Ревнива доля та удача. Вони до когось приходять, а когось полишають. Від них залежні, на них чекаєм або ж тікаєм. На моє щастя від мене вони не відвернулись. Ноги болять, а тіло тремтить. Німо, спантеличений тим що трапилось дивлюся на місто. Його зруйновані маєтки, маленькі будинки, які уціліли, кам'яні дороги. Людей не було видно, а якщо і було,  то це лиш цятки, які рухаються. Сонячне проміння торкалось майже усього міста, де-не-де була тінь. Це воістину прекрасний краєвид чи колись був таким. Ви лишень уявіть цілі маєтки з будинками, щасливих людей і митця, котрий передає усю цю красу. Одним порухом руки знімається маска і падає на землю, прохолодне повітря наповнює легені.
– Я вижив – зривається з вуст тихий шепіт, котрий загубився посеред вітрів. 
Із лісу почувся шум, озирнувшись бачу Барвінка.  На якусь мить здалось, що це все всього-навсього сон. Страх знову обіймає, але я твердо знаю, що живий.
Він знімає маску з плащем. Як виявилось в Барвінка блідий відтінок шкіри, трохи рожеві губи, біле волосся заплетене у косу пасує до його болотяних очей. 
Ми мовчи ідем дивлячись удаль, що із рештою я так й не наважився запитати. Ця тиша поїдає і від неї якось не пособі. Я поглядаю на нього намагаючись вичавити хоча б одне слово чи хоч якийсь звук та так і не зміг... 
  Ми прийшли на місце нашого останнього збору. І в мене почалась паніка чи радше істерика. Я так і не зайшов туди, а лиш дивився здаля на зруйновану крамницю кравця. А точніше на розбиту вітрину, чорні від вогню стіни, червону сукню, котра немов кров розляглась на підлозі. Я гадав, що звик до цих зруйнованих місць та глянувши смерті в обличчя зрозумів, те що раніше не розумів. Ви лиш уявіть їхній страх, зруйновані долі, молитви та бажання жити. І це не єдине зруйноване місто. Від цього розуміння стає ще гірше.
               Через деякий час повернувся Барвінок немов нічого і не трапилось.
– Вперше втратив напарника ? - я стверджувально хитнув головою. Мені здавалось, якщо промовлю хоч  слово, то заплачу. – Мої співчуття, Малий. Ти добре його знав ?
– Ні... Це в-в-вперше – голос тремтить, сльози повільно стікають, а в голові плутанина. 
– Не прив'язуйся до людей, бо рано чи пізно вони покинуть тебе і ти залишишся на самоті із понівеченою душею. – Він говорить ці серйозні та смутні слова байдуже, немов вони не стосуються його.
– А-але, як-що не прив'яза-затися до люд-дини, то хіба я не буд-ду самотнім ?
– Вірно, але питання в тому чи покажеш ти їм своє нутро, чи відкриєш душу і сердце. 
– А хіба мож-жливо інак-кше ?
– Так. І це не складно. Малий, повір кожен другий, коли не перший так чинить.
– Це жахливо...
– Таке життя і питання лиш в тому чи ти вистоїш.
– Вистою. - твердо відповів не розуміючи усю серйозність цих слів.
– Сподіваюсь так і буде. - з посмішкою промовив він – Ходімо, дитя.
Сліпо, без сумнівів та питань пішов за ним не знаючи куди. Та моє єство кричить не йди, не довіряй! Але я вірю сам не знаючи чому. Якось непомітно пройшли місто і опинились на пустій дорозі, довкола якої лиш  трава високая. Час минає та кінця краю не видно дорозі. Пройшовши ще трохи ми звернули з дороги і опинились у полоні густої трави. Барвінок узяв мою руку та повів далі. Попереду видно лиш спину поводира, позаду польова трава переплетена з квітами, а в горі синє небо та сонце палке. Поблизу літають бджоли чи радше нападають.
