Видалити публікацію?
Мальва Польова
2018-04-28 22:32:16
Проблеми в 16. Як забути людину???
Потрібна допомога, Думки вголос
Людоньки добрі. Друзі, недруги і випадкові гості. Я більше так не можу, саме тому вирішила виговоритися нарешті (точніше, виписатися). Як ви взагалі відпускаєте людей з життя? Серйозно, ЯК? Це нормально, що минуло 5 місяців відтоді, як мені востаннє написав хлопець, котрого я називала виключно "Сонечко", і приблизно 6 місяців як ми нормально не спілкувалися, а я ДОСІ не розумію, що зі мною відбувається. Не можу забути, не думати, не скучати, і головне - я просто не можу не колупати собі мізки, що ж такого сталося! Історія довга, не те щоб стандартна, але нового ви не почуєте. Можливо (якщо мені вдасться направити емоції в потрібне русло), згодом ця історія стане адаптованою книгою, ну чи там оповіданням, і якщо когось дуже гребуть всі подробиці, почекайте - все вам буде. А тепер коротко і по суті. Табір. Це все що потрібно знати про ідеальні курортні романи дитинства - табір. Знаєте, чому? Якщо табір цікавий, захоплює всіх і вся, а ще з правильними цінностями, то відбувається один цікавий процес: стираються межі. Їх просто нема. Це не те саме, що опинитися без контролю батьків, це значно більше. В нас на таборі кожен може бути тим, ким хоче, і явно в найкращому розумінні слова. Тобто в людей немає стереотипів одні про одних, як от в однокласників, немає комплексів, скутості. (І тут я зрозуміла, що заговорилася, і то нехило...) Суть в чому: в буденному житті ніколи не відбувається те, що може трапитися на таборі. Ми вже були знайомі, коли зустрілися цього літа. Але нам вистачило 3х днів короткого навчального заїзду, щоб точно зачепити одне одного. Далі переписки, спочатку в основному про зацікавлення, хобі, фільми, музику, ще раз фільми, трохи біографії... Ну ви зрозуміли. В чому феномен? Я. Ніколи. Ще. Не. Почувала. Себе. Так. Вільно. Ні з ким і ніколи раніше, якщо не рахувати багаторічних друзів, але це не про них. Тобто ти знаєш людину 4 дні, формально один рік, але тільки формально, але довіряєш більше, ніж всім однокласникам, і ви переписуєтеся 24/вічність. Любов з 1го погляду? Остаточно ні, ну принаймні не так, як ви подумали. Я не сприймала його з романтичного боку ще півтори місяці, та й він мене теж. Ілеалізована прив'язаність? Теж відпадає. Я бачила всі його недоліки, але дійшла висновку, що вони не те що не заважають, а навпаки - мені подобаються. (Хоча... Може, це і воно?...) Я називала це любов, бо всі оті емоції не вписувалися в рамки закоханості, але явно виходили за рамки дружби. Чи можна просто полюбити людину за те, що вона поряд? Я якось завжди в це вірила. Далі нічого екзотичного. До кінця літа наш зв'язок міцнів щодня, ми почали іноді собі гуляти, додайте ще один повний заїзд на 2 тижні разом, плюс переписки нон-стоп... Щоправда, я нікому нічого не казала. Ми не казали. Тобто була наша компанія, з якою ми всі тусили, а були окремо ми. Потім почалася школа, він був страшенно загружений, я не менше, і бачитися ми могли в середньому раз на тиждень. Живемо на різних кінцях міста, забула уточнити. Але я надто захопилася розповіддю. Що було - не так важливо. Нехай я неправильно все розумію, і неправильно зрозуміла тоді, і робила все взагалі неправильно, але я була дуже щаслива, і все на цьому. Питання починаються далі. Прийшов жовтень, і наче все нормально, я далі живу від зустрічі до зустрічі. Але мене починають трохи ігнорувати. Деколи так. Спочатку я психую, потім стараюся акуратно з тим, не надто бісити, не знаю як виходило, але я чесно старалася. Я завжди все з ним пов'язане сприймала дуже близько до серця. Тому мені від того було зле. А кількість ігнору наростає і наростає, з кожним днем шансів отримати відповідь на свої повідомлення все менше. Дійшло до того, що ми майже місяць не бачилися, на смски я отримувала відповіді вкрай рідко, двінки до 4ї ранку максимум раз в тиждень... Але вони все ще були! І я вірила. Якось психанула, (мутна вийшла ситуація,) приперла сама до нього під хату без попередження, виясняти стосунки... Так і не знаю, зрадів він чи хотів мене потай задушити. Але це була остання наша зустріч, середина грудня. Далі майже без повідомлень, ігнорує дзвінки... На святвечір він мені написав. Сам. І нехай не в прямій формі, але сказав, що досі любить, "сильніше, ніж я думаю". І це теж були останні його слова. Потім я ще місяць не отримувала нічого. На його день народження, в лютому, написала привітання-прощання. Так, історію ви почули, сподіваюся, суть зрозуміли. Я старалася бути лаконічною)) І знаєте, от мордую себе різними думками досі, і нехай давно не плачу в подушку, не намагаюся знайти свою вину (стараюся того не робити) і взагалі, наче трошки попустило... А я все ще шукаю його кожнісінького разу на вулицях міста, не можу спокійно дивитися збережені відео з табору, вечорами згадую все, що можу і не можу, і смертельно скучаю. Питання. Як відпустити людину??? Чи в мене діагноз вже? 😅 (Питання риторичне, якщо не маєте справді хорошої думки на рахунок нього, ок?)
2
8
36
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (8)
Мальва Польова
@Валерка Полищук а в мене навпаки: я жесть як хочу його побачити і поговорити, але випадково не виходить....
Відповісти
2018-05-09 15:10:07
1
Валерка Полищук
@Мальва Польова ви ж живите далеко один од одного, а ми через дві вулиці. За десять хвилин можна дійти від мого дома до його
Відповісти
2018-05-09 15:17:17
1
Мальва Польова
@Валерка Полищук ой, то да... А ми в різних кінцях Львова, + він авчиься в ліцеї і не має вільного часу гуляти. Такі от помідори
Відповісти
2018-05-09 15:42:06
1