ГОЛОВНЕ: Я жорстко осуджую будь-яке насилля!!! Описуючи негативних героїв, демонів та їх страшні злочини, я КАТЕГОРИЧНО їх осуджую. Книгу створюю для боротьби зі злочинами проти життя і свободи людини. Книга пропагує невтомну боротьбу зі злочинами та пороками, також книга відстоює права ненароджених дітей. Ще в книзі описано страждання мого українського народу під час війни.

Я сідаю в автобус з відчуттям хвилювання й  радості. Правільніше сказати: навіть радість мене хвилює. Але, я маю розставити всі крапки над «і». Я, маю зрозуміти хто йде за мною слід у слід. Чому я завжди цікавила таємні спецслужби, чому я притягувач для містичних подій і явищ? Чому з дитинства мене лякають містичні сни і видіння? Хто та дитина в дзеркалі, яка так лякала мене в дитинстві? Чому мене досі переслідують привиди? Хто ті темні гості, що забирали мене з дитинства в свої кошмарні і фентезійні світи? Чому я бачила страшні катування в тих світах? Невже паралельні виміри існують, і я блукала ними? Чому ті сутності називали мене дитиною Диявола? Чому мої страшні наставники, відчинивши для мене кошмари потойбіччя, звали мене Антихристом. А радше, не чому, а за віщо??
Моя мати...Чому жінка, яка мене народила під час солевого аборта, постійно говорила, що її переслідує Люцифер? І, загалом, зважилася мене вбити на п’ятому місяці вагітності. О, так, вона ще говорила про насилля... І я сповна вже напилася горя, з-за того. А потім, мати Катерина різко кинулася мене рятувати, наби то в пориві розкаяння. І хто вбив мою першу маму? А потім, мене виховала бабуся Ліна, яку я називаю матір'ю.
Що з моїм мозком? Що висвітлив рентген? Я -  піддослідна? Взагалі,  мамина вагітність - лікарський експеримент? А легенда про зґвалтування, просто, вигадана для прикриття складного і антилюдського експерименту? Так, працівники спецслужби не раз говорили про експеримент. І це -  явно пов’язано з лікаркою Марією Карпентер.Чому жінка, на ім’я Марія, прилетіла врятувати мене зі Штатів аж до України? Невже лише з людинолюбства? Вона попросила мою матір назвати мене – Христиною. Отож, я – Христина Хорунжа.
Чому мені, з дитинства,  не дають спокою думки про вивчення феному свідомості? І я вже знаю багато відповідей на це питання.
Я їду до США. І там станеться головне: я знову зустрінуся з Едом. Загалом, він просто мене любить, а не чергова витівка спецслужб. Він лише спершу познайомився зі мною, як агент. Тепер же допомагає просто так, з любові, тому і погодився допомогти мені вирішити проблему з чіпом в моєму мозку. А, може ні? Може він божевільний маніяк, і чіп – вигадка і маячня? Куди я іду? Чи буде можливість потім все змінити, якщо я захочу?
Можливо я, на додачу до неврозу, втрачаю розум? Тоді, чому ЇХ бачили інші? Що змушує впадати мене в змінені стани свідомості? Я бачила Їх саме, лише, в цих станах мого організму? Хто ті страшні гості з потойбіччя? Чорти? Інша цивілізація? Звідки в них така ненависть до людства?
Автобус трохи заколисує. Але змусити мене заснути не так просто. І, от, в котрий раз я проїзджаю місця, де сталося життя моїх предків.
...Прилетіла пташечка,
сіла край віконечка
щебетала пташечка
до весни і сонечка...
Проста пісня, давня. Познайомилася з нею в книзі "Сонечко", для першого класу. Так давно те було. Так давно цвіло ніжним проліском моє дитинство. Лишило мені, те цвітіння, щемливі спогади. Ті прості книжки, широкі вулиці, і тиша... Все було таким простим. Але ж. Яке тоді було сонце! Яке небо синє! А день який довгий! А рік! Бідно жилося. Певно бідно. В сільській хатині. А затишно як. Я, класично,пішла  в світ від низенького порогу. Скільки до того порогу не вертайся, не буде вже тим поріг, літо таким яскравим не буде, і довгим день таким не буде. Дитинство минуло. Аж тяжко на душі до млості. Не днини не вернеш, а тут -  минули роки. Що там роки, рідні минули. Померли моя перша мати Катерина, бабуся Галина, дядько Юрій. Отак було тепло поряд, як під літнім сонцем гарячим;  відгукувалися бабця і дядько на кожне слово моє, кожен поклик. А потім заціпеніння: плач чи кричи, чи просто звернися, - мов ти серед самої тиші... Не чують тебе мертві рідні. Що того життя? - Для смерті  - вічність ціла. Назбирається за те життя почуттів і образ, - куди більше ще. А потім все щезне. Невже дійсно щезне? І від того вогню не лишиться і крихти? Як то воно: з'явитися, відбути, і головне, уміти відчувати себе (яке то диво несусвітнє!), а потім нестати? Страшно, тоскно, моторошно. Люблю життя, попри все. Усе ж люблю. Хоча, іноді, стою на самому краї прірви. Немає сил розпрощатися з цим буянням весняного саду, з літнім жагучим сонцем, з осінніми рудими кленами, з зимовими святками. І з коханням, з цією насолодою від актів любові. Не хочеться перекреслити життя майбутніх поколінь. Не хочеться покинути, егоїстично, споглядати себе в дзеркалі, розчісуватися, сміятися, грати ролі... Коротше: прірва розлуки з життям, - не для мене. А значить: «бути».
 Що це за відчуття, на душі,  такі? Чи ліки якісь вплинули, чи місця рідні рідних проїзджаю? Майорить надпис: "Стахорщина". Он, як зелено тут! Що з боку села, де мої предки кохалися і прийшли у світ, що з боку цвинтаря, де предки відшукали останнє пристанище. Стільки дерев, що і  не проглянути крізь них хрестів. Кладовище в нас гарне. Серед зеленого бору, укрившись хрещатим барвінком, землею і дивними морськими камінцями, лежать ті предки у своїх підземних колисках. Вагітна земля, скільки вже часу, та досі не породила назад, - в життя, нікого... Гарно тут усе ж. І сум не сум, і радість не радість. Правда комарі тут, на Радоницю, кусючі. Шляхи ведуть людей не тільки до рідного порогу, а  й  до місця погребіння рідних. Розстеляються настільники на траву і старі столи, і починається свято живих і мертвих. А крізь гілля сонце сипле проміння: весна в розпалі. Змерзнеш зранку, а вдень  - жарко як! Гляну на хрести і подумаю: що я тут буду колись лежати, чи далеко-далеко, біля інших рідних? Не страшно, романтично  від того якось. І, крадькома, думка пролине: от би розрити могилу. Невже, від того, хто тебе любив, з такою світлою силою, може, нічого не лишитися???
У мене багато думок, що злих , що добрих. І страшні думки бувають. І в вас бувають. Я знаю. Я багато про людську душу знаю. Вона, що до неба торкнутися може, що впасти в прірву бездонну. Страшні думки? Добрі думки. Куди їх подіти? А я візьму і розкажу Вам багато про що. Я люблю розповідати людям:  і казки, і бувальщину. Тільки, ви мене не судіть за,всю,  мою різносторонність і сум’яття почуттів. Я ж -  людина. Дочка людська.