швидкими тінями. Потім чулися постріли. І крик. Той крик,  з яким зустрічають карателів чи насильників. Так, розпачливо,  кричать лише жертви, майже  завжди, -  умираючі жертви. Відчаєм віяло від того. І таким, кимось зневаженим,- відчаєм жертви. Ще б пак: світ населений тими,  хто зневажає слабших і жертв. Ба, навіть тими, кого тішать їх муки. Тішать самолюбство, тішать, навіть, сексуальність. І ім’я тим,  хто полюбив ізвічні муки сущих світу цього – садисти. Чомусь дитина розрізняла в зойках і відчай, і відчуття поглумленості, і предсмертний жаль за життям. О, Пресвятий!  І гаму всіх почуттів насильників: упивання власною владою над  жертвою, бажання мук і насильницького злиття, бажання вбити, знищити, зруйнувати, і головне: непримириму їх зневагу до всіх живих світу цього. Ні! Не розуміла ті всі почуття, не давала їм визначення, не приймала їх в своє єство. А якось інстинктивно, мов би копіювала те, що відчували до неї мільйони інших людей. Мов би, до неї,  підбиралася невідома зараза,  на рівні найтонших психологічних аспектів людини,- як такої. Неначе щось страшне хотіло, щоб вона копіювала його суть, - суть насилля. Вже, потім,  з’являлася його тінь. Спершу -  вві  сні. Христина бачила полум’я. Вже потім, з вогню, вийшов хтось, подібний до людини. Ні  лиця, ні  тіла. Вогненні риси  і  полум’я,  яке практично,  виринало з його силуету,  говорило, що він  - не людина. Мов привид, він проходив полями, і щось потріскувало під його кроками. Це він тоді стріляв. В руках вогненного пришельця була зброя. Чи - то автомат, чи – то -  фантастична зброя майбуття. Часом, руки страшного гостя зі снів, вкладали в зброю шприц з ліками. Є такий вид поранення, швидше, враження ліками або отрутами. Постріл ніс щось страшне, невідоме, і тим - ще страшніше. І ще: його присутність приносила ті почуття. Той його вогонь,  линув в дитячу душу. І вона, незнаючи,  що значить добро чи зло, розуміла істинність того низменного поклику. Він ніс в собі любов до насилля. Той скиталець з інших світів, мов би, хотів прищепити їй любов до мук і плачу. Хотів,  щоб вона зневажила муки інших. Дуже хотів. Він сам був - муками. Після тих нічних видінь, дитина ставала жорсткішою. Їй  зовсім  було  байдуже до  плачу  дітей  від  падінь, і чогось іншого,  могла  вдарити  однолітка  за  якусь  незначну  провину. Та так було лише миті. А вже,  в наступну мить, до її горла, наче розпачливі сльози, підступало розкаяння у вигляді жалю. Нищівного, світлого жалю. І їй, по - дитячому, ставало шкода Ліниного брата Юрія, якого  мучила невідома задума. Ставало шкода дітей, що чомусь хворіли. Ставало жаль всіх,  чиї страждання вона бачила і розуміла. Проймав, той жаль,  дитяче серце. І та,  невідома тяга до страждань, на межі якоїсь початкової сексуальності, і той полярно - протилежний їй жаль, ніби,  розтинали дитячу, неосвідчену душу. Формували її сутність, карбуючи в єство дитини, давно нажиті людством -  зльоти і падіння.                        
«Перед появою тебе, вві  сні, я  побачила, якусь  темну  постать, яка  стояла  біля  дверей, від  неї  стадо  моторошо,  і  я прокинулась...- раз сказала   мама  Ліна, бо їй  не  сподобався   незначний  непослух  Христини.  Сказала,  мов би, нагадавши про ті таємні опасіння за дитину, які раніше, якось, приховувалися. – Може та бісовщина і твою матінку забрала?»-  додала  з  докором. Ліна не переносила непослух. Чогось плутала його з нелюбов’ю. Неслухаєш - значить нелюбиш...                    
