Київське сонце палало в своєму, найдовшому, дні. Навіть, білі хмаринки просвітлені, наскрізь, сонячним промінням. А під тими хмаринками, в’ються ластівки, мов, білясі стрілочки. Київ жив своїм заклопотаним життям. Люди, які, вже зрозуміли солодкий присмак лібералізму, ставши різними собою, йшли на всі чотири сторони світу. І свобода облагороджувала їх різноманітні стилі і, часом бунтарські, душі. Христина почувалася впевненою. В своєму стилі одягу і життя. Київ, загалом, приймав її. Не сказати, що кожен розумів загадкову, а може, для кого, і дивну дівчину, і все ж, столиця відкрила себе для Христини. Бували випадки пересічних зустрічей з невігласами, що могли капостити з причин несхожості. Були. Але не так багато. І все ж, дівчина почувалася тут вільно кожного разу, як і в рідному селі. Загалом, тут не було перехожих подібних до жителів Новгорода-Сіверського. Її не кривдили за те, що вона не є чиїмось клоном. Не кривдили за незвично білу шкіру та темно-руде відьомське волосся, не кривдили за особисту думку, і просто за те, що вона є і проходить мимо. Давно вже столиця її приймає так привітно. Сяють, під блакиттю, куполи церков, дзвенять розмови, шумлять автомобілі. Втома. Майже кожен день її переслідує втома. Бісова втома! Немає свого житла, є знята квартира. Певно тому присутня ця недоречна втома. Ще немає свого авто. А значить, треба користуватися знову метрополітеном. Іноді, Христину переслідувало головокружіння на ескалаторі, радше страх висоти. А іноді, вона практично літала ним, забувши будь-які страхи. Фобія -  великий кат. Самій Христі було дивно, як вона  - сильна жінка, що не боїться створити революційне наукове відкриття, часом проявляє таку дріб’язкову слабкість. Ні, вона не втрачає свідомість. Вона, просто, не любить висоту. Не любить і все. Сьогодні був приємний день. Крім червневої теплої погоди і чудового настрою, дівчина мала вихідний. Тепер мала обійти найбільшу кількість цікавих місць. Її звичка ходити знайомими і незнайомими дорогами давалася взнаки. Спершу, треба сходити глянути на якусь зі знаменитих святинь Києва. Відвідати парк, де обов’язково буде багато молоді. І, обов’язково, хтось підійде познайомитися до молодої красуні. Ще б пак: довгонога з гарними округлостями та аристократичним лицем дівчина притягувала погляди. І її стиль, істероїда і шизотиміка ( Доречі так називається не хвороба, а тип характеру в психології), зовсім не відлякував чоловіків. А чому би? Довге, волосся, кольору червоного золота, з невипрямленими, по модному, кучерями; декольте, підбори. І щось позаземле, навіть чуже, на перший погляд, на миловидному, по дитячому, личку. І погляд, що з Бебі Фесй так швидко, перетворював її на леді Вамп. А потім легкий, з м'якими лініями одяг, перетворював її на лісову, добру чаклунку, серед урбаністичного міста.
Відколи, Україну почала повномаштабно мучити війна, розтинаючи долі і тіла людей, Київ якось потемнішав. Спохмурнів. Наче його небо вдягнуло темну вуаль. А зараз? Зараз, неначе, на зло смертям, просвітлішав. Якесь полегшання охопило столицю. Дає людям звідати радість. Таке вже літо сонячне. Може та радість – для когось останній день. Ідуть військові, перекинувши рюкзаки через плечі, лиця привітні, усміхнені. А на лицях - вираз. Такий вираз з’являється, лише, після пережитих боїв. Ні з чим не сплутаєш його...
Облетівши масу доріг столиці, Христина не відчула звичної, огидної втоми. Зіштовхуючись, з прирученими добродіями, голубами, невпинно йшла своїм шляхом. Болі душі відступили в небуття, неначе їх, громіздких і нестерпних і не було.
