Зустрічали колись світанок молода дівчина і юнак. Кохали вони один одного до нестями та мусили розійтись. Їх розлучила не батьківська заборона, а війна... Мусив їхати хлопак до війська. Цілу нічку дівчина не стулила свої вічка, щоб з ним на світані розпрощатись. Хлопчина ще з досвіта коня запряга, а мати йому торбу збира...
Лиш почало світати, а дівчина вже біжить по стежках лісових, щоб в останнє на миленького глянути. Вітер злегка колихав лісове гілля. Дівчинині ніжки зрадливо спотикались, а юнак її все вигляда та час безжально сплива... Вже збирався сідати на коня вороного та тут почувся її голосок, що скидався на крик. Він озирнувся й узрів її біле личко, що сльозами вмите, її ніжки босії, що червоною кров'ю налились, її чорную косу, що вже майже розплелась... Він її обійняв й тихо на вушко прошептаа ті слова любові, котрі лиш їй казав. Вона крізь сльози, як колись, лагідно всміхнулась. Від усмішки тієї серце юначе почало сильніше стукотіти. Він її поцілував. Цей цілунок їм здавалось тривав цілу вічність та це була всього-на-всього якась мить, котра добігла кінцю. Неохоче відпустив дівчину з палких обіймів. Сівши на коня, його кохана схопила віжки й зі сльозами на очах промовила:" Не полишай мене одну, бо без тебе умру!" 
Від слів цих юначе серденько заревіло й він сказав: "  Я повернусь коли сонце зійде, я повернусь коли калина зацвіте. Ти лиш чекай" 
Вирвавши віжки з її рук він поскакав в далечінь зі сльозою на очах, а вона йому в слід кричала:" Я буду ждати!" 
Чекала дівчина і в ясний день, і в темну нічку. 
Минула весна, промайнуло літо тепліє, пройшла зима буйная, настала весна квітучая, нарешті зацвіла калина червоная, вигляда дівчина свого миленького та його не видно. 
– Ой, дівчино нема твого миленького та й не буде. 
Ой, не ридай дівчино! Краще зламай калину й кращого нього покохай. – Промовляла їй сива мати. 
– Ой, мамо, кращого нього не знайду! Ой, мамо, кращого нього не полюблю ! 
– Послухай доню сиву матінку я життя знаю він вже не вернеться. Його поховали в степу. Його вже давно відспівали у гаю. 
– Ой, матінко, не крайте серденько моє! Ой, матінко, лиш він в моїм серденьку! А коли його не стане то до віку дівуватиму! 
Та цю присягу розвіяв вітер буйний і розбив об скелі кам'янії.  
Посватав дівчину багатий пан та й мати радіє, а дівчина все виглядає миленького та його нема... 
– Ой, мамо, не віддавайте мене за нього, його я не люблю, його я не кохаю! 
– Послухай, дитино, як проживете разом пару літ, то й уживетесь, а згодом й покохаєш.  
– Послухайте, матінко, за нього заміж не піту, а як віддасте, то вкорочу собі віку. 
Від слів цих жахнулась сива мати. Подумавши трохи дала паничу гарбуза. Зраділа дівчинонька й побігла до калиноньки, котра білим цвітом цвіла. Їй повідала історію свою й слізьми напоїла. 
        А юнак посеред побратимів гордо стояв й сміливо кидався у бій. Шаблею володів так немов з народження в руках тримав. На полі бою ворогів вбивав безжально виплескуючи на них всю злість й ненависть, котру мав. Від його виду ворог тремтів.  
Молоде тіло було вкрите шрамами, біле личко засмагло й суворим стало. В карих очах ввижався чи то вогонь дикий, чи то біси огненні. З перших днів війни він змужнів ззовні й в душі. Більше не було в нім тої дитячої наївності. Зате з'явились непохитність, відвага, цілеспрямованість й суворість. Всі в ньому не зважаючи на юний вік бачили сувору й сильну особистість та в серці його жеврів вогник ніжності й любові до тої єдиної... Згодом товариші дали йому прізвище Лютий чи то за досягнення на полі бою, чи то за характер. 
Ось і прийшла довгождана пора та кінця краю не видно цій напасті. Якби не хотів вертатись козаченько до рідного селища  та на поле бою мусив знову йти...
Минула весняна пора, а юнака так і не видно.  Калина вже скинула свої білі шати, а миленького так і не має. Минав день, минала ніч, а дівчинонька біля калини стоїть й виглядає свого козаченька. Зневірилось серденько дівоче, посмутніла на виду калинонька. Тепер ізрідка приходила дівчинонька до калини, а одного осіннього дня промовила стиха:" Ой, милий мій козаченько ти прости мені та кращого тебе полюбила"
То був останній день осіні перед зимою.
Посеред поля стояла вона смутна й одинока похилившись до долу, чекаючи дівчиноньку та то була їхня остання зустріч. Більш не приходила дівчинонька до калини...
Минали дні, тижні, місяці. Минув і рік. Вертає козаченько до рідного краю на весні. Вітер б'є в лице, запашні аромати чарують. Ось на решті видніється з даля його рідне село.  Сади цвітуть, душа тремтить, а серденько співає, лиш калина смутно поглядає. Як наближався до хатини, то став пізнавати стежки, сади, луги, гаї, стару хатину...
Біля хатини матінка сиділа й рушник вишивала поглядаючи у даль. На сина свого вона чекала, а як узріла, то не признала. Та лиш глянувши у вічі його стала пізнавати своє дитя. Обережно, щоб не сполохати це мариво дивне, до нього підійшла й ніжно обійняла. Він посміхнувся й сказав: " Мамо, я в дома і вас більше не полишу" А вона лиш сильніше його обійняла.
– Пустіть вже матінко, бо дівчинонька мене виглядає, на мене вона чекає.
– Йди ти сину та й знай, що тебе я завжди любитиму й вірно чекатиму.
Він лиш посміхнувся на ції слова. Минуло пару хвилин, залишалось ще трохи до її хатини та він почув жіночій сміх, що нагадував щебетання ластівок. Це був її сміх.  Юнак наближався до місця з відки лунав цей сміх. З даля почав пізнавати свою милу. Йому залишалось лиш кілька кроків до неї та він завмер... Його милую дівчину цілував інший... Він не наважився до них підійти, він лиш дивився на них німо, а з очей сльоза скотилась...  Ще трохи постояв та й пішов, а дівчина угледіла лиш тінь минулих літ.
– Ой,  помню я той час, коли мене ти кохала. Ой помню я той час, ти плакала за мною й на прощання клялась мене лиш кохать...
Юнак ішов до коня, а мати дивилась йому услід й тихо промовляла:"Коли ти з армії вернеш лиш тоді кохай дівчину"
Ішовши по стежкам старим узрів калину всохлу, ту саму, що вони посадили. Її він зламав, корінь дістав і далі пішов... Сів на коня козаченько, раз озирнувся  та й подався на Січ козацької слави здобувать.
       Через пару літ загинула юнача  мати та він про це не знав, він давно там не бував.
Через пару літ дівчина одружилась й виховувала сина. А козаченько пробився до висот, його тепер Отаманом велечали.  Хоч не мав власної сім'ї та кожен козак рідним для нього став. І втрата їхня пам'яталась у серденьку навіки.