Христина бачила в дзеркалі темнокосого, впавшого на землю в її дім, янгола з страшною відмітиною на тонкій білій шиї. Відчувала злобу на себе саму. Хто вона? Невже її породили ТІ темні сили, і за це,  вона незаслуговує ні  на життя, ні на любов?! Образа,  мов колючка,  заповзала липкою сутністю в її серце. Ні! Ну люблять же її! Люблять.Мати  дуже  переживає, коли  Христинка  хворіє, коли, ненароком, впаде, коли дуже  плаче  з -за  якоїсь  причини. І, все ж, колючка жила в її серці.
Після довгого нервозного незасинання Христина відчула, що щось швидко і стрімко підняло її легке тіло, і вона злетіла. Коли дівчинка  наважилася відплющити очі, вона побачила , що сидить серед натовпу дітей і їх батьків, в довгому і вузькому коридорі. Зеленуваті лампи освічували темний коридор. Якась вібрація,  в тому миганні світла,  підсилювала неспокій дитини. Вона знала, чогось знала точно: тут їй дадуть відповідь на питання: «так хто ж вона? Чи передалися їй «прокляті гени» ?» Як каже, розсердившись, мати Ліна. Дійшла черга дівчинки, і неприязна, стара медсестра уважно оглядала Христину. Вона дивилася на її голову. Практично заглядала в вуха і  бачила... мозок. А, потім сказала жорстким голосом: «В твоєму мозку, бачу чорні нитки. Чорними думками просякнуть вони твій мозок. Ти вродилася чорною. Ти - їхня, чорна! Ти - нащадок зла. Ти дитя - Сатани!»-  говорила - мов би прирікала. І прорікала це байдуже, як говорити може робот. « Хто вона ця страшна медсестра? Може мене забрав іншопланетний корабель? »- злякано мислила, не по роках,  розумна дитина. А потім розлилася відчайдушним плачем. Плачем розчарування і образи. Отак от народися, живи, а тобі скажуть, ще в ранньому дитинстві, що ти не та, якою маєш бути... Просто, вроджено, не та. Не підходяча. І від її плачу, стіни палати завібрували, а потім...почали танути. Стікаючи сльозами і кров’ю, стіни впали, розтанули, мов минущий сніг. Поряд не було нікого. Всі, неначе, щезли. І мати Ліна, що так запекло хоче вивчити гени дитини, і потворна  медсестра,  з голосом без емоцій, і діти з батьками в коридорі. Якимось піском стала підлога. Гарячим і блідим. З якимось уламками в тому піску. Якби Христя була дорослішою, то зрозуміла би, що то людський прах з уламками кісток. Оглянулася, а навколо -  все дзеркала. Такі з вирізбленими обрамленнями. Там і зображення звіра, і візерунки, і прикраси. І обрамлення – надсучасні рамки. Підбігла до них, подивитися на себе,  щоб побачити те, що бачила та  страшна  медсестра.  А  в жодному дзеркалі,  її відображення немає. Від розпачу закричала: «Хто я!? Хто я?!» . І пустка, мов би, почула її. Ехом повторивши слова. «Хто я?! Хто я?!» Христина, на свій подив і жах помітила, що це питають потворні лиця, що виникають в дзеркалах. Вони, мов би,  хотіли вирватися з задзеркалля, але прозора і тонка поверхня, охоплюючи барельєфи їх лиць, не пускала них. Страшні лиця, зі слідами виродств і опіків,  зтинали і все повторювали: «Хто я? Хто ж я?!»  Дитина,  спершу остовпіло чекала. Виходу не було ніде.  І вона уперто пішла до дзеркала. Єдиного,  з якого на неї, не дивилася потвора. З його прозорої поверхні, що вібрувала, на неї дивилося лице немовля. З заплющеними очима, з червоною, мов рана шкірою, і билося, билося об прозору плівку. А потім, з його рота,  зі струйкою крові вилетіли слова: « Я – є...» . Певно Христя,  з-за малого віку, не знала, що то немовля. А просто бачила, його янгольську, добру подобу. Це викликало її довіру до єдиного дзеркала. Душу Христині наповнила гама почуттів: той первісний недорозвинений страх, те нерозуміння нічого. А, потім,  душу наповнив жаль. Важкий і доречний. І тоді, потворні лиця в дзеркалах,  прорвали їх поверхню. Їх руки, вчепилися в рами, і вони стали роззиратися і вилазити. А потім, з якоють страшною нерозумністю, одна з істот, відірвала собі голову. Христина раптово зрозуміла, що її оточують вони, - нечисті чи вихідці з інших світів. І згадала, що тоді треба перехреститися. Мама Ліна вчила так чинити. Все затихло. Чавкання потвор припинилося. Билася в дзеркалі, лише, та, дитина. А, потім, здалека, на стіні, світилося щось на зразок вікна, почулися звуки. Наче хтось грав. Христя йшла туди. Глянула. Там, під вікном,  сидів сліпий музикант. Здійнявши незряче лице в небо, і крутячи бандуру,  він виспівував важкі слова кобзаря: «ой нема, нема правдоньки на світі...» тільки за вишиваними рукавами його сорочки, безпомічно розкинувшись,  біліли янгольські крила.