Христина вже котрий раз, краєм ока, помічала, що за нею слідкують. Спершу подумала, що здалося. Потім подумала, що то вихідка її тривожного розладу. І відмахнулася. І все ж за нею слідкують. Спершу - це була спортивна машина. Навмисно звернула увагу на номери. Потім, чоловік в штатському, від якого вона сховалася в придорожному маркеті. Тепер її переслідував мікроавтобус з затонованими вікнами. Механічно, зробила висновок, що ті, хто ховається під сонцезахисними окулярами чи темними блискучими вікнами, явно, не сіра посередність в вигляді надокучливого шанувальника чи легенького маніяка. Все таки війна в Україні. Кривава війна, найбільш мучительна для беззахисних людей, і тих, хто ціною життя захищає Батьківщину зі зброєю в руках. А значить, поряд може опинитися хто завгодно: терорист, мститель, нетерпист. Взагалі, відколи здала наукову працю, Христина помічала деяку напругу в душі. Все таки робота стосується вивчення мозку, боротьби з абортами, має в собі суперечливі висновки. Тому, рішення прийняла раптово: зайшла в бар, з ціллю, провести там надвечір’я і викликати когось з друзів на машині чи, просто, таксі. Дівчина, по дитячому, упиралася переслідувачам: ні, вони не зіпсують їй вихідний. А радше, упирався мозок: цього не може бути, накручуєш себе. Христина -  майбутня вчена, і все ж, це ще нікому, настільки, невідомо, щоб влаштувати над нею розправу. Дівчина, якій всього більше двадцяти років, і ті роки часто поглинали тривоги, не могла поступитися, в той день, реальним тривогам. Вона не викликала, відразу, ні таксі, ні поліцію. Так буває. Майже з усіма. Якщо, ще врахувати невдоволення деяких поліцейських викликами їх на сумнівні випадки. Тому не кажіть ніколи і нікому: «самавинувата». Життя надто складне, щоб винуватити жертв в їх нещастях.
Головний біль... Він переслідував Христину останнім часом. Але тепер біль, що миттю прилинув до її скроні, упившись колючкою, мов гадюка, розповзся по голові, виникаючи то тут,  то там. Незвичний, неприродний біль. Чомусь знала, що це  - не наслідок втоми чи праці. Це щось інше. Вийшла на поріг з бару. Було надвечір'я. Ніде не було видно жодного переслідувача. Тому, стояла обіпершись на колону непрацюючого театру. Біль розповсюдився, з'явилися незвичні зорі перед очима. А потім полився тонкий, холоднуватий струмінь з ніздрі. «Невже кров?» - Подумала дівчина, глянувши на палець, забруднений в червону, густу, рідину. І відчула, спиною, чиюсь присутність.
- Вам недобре? – Спитав прохожий, уважно, дивлячись повільним поглядом на Христину.
- Як би це прикро не звучало, - так. – Трохи офіційно сказала Христина. – І ще: я ж, ніби, практично, здорова молода особа. Невже на мене стали впливати магнітні бурі? - Додала вона, роздумуючи вголос.
- Все можливо. Вам, певно, треба десь сісти, – продовжував чоловік з уважними очима. Його, фактурне лице, чомусь, видавало якоїсь міри загадковість. Та все ж, він викликав довіру, як на перший погляд.
- Та, певно, ні. Я, просто, піду добиратися додому. Все таки, щось зіпсувало мій вихідний. - Христина, різко, ступила декілька кроків і приязно, офіційно,  усміхнулась. Принаймі, спокушати в такому стані, вона нікого не збиралася. А потім відчула, що в очах  - зоряна темрява, і те, як плавно рухається в її голові кров. Стараючись не подавати вигляду додала, - Так треба би, десь, сісти. Відпочити.
Певно, було для неї безпечніше, якби вона не пішла за незнайомцем до ближнього авто. Але, Христина пішла, і вже, сівши в просторий автобус зрозуміла, що навколо незнайомі люди. Дехто в  уніформі і в масках. На свій сором, Христина не могла зрозуміти якої країни ця військова форма, чи то від хвилювання чи через свою неуважність. Крізь головний біль і відчуття швидкої їзди, відчула образ матері Катерини. Не уявила, а саме відчула. Зелень її очей і тонкість пальців. Ще там, у тій звуженій свідомості, вона бачила схожі на бджолині стільники, вібруючі, зелені предмети, що мов віруси, рухалися траекторіями. Її тіло, мов би,  затерпало, що виглядало як дивний спокій. А потім, Христина, різко, повернулася в розширену свідомість.