Нарешті ми вийшли із цих хащів польових, сонце скоро сяде , спрага мучить, але Барвінок далі іде і я за ним покірно слідую.
  Чарівний захід сонця, рожеві хмари, пташине прощання – це все вабить.
  Ми прийшли до старого сараю, але увійшовши в середину стало зрозуміло, що це покинутий сіновал.
  – Це мій скромний прихисток. – він торкнувся потилиці – Знаю, тут неохайно, але ніхто про нього не знає, тому тут безпечно. Сідай де хочеш. Ти мабуть,  голодний ? Зачекай секунду, я зараз щось знайду. Почувайся як у дома.
" Як у дома... Ха !"
Барвінок бігає туди сюди в пошуках їжі. Невдовзі він повернувся і простяг брусок хліба.
– Більше нічого не має. В мене тут до тебе гостей не було. – я глянув на брусок хліба, а потім на Барвінка –Малий їж і не хвилюйся я не голодний.
– Ти тут живеш ?
– Коли потрібно, то так.
– Тобто ?
– Це особисте.
– Як скажете сер.
– Ха...
  Знову настала мовчанка, яка триває хто зна скільки. За сьогоднішній день ми порушили багато правил супротиву, втратили напарника та виконали місію. Цікаво це виправдана жертва чи даремна втрата ?
" Вперше втратив напарника ?" - це згадались його слова.
– Як багато  ти втратив ?
– Достатньо...
– Скільки їх було ?
– Не твоя справа.
– Їх було забагато чи не так ? Ти добре їх знав ? Можеш не відповідати, я все розумію втрачати когось завжди важко.
– Розумієш !? Що ти можеш розуміти ? Ти навіть його не знав. Тому не смій говорити про те чого не знаєш. Не лицемір, я це не люблю.
– Я не...!
– Достатньо.
– Вибач.
– На наступний раз думай, що говориш. - після цих слів Барвінок пішов на двір, а я ліг на сіно та намагався привести думки до ладу.
Солом'яний аромат –це сполука полів та свободи. Вдихаючи його я опиняюсь зовсім у іншому місці. Польові квіти, дикі яблуні, пташине щебетання, та вітер вольний...
                                       *****
Вже була глибока нічка. Я солодко спав чи прикидався сплячим. Це не важливо, важливо те що було далі. Якийсь шум витяг мене з полону мрій, тобто розбудив. Я ледь не підскочив, однак вчасно зупинився. Темінь захищала мене від незнайомця, а незнайомця  від мене. Хоча більше мене, бо як на зло меча із собою не було.  Та я чув як воно щось шукає, риється у сіні та бурмоче собі під ніс. Слів я не розчув, тому для мене це був лише шепіт, або ж вимерла мова вітрів. Ви мабуть не знаєте цієї легенди та й я не знав поки матінка мені її не розповіла. Та ця легенда довга,однак  якщо коротко, то за цією легендою ельфи спілкувались за допомогою вітрів. А точніше зачаровоного вітру і лише ельфи зрозуміють, що він скаже. Перепрошую я відволікся.  Ця темна постать нарешті знайшла пляшку, скоріш за все з алкоголем, та почала пити. На вустах з'явилась усмішка, у всіх нас є свої погані звички. У Барвінка – алкоголь. Ну що ж час мені знову засинати,  ато невдовзі світатиме.
– Ха, Малий, що ж мені далі робити з тобою  ?
" Бути поруч "
                                        *******
– Я був мов той вітер вольний.
Невловимим себе велечав.
Гадав не зловлять, гадав не замкнуть та дні мої злічені.
В сірих мурах, в холодних кайданах мене замкнули.
До стіни прикували, щоб не втік.
Та я тікаю, що дня й що миті
В своїх мріях прихисток знайшов.
В своїх думках ховаюсь...
В них до скону буду я вольним.
Завдяки ним мене не замкнуть...
То ж хоч до скону катуйте вам нічого я не скажу.