-  Ходи сюди, дочко! – раптом сказав старець, - де це   ти блукала?
В ту мить,  Христина вже сиділа поряд з кобзарем. Він ніжно гладив її золотоволосу голову і все проказував:
- Моя ти дитино...Моя ти дитино...
З важким серцем,  дівчинка прокинулася. А за вікном  - апогей зустрічі весни з літом. Так і вистукує сонце в вікно. Діти висипали зграйками на весняні вулиці міряти калюжі, воювати і розповідати небилиці; показувати найтаємничіші місця і шкодити. І загалом робити те, що роблять всі дітлахи. Христина була завжди під пильним оком рідних. Особливо матері. Гіперболізована  й  важка, мов снігова завіса, любов томила і матір і дитину...
А потім настало літо. Таким довгоочікуваним і палючим, яким буває лише в дитинстві. Бо в дитинстві,  зими тривають,неймовірно,  довго. Несуть застуди  й   дряпаючий,  остогидлий,  біль в горлі,  і   з ще,   більше остогидлим,  лікуванням. Отож, тієї літньої пори, по дитячому,  зневажаючи сварки між сусідами , за прикрі дрібниці, Христина побачила метелика Павичеве Око. Він, прекрасний, прилетів і сів на двері. Граційно,  змахуючи крилами, красувався і повзав - повзав  по  дверях.І літо забуяло, ще більше, своєю красою і миром.
Христина важко переживала недозволи бігати в поля з дітьми, ранитися разом з ними розкиданим склом, і просто разом з ними бути. Чого мати так її стереже? Вона ж,  як і всі діти, хоче самостійно вивчати світ! І, певно,  від того недозволу, а може з-за успадкування певних страхів Ліни, Христина сама починала боятися. І найтяжчий був для неї її власний, внутрішній недозвіл побігти разом з дітьми. Її  страх, що гострозубою і холодною, мов пальці мерця, пилою гриз її дитяче серце. Ще Христину мучила недолюбов. Скабкою недолюбов заповзла в її сутність, ще з часів життя в утробі матері Катерини. Нелюбов до себе. Нелюбов до своєї зовнішності, яку так потворила, вдягаючи, як назло, в ненависний одяг, мати Ліна. Якийсь сумнів у всьому,  наповнював дитину, ба навіть, сумнів у своїй дівочій статі. Часом охоплювала жалість до всіх, особливо, до  мученицьки хворого дяді Юрія; а то з’являлася дратівливість на все. Темні привиди, охоплювали її душу, і миготіли за дверима і вікнами. Тоді звучав в голові поскриплюючий голос діда Данила: «відьму бачив з відмітиною на шиї.» І там, недалеко віявся ледь фіалковий, густий туман, над перехрестям доріг. Чортова мітка, яку стереже чорт.
І все ж:  і матір Ліна, і  бабуся  Галина і  дядько Юрій, несамовито, любили Христину. Любила і померла матір Катерина. Інакше,  навіщо би рятувала доньку почувши її плач крізь стіни? Єдину істоту, яку лишила прекрасна і мертва, рідна мати Христини. Яку принісши, так важко і дивно в світ, так попросила оберігати. І не так часто,  Ліна говорила про ті «кляті гени» Христини, нарікала на долю, і навіть,  винуватила батька Катерини -  Христининого діда. Та, в дитячу пам’ять,  врізається все, що вразило. Містика, жаль про їх появу, образи дітей вражають і лякають, особливо сказані такими рідними.
