Архейн 9 березня 666 рік.
" Кам'яні мури, металеві ґрати.
Всі мрії вже давно розбились.
Віра зникла та я ще молюсь.
Надія повільно згорає.
Це останній світанок.
Вже вогнище догорає, а тепло зникає.
Я замерзаю.
Очі заплющуються...
Довкола лиш темрява пуста.
Смерть свої руки простягає і їй більше не опираюсь...
Це останній подих...
Мене обіймає тиша та спокій... "
                                       ********
12 Березня 666 рік.
           Чорні хмари вкрили небо. Холодні краплі  падають на тіло бездиханне.
"Ковток свіжого повітря і свободи смак. Невже це рай?"
Повільно і неохоче розплющуються очі.
" Ні, це не рай."
Відчутно, сморід від котрого верне
" Це жах земний."
Довкола лиш людські тіла, котрі вже згнили чи гниють. На обличчі лиш жах і огида, а в голові нерозуміння.
" Чому я тут?"
По її обличчю стікають сльози перемішані з краплями дощу. Вона підняла голову в гору. З цієї могильної ями не вилізти. 
– Ахахаха. Хіба цього я заслужила? - Вона промовляла до небес. - Хіба цього просила ? Чи така в мене доля? Благаю, допоможіть!
                                        *******
19 березня 666 рік. 
             За вікном злива з грозою.  Чутно швидкі кроки в обладунках, котрі наближаються до троної зали.  Одним рухом відчиняються двері і перед очима постає жахлива картина. На холодній, мармуровій підлозі бездиханні тіла рицарів, принців і принцес. ( усього тридцять тіл ).  А на троні всміхаючись сидить ВОНА. Її смарагдові очі поїдають. Вона подібна на гадюку, що чекає лиш вдалого моменту, щоб напасти. Кудись зникла вся сміливість і рішучість.
— З нашої останньої зустрічі я змогла піднятись вище за вас і це не було складно. Хоча мені казали протилежне. По правді я розчарована. Я гадала це буле складніше та на ділі мені навіть великих зусиль для цього не доводилось прикладати.- Її погляд пав на його жалюгідний вираз обличчя. – Ваше високосте не варто засмучуватись, через смерть хробаків. Хіба не ви говорили, що королівство належатиме найсильнішому? У моєму випадку найсильнішій. Ну,чому ви мовчите? Невже боїтеся. Знаєте вони всі стоячи на колінах благали мене про милосердя. Та ми ж обоє знаємо, що воно притаманне лиш слабакам. Однак і благання не є проявом сили, як і страх.
— Треклята відьма, будь ти проклята! - він тремтячими руками, від безвиході, наставляє на ню свій меч.
— Невже я зачепила вашу пиху і гординю? Але що ж поробиш, коли ви навіть мого нігтя не варті ?
Як ж йому хочеться стерти цю самовдоволену посмішку з її уст.
– Мені навіть сумно. Це ж лише друга наша зустріч, а ви мене проклинаєте. Ха. Цікаво, на що ж я розраховувала? Не бачу більше сенсу продовжувати цей пустий діалог.
Легкий помах руки і  його високість схиляється відьмі проти волі, Через свій опір деякі кістки ламаються і виникає нестерпна біль. Він не здатний і слова вимовити.
— Ваше високосте, скажіть мені коли буде досить, якщо зможете. Ха-ха-ха.
Нестерпна біль. Здається, що внутрішні органи хтось стискає. Він задихається, а з рота ллється кров. В думках він кричить, проклинає і благає про смерть. Її образ звабливий і подекуди страшний розпливається перед очима. В голові туман. Більш не відчутно того болю, як і тіла...
Все довколо тіла короля було вкрито свіжою кров'ю, без сумнівів він мертвий.  Вона ступає по холодному мармуру до нього. Перед трупом нахиляється і дивиться у тії пусті оченята. 
– Ха, мені навіть прикро. Ти так швидко помер, – Вона гладить його біляве волосся –а в мене ж було так багато планів. – Встає і йди з троної зали – От дійсно людські життя подібні до комах. Не помітиш,коли розчавиш.
                                  **********
1 квітня 666 рік.
Довкола церкви зібрався весь міський люд.  Первосвященики і знать були у залі.  На перший погляд це скромна церква в котрій є лише  один великий вітраж із образами святих. Та цей вітраж на світанку й до обіду освітлював усю залу. А коли очі прихожан дивилися у гору, то вони могли  розгледіти  портрети ангелів, святих, Божу Матір з немовлям, Святого Георгія, котрий змія вбиває. І якщо придивитись, то очі в усіх них суворі, сповнені болю та любові... В тих очах побачить грішник осуд, а праведник ніжність і любов. Та чим довше дивишся у їхні очі, то більше тонеш у них і згадаються усі твої