-  Хто ви такі? Куди ви мене везете?! - дівчина уважно слідкувала за кожним рухом спокійних незнайомців.
- Перепрошую, Христина Хорунжа, ви маєте проїхати з нами, відповісти на декілька питань і, потім, вас відпустять. Не хвилюйтеся: ми не завдамо вам зла. – Тепер зрозуміла, що незнайомець все ж говорить з легким акцентом.
-  Перепрошую, але чому нам не поговорити, де небуть, в кафе чи офісі?! – голос все ж, своєю неспокійністю, підводив Христину.
-  Не можна, пані Христино.- Тепер усмішка чоловіка з маскулінним і, навіть, чимось гарним лицем не здавалася привітною. Хвиля істеричного страху намагалася взяти в полон мозок.
-   Чому?
-   Не можу вам відповісти.
Навколо вже не було будинків, офісів і звичних вулиць. Це означає, що вони їхали доволі таки довго. Але стан, зміненої свідомості, приховав це від Христини.
- Доволі офіційна відповідь, як на питання людини, яку ви безпідставно затримали. Добре, що ви хочете?
-  Пані Христино, коли у вас почалися стани зміненої свідомості? Відповідайте чітко, будь ласка. І наша розмова затримає вас ненадовго.
- Навіщо це вам?! Давно. З дитинства...
- Коли почалися болі в голові?
-  Нещодавно.
-  Ви знаєте цю людину на фото? – незнайомець показав Христині фото. Чорноока, знайома жінка. Людина звідти, з самого Христининого початку. Дорога і чужа людина. Це...Марія. Здається вона. Марія Карпентер, яка безслідно, зникла рятуючи новонароджену Христину. Її фото, Катерина берегла, мов талісман. А потім, Христину різонув здогад: Марію ж певно вбили. Так хто зпраз поряд з нею?
- Це? Не знаю. Ми вже розмовляємо не про мене, а про посторонню людину. Може ви її вбити хочете... Чи мене. - Христина відшукувала в душі приступ, рятуючої від паніки, злоби. - Спиніть машину. Викрадення людини -  це серйозна стаття.
- Спокійно. Вас не викрали. Вас заарештували. Перед вами -  не бандити. Ми  - військові. Дійсно є певна загроза. Тому прислухайтеся до моїх слів. – Продовжував незнайомець. - Але,  ви в безпеці.
- В чому мене підозрюють? Я  - українська філософ, а не злочинниця. Яке ваше ім’я? З ким я розмовляю?
- Мене звати Едвард. Але зараз дайте, чіткі, відповіді на мої питання.
- Ні! Я не вважаю, доречним, говорити з вами про посторонніх і незнайомих людей. – Христина вхопила ручку дверей, щоб їх відкрити, але хтось перехопив її жест. Потім Христина помітила як Едвард торкнувся свого ґаджета. В ту мить, вона відчула кошмарний головний біль, а потім, як по її тілу іде дивна, некерована судома. – Ні. Що це за фігня!
-  Що з вами?
- Не знаю. Може я просто нервую. Дайте мені вийти з авто!
-  Не можу. Не маю права.
На свій кошмар, Христина почула, наступне бажання, чоловіка, який назвався Едвардом.
- Підготуйте препарат. Вона доволі гостро реагує на активацію.
Її що, хочуть отруїти? Що це за чортівня? Маячня. Це сон? Але як прокинутися?! Христина розуміла, що, понад усе, має зберегти спокій і гідність. Вона, непомітно, і уважно слідувала за діями людей навколо. Ліки... Що за препарат?
- Що це за ліки?! Навіщо? Для кого вони?
- Вам треба зняти напругу. Це заспокійливі. – Спокійно відповів незнайомець.
- Тоді скажіть, яка їх назва? Я, ніколи, не дозволю мені ввести невідомий препарат! Ваші дії, доволі, злочинні.
- Він вам необхідний. У вас, явно, недобрі симтоми.
Той, хто тримав в руках шприц, раптом зауважив, що не зможе зробити цього.
- Я не зумію...- Значить її хочуть все ж убити?
- Якщо ви вб’єте мене, вам це так просто не минеться! - Христина відчувала нищівний холод. - В мене є рідні, які шукатимуть мене.
- Ми вас не вб’ємо, пані Христино. Ми вам допомагаємо, - затискаючи рукою її голову, спокійно, сказав Едвард.
Христина відчула як під щелепами, її шкіру проколює голка по якій, в її вени, вливається невідома рідина. Христина розуміла, що якщо вводить препарат в такі вени, значить, його хочуть активувати миттєво. І встигла, імпульсивно, впинаючись в чиюсь тримаючу її руку, подумати, що її життя -  безупинні каруселі.
Не одні хани у полон мене брали,
Били-вбивали, на чужину гнали,
Били-вбивали, на чужину гнали.
А я не скорилася, із сльози відродилася,
Українкою ж я народилася.
Кажуть люди я сама, наче квіточка,
І пливуть мої слова, як та річечка,
Що душа моя співа, як сопілочка.
А я просто українка, україночка,
А я просто українка, україночка.
А я не скорилася, із сльощи відродилася,
Українкою ж я народилася.
 
 
Жіночий голос, явно, відстоював Христину. А може і заспокоював її. Принаймі,  ламана українська мова стверджувала, що все в порядку. Значить, хтось на її стороні. Христина Хорунжа відчувала, як її тіло заколисує авто, кличучи до невідомого сну. Поступово, вона перебиралася в світ марення. Ще встигнула відчути як руки, що стискали її кисті і коліна, відпустили її. Як поступово, з її душі, щезав гнів, і сором за приниження.
- Все закінчено. - Сказав чоловік, який назвав себе Едом, на англійській. - Вона готова ... до...
Його слова провалювалися і щезали. А крізь простір, з-за сидінь та з вікон, до лиця дівчини тягнулися прозорі, білясі ручки. Такі тендітні та тремтячі. Вони, майже,  дотягувалися до своєї цілі, коли чийсь голос раптово долинав до свідомості Христини, і полохливі ручки кидалися вростіч. Свідомість боролася за своє існування, відчуваючи огидність мороку. Важкість дихання і непомірна втома м'язів, змусили заснути.
Там, куди привела втрата свідомості, Христину, жили мавки. Вона, мов би, впала  у воду. Все шуміло і колихалося хвилями. Відчуття того, що дівчина не в своєму світі, охопили щемом і чарами душу. Той дивний стан, мов би був тугою за земним життям, і чаруючою цікавістю до іншого світу. Спершу, Хорунжа бачила бліді тіні і силуети. А потім, перед її лицем, різко, випірнула одна з них. Її білясо-прозоре лице покривали, такі ж, світлі коси альбіноски. Уважний і замріяний погляд дивився в очі Христини. І дівчина, мов зачарована,  дивилася в її великі, сині очі. А потім, мавка стала яскравішати. Мов би наливалася фарбами. І, її губи тихо співали: «Ходить сон, коло вікон, а дрімота коло плоту. І питає сон дрімоту: де будем ночувати? Де хатина малесенька, де ніч чорнесенька. Вони сплять тихесенько...»  Чим далі,  змінювалися слова пісні, тим більше наростав хвилюючий шум хвиль. На ту пісню, з дна і з неба, тяглися довгі, темні, скривавлені руки, хитаючись мов хвилі. Христина знала, що то - жертви війн. Що їх заколисує мавка, своєю, піснею. Бо мавки і русалки співають смертникам пісні і перуть савани. Чомусь, Христина те знала. Потім, водні привидки, прали своїми світлими руками погрібальні покривала. Один саван, другий, черговий. Плавно їх викручували, в своєму повільному танці. "Господи, як же тоскно. Неначе вмерла. Боже, дай сили прокинутися!" - свідомість, в стані сну, неспокійно рвалася до повноцінної роботи мозку. А потім, Христина почула свист і вибух. Вода налилася кров’ю, завирувавши і застогнавши, і дівчина прокинулася. Савани та русалки щезли разом з водою. Перетворившись на гул мотору і людські голоси.
- Схоже вона приходить в себе. Як ви вважаєте, який тут рівень небезпеки? – говорила жінка на англійській мові, але з суто, американською вимовою. Христина відплющила очі, і побачила її лице без маски. Темношкіра військова, з туго зав’язаними чорними, короткими кучерями. Хорунжа, різко, встала і побачила, що крізь вікно видно, як їх машина заїзджає на подвір’я з похмурою будівлею.
- Де ми? – стараючись не виказувати напругу спитала Христина.
- Пані Хорунжа, ми приїхали до лабораторії. Ваш мозок, своєю роботою, стимулює декілька важливих наших програм, практично цілий, важливий штучний інтелект. Ви, якимось чином, впливаєте на одну з секретних баз. Тому, вас вирахували та вирішили, негайно, обстежити та припинити цей неконтрольований вплив. Те, що відбувається, - небезпечно. І для вас в тому числі. - Тепер, Едвард здавався набагато стурбованішим, і викликав  у  Христини злобу, і якесь зачаєне, суто первісне і мазохістичне збудження. Яке,  дівчина, намагалася знищити з почуття образи і гордості. Можливо,  дівчину, просто, збуджував маскулінний вигляд чоловіка в формі і зі зброєю, а може, з нею знову жартувала, її давня, звичка змінювати страх на збудження.
- Яке ще обстеження? МРТ? Чи щось небезпечне для мене?
- Нічого небезпечного для вас.
Христину проводили в підвальне приміщення. Наручники, чи тим паче,  браслет їй не вдягли. Але військові йшли так, що Христина бачила, що її охороняють.
- Я, давно, це помітила за собою. Мій мозок. Він...
- Заспокойтеся, - сказав чоловік, що назвався Едом, - ми,  практично, вирішили ваше питання.
Христина відчувала, як всі намагаються, сухо офіційно, триматися з нею. Ні її чари, ні інтелект не діяли ні на кого. Це змушувало дівчину відчувати тривогу і бажання полювати. Полювати і перемогти. Христина, з раннього дитинства, була мисливицею: вона любила підкоряти все нескорене. Живучи в своїй суперечливій, люблячій свободу величі духу, і хабарництво державі, вирвавшись з небагатої родини, молода  дівчина бачила перед собою все нові  й бажані вершини. А ці, гості, з розвиненішої держави, мали скоритися її здібностям. Ну, хоча б красі, а не досліджувати як піддослідного кролика. Ще б пак. Вона ніколи не хотіла, і не вміла підкорювати насиллям чи лукавством. Тепер, в неї виник план.
- Ви вже встигли познайомитися з моєю державою. А в вашій державі переважає ідея збагачення? І лише?
- Я можу вам сказати лише за армію. Адже - це пов'язано з моєю професією.
- Я зрозуміла натяк, Ед. - Христина легко відвела кінчик рота. - Моя країна, також, не промах.
- Будемо сподіватися, Україна переможе загарбників.
- Думаю так: тому, що вона перемагала будучи ще в гіршому стані.
Двері лабораторії відкрилися, і Хорунжу покликала українська медичка.
Після МРТ і дослідів, Христина чекала висновку, відколи помітила, що в одній з кімнат, щось обговорюється. Відколи, її охоронці розслабилися, дівчина змогла підслухати деякі речення:
- Її безпечно відпустити?- спитав Едвард.
- Давайте спробуємо, - відповів жіночий голос.
- Може, слід вчинити так  як пропонував я? Це надійно. - Відповів Едвард.
- Але, все ж вона - людина. Хоча і пов'язана з ними. Я не піду на це.
- Тоді під вашу відповідальність, мем.- Христина відчула лід біля серця: невже ці нелюди пропонують її вбити?! "Давненько, після російського обстрілу, і ще деяких подій, не мала таких ворогів"- подумала тоді Христина.
 


РОЗДІЛ не завершено: чекайте продовження