За Трійцею, прийшло свято Івана Купайла. Ще більш овіяне містикою -  язичницьке свято. В День сонцестояння,  чарівними голосами, заспівали утоплениці з поліських боліт і озер. Співали вони,  колихаючись на зігнутих, мов коромисло, вербових гілках. А ті верби - які ж то в нас верби(!), так граційно над водою застигли, такі ж всі зеленолисті. А під ними -  зелень килимів трав. Ступиш ногою на той килим, а там бульк вода, - притока річки. А з води, мов тінь, вирине тонка, прозора ручка з кігтиками. А тут спалах - і вона вже перед тобою. Вся осяяна краплями роси і сонячною загрвою  - русалка, з довгим волоссям і білим личком.
 
Проведу я русалочки до бору,
Сама вернуся додому!
Проводили русалочки, проводили,
Щоб до нас вже русалочки не ходили,
Да нашого житечка не ламали,
Да наших дівочок не лоскотали,
Бо наше житечко в колосочку,
А наші дівочки у віночку.
 
Оглянешся, а тієї русалочки вже і слід простиг. Лише верба красується в заграві сонця. Немає тої русалочки, лише світ з матерії навколо бринить. Збирай квіти, пускай за водою. Куди попливе вінок - звідти твоя доля прийде. Хто вінок впіймає з парубків, - то він твоя доля. А якщо вінок потоне -  значить помреш. А краще не вірити в ті прикмети. Психосоматика – річ малозвідана.
 
Ой на Івана, та й на Купала
Там дівчинонька квіти збирала.
Квіти збирала, в пучечки клала,
До річки несла, в воду пускала.
 
Отож, вся водна і лісова нечисть, за легендами, в ті дні мала бути найбільше активною. Мала звати неповторними, телепатичними голосами до свого потойбічного житла. Щоб забрати душу необачного мандрівника, і вже ніколи не відпускати. Хоча, найкраще, кличе до води шостого червня, сама вода і природа.
Христина, з усією дитячою безпосередністю, рвалася до озера. Чи - то тому, що там, в його темних водах, жили чарівні русалки, що так часто гралися з нею, бо мали її за свою сестру. Чи тому, що так часто, була обмеженою материною опікою, і важкими стінами свого дому.
Надвечір, старші хлопці вкрали лавку. Щоб ніхто не засидівся вдома, а біг швидше гуляти на вулицю. Весело було. І сумно. Лінина нудьга і гіперопіка, в кожен закуток душі, влила свого суму.
Потім  ставалася ніч. Чари, неповторні чари, опустилися на Українську землю! На березі озера засіяло багаття. Воно яскравим вогнем і  золотими іскрами летіло до зірок. Заспівалися пісня, затанцювали хороводи. Потім, коли багаття, ставла набагато меншим, і тихіше  палало, парами: хлопець  з  дівчиною, стрибали через  нього. Якщо разом перелинуть той купальський вогонь, не розійнявши руки, то за прикметою, будуть все життя разом...
Закохані застигли в цілунках під місячним сяєвом. А потім, стали єдиним цілим десь на, збереженому, сіновалі. Стогін їх від насолоди, що супроводжував фрікції, доповнював ті чари літньої ночі. Життя цвіло своїм неповторним цвітом.
Над перехрестям, звіялась нічна  імла.  Вона, виринувши з серцевини перехрестя, мов тисячі тіней, наповзала на сільські околиці, з бажанням огорнути все суще. Потім, невідома зірка спалахнула в небі, різко стала знижуватися, і впала вогненною кулею в ту  імлу. Засяяла і щезла на перехресті земних шляхів.
Христина лежала повернутою до стіни, і як завжди,  довго не засинала. Мимоволі слухала дзинчання цвіркунів. Вона знала, що там, за стіною, недалеко те перехрестя, де мешкає хтось з ТОГО світу. І майже поряд, та хата, де вона бачила кошмарного мертвого вві сні. Її єство відчувало, що тепер має статися щось  страшне. Що всі ті, хто раніше навідувався в її сновидіння, і переслідував її покійну матір - Катерину, має явитися в її реальний світ. Їх кроки звучать, так особливо, бо вони живуть не в цьому всесвіті. Вони – інакші. Вони – жорстокі і страшні. Вони полюють на людей. Навіщо їм це? Хто вони: духи, іншопланетні гуманоїди, тіні, привиди? Чи породження людської фантазії?
Христина чомусь відчула, що їх зустріч неминуча. Але ж чому? Потім, все ж закрила очі і вирішила заснути. Та за мить відчула, що не одна. Ні, то не мати, що спить в одній кімнаті з нею, не рідні з інших кімнат. Вона їх присутність, такою,  не відчуває. Навіть цвіркун замовк за вікном. Відплющила очі. І в ту мить - побачила його. В середині  стіни, яку прикрашав  килим, з’явилася чорна воронка,  об’ємом з півметра. Було враження, що там, куди веде містичний лаз, немає звичного світу. Там був вакуумний морок. Це був шлях туди, звідки мало хто вернувся собою, якщо взагалі вернувся. Та ж імла, що огортає перехрестя, чи-  то якийсь дим, породжений неземним вогнем, линув з тієї воронки, застигаючи візерунками. І головне там, левітуючи  в  імлі, був -  Він, практично, весь виринув в наш світ, зі своєї  імли, лише його нога,  лишалася огорнута туманом. Маленький, мов велика лялька, з дитячим личком і сивою бородою, мов клинок, вдягнений в червоний костюм, потворний, горбатий карлик з потойбіччя. Потворністю було те, що ця, незвична істота, була мов оживша лялька. Найбільше вражав наповнений нелюдської, і якоїсь ненормальної цікавості, зелено- жовтавий погляд. Він дивився п’ятирічній дівчинці в очі. Його руки. Христина помітила його руки! Господи, це були великі, непомірно непідходячі до маленького тіла фаланги пальців. Самі кисті рук були чорні, мов в гниючого мерця, і головне, з непомірно довгими і тонкими, пазуристими пальцями. Ті кисті рук, нагадуючі страшних, довголапих павуків, мов би застигли над Христиною. Він продовжував уважно дивився в очі Христині. З тою напівдитячою і напівзвіриною цікавістю. Його яскрава, неприродна зелень очей, чимось, гіпнотизувала. Що він хоче?! І тоді Христина зрозуміла, що його страшні кисті рук показували на низ її живота. Ще мить,  і кігті можуть розітнути їй черево, оголивши для страшних очей людські нутрощі. Ні, він хоче чогось іншого. По - дитячому, інстинктивно, відчула його темну суть і похоть. Він з тих, хто так давно стукався в її світ, в світ її емоцій, той, хто ніс їй, ті темні бажання завдати болю, і звав її до гострих предметів. Ні, ще є сили опиратися вченню насилля в дитячому мозку.
Христина все життя пам’ятатиме той первісний страх, який охопив її тіло. Вона кліпнула очами, і все, в мить, щезло. Як і не було. Лишився лише первісний страх і бажання роками не спати повернутою до стіни.
Що значить перше кохання? Отоді, серед теплоти неповторного літа, Христинина накипаюча і дуже рання пристрасть,  породила щось, що стискало груди, і опускалося теплом і холодом внизу  живота. І там, між її,  юними ногами, вибухало новим, непомірно гріючим відчуттям збудження. Звичайно, закоханою, юна дівчинка була в старшого хлопчика. Звичайно, він умів все: далеко плювати і гарно носити розстібнуту куртку. І мав те тіло, яке так хотіла роздягнути і вивчити сором’язлива з виду Христина. І голки... Ну, що ж в них такого? Від того сну, з мерцем, Христина, з якоюсь, ще більшою любов’ю стала дивитися на гострі предмети. Явно в ній щось росло і розвивалося. Ні, не з того, що зветься розвитком класичної сексуальності. Вона розвивалася сама собою. Але було ще щось.

РОЗДІЛ завершено: продовження в розділі "Крок" книга "Колізей" та книзі "Люди", розділ треттій "Перша любов: нероблячі зла"