Так! До біса! Хай ідуть під три чорти і пропадають пропадом, хай згинуть в пучинах Тартару і стечуть в Стікс! Хай загубляться в інформаційному смітті, що наповнює інтернет - тому що вони не працюють. Тому що ми не можемо бути тими, ким ми не є. Тому що ми не можемо контролювати все. Здається, ми взагалі нічого не контролюємо. Уяви собі таку ситуацію - допустимо, ти вирішив (або вирішила) схуднути, почавши займатися вправами для пресу кожного дня. Ти прочитав кілька надихаючих постів в інтернеті, подивився відео спортивної інста-блогерки і набрався рішучості зробити це. Перший день - навіть не помічаєш як проходять тренування. Другого і третього дня болить все тіло, але ти переконуєш себе йти на жертву, ти ловиш від цього кайф. На силі духу ти протримуєшся тиждень, потім другий. Але результату нема. І лярди витрачених надзусиль проходять дарма, тому що ти не можеш змусити себе знову ставати в планку. Тому що ти не можеш прикидатися. Інколи роман не пишеться, тому що автор ще не придумав ім'я головному герою. Часом подорож не здійснюється, бо у мандрівника є зручне ліжко і теплий чай. Змиритися з тим, що ти не той "ідеальний ти у вакуумі", а просто ти, такий, яким і маєш бути - єдиний вихід. Я маю на у вазі, кожен твій вчинок, кожен крок має вагу, яким би він безглуздим тобі не здавався. Вважаючи, що ти просто витрачаєш час намарне, ти помиляєшся, тому що так чи інакше кожне рішення, зроблене тобою, перетворюється в досвід, і потім - в майбутньому, змінює твої вчинки. Не картай себе за те, ким ти є. Якщо казати ще простіше - все нормально. Радіти - нормально. Сумувати - теж нормально. Нормально йти до мети семимильними кроками і ходити по колу у її пошуках. Нормально бути одному і мати мільйони друзів, любити хлопців, дівчат або і тих і тих, бо, врешті решт, ми самі вирішуємо як нам жити це життя. І ніхто не має права робити цей вибір за нас, і ні перед ким ми не зобов'язані вдавати, що є кращими, ніж є насправді. Цей лист, блоґ чи що це в біса таке, скоріше, адресований не комусь з вас, а мені самому. Тому що я вже дуже довгий час прикидаюся, що кращий. А насправді такий, як завжди, і немає нічого в цьому ганебного. Можливо, колись я змінюся, а можливо, ні, але, в будь якому випадку, дякую за те, що дочитав до кінця. До біса мотиваційні статті!

В першу чергу, прошу пробачення за вчорашню відсутність чтива - самі розумієте, я студент, на носі сесія і все таке інше. Сьогодні трішки про мою улюблену погоду, буденність і Англію. Раніше мені вважалося, що я люблю спеку. Ну, знаєте, влітку школярі не вчаться, можна купатися, їсти морозиво, грати у футбола і все таке. А ще й день народження саме в цю пору року (є люди які люблять цю дату, ага). Потім я гадав собі що люблю дощ. І сніг. Сидіти вдома, пити чашку гарячого чаю і всіляко імітувати поведінку кота, то весь день лежачи на ліжку, то спостерігаючи за нещасними, які в жахливу погоду мусять виходити ві двір, із свого вікна. Але доля зла, інакшої не буде - і дуже часто доводиться приєднуватися до тих нещасних під зливою, і починаєш розуміти що дощ не настільки чудова річ як здається. Та й не настільки вже я тру хіккан, щоб проводити вдома ВЕСЬ час. Інколи тре і по хліб два кроки пройтися, і з якимось нарваним батяром на вулиці побитися. Коротше, дощ - то не те. Найкраща погода в світі - то хмари. Ну, наприклад, коли тільки збирається крапати, або ж воду згори вже злили. Коли досить тепло, щоб ходити у спортивці і джинсах, і досить холодно, щоб не спітніти. Коли можна дивитися в небо і не відвертатись від Сонця. Коли все навколо не відбиває безжалісно світла в очі, як це робить погожого зимового дня сніг, а навпаки - ховається в якихось слабких сутінках. Особливо гарно тоді виглядає старий Львів. Знаєте, те, що ти бачиш кожен день, хай яким красивим воно б не було, приїдається, і перестає викликати емоції. Саме тому мало кого зара зачарує світанок, тому жителям культурної столиці якось байдуже до давно-австрійської архітектури. А хмари, вони не часті. Так, часом вони можуть звисати над головою цілісінький день, а інколи - не зникати й тижнями. Та все ж вони сприймаються як щось перехідне - між дощем і ясною дниною. Може, і вони мені колись набриднуть, і я придумаю собі якусь іншу улюблену погоду, але поки що хмари чарують мене. І точно можу сказати - англійців хмари анітрохи не чарують. Взагалі.

Нещодавно затверджений новий правопис, який, насправді, далеко не новий, а такий добряче собі старий, став об'єктом палких суперечок цими днями. Дозвольте і мені ввіткнути свої 5 копійок - на захист нових правил. Основним аргументом проти змін є "Нащо переінакшувати те, що й так прекрасно працює?". Щоб зрозуміти це, потрібно копнути трохи глибше в історію. За часів Російської імперії в Україні не існувало єдиних правил правопису як таких. Тобто, вони були, та їх було більше десятка - кожен поважний мовознавець вважав за потрібне розробити свій. Та кожен з них так чи інакше базувався на живій мові, тій, що нею тоді говорили прості українці. І от нарешті, із здобуттям короткочасної незалежності, Центральна рада оголошує в 1к18 "Головні", а потім, в 1к19 - "Головніші правила українського правопису". Того самого, з проєктами, соціялізмом та иншими. А що комуністи ? Комуністи не проти, бо ж українці ворог імперської влади, а ворог мого ворога - мій друг. Ну, хоча б частково. Але навіть по приході більшовиків нові правила відчувають себе непогано. Їх навіть ухвалили(!) 6 вересня 1928 року у місті Харкові, за що цей правопис став іменуватися "Харківським", а ще - "Скрипниківським", за прізвищем тодішнього нар.комісара освіти Миколи Скрипника. А потім Ленін переїздить на постійне проживання у мавзолей, і правопису, його укладачам і користувачам настає великий гаплик. Ну, далі ви знаєте. Проєкт, по суті, є наближенням до старого Харківського правопису, який в значно більшій мірі спирався на живу, народну мову, ніж совітський. В будь якому разі, це суттєвий крок до більшої унікальності солов'їної, а самобутність - це завжди добре. Це крок "геть від Москви", як колись давно закликав бідолаха Хвильовий. І знаєте що? Хіба ви ніколи не плутали кляті дефіси з їхніми пів-яблуками? Хіба авдиторія і фоє не є легше вимовляти ніж аУдиторія і фоЙє? І хіба нове слово ирій не таке ж гарне, а то і більш милозвучне, ніж вирій? Так, можливо, і я сам, ба навіть Авраменко укупі з Іриною Фаріон ще довгий час плутатимемося у літерах та словах, та не думаю що ми нарікатимемо на це. Тому що мова, поки вона живе, повинна мінятися і розвиватися, бо немає нічого гіршого, ніж стояти на місці, бо мова, що перебуває в стагнації - це мертва мова. І як би нам не хотілося, вона все одно колись стала би трохи иншою. То чому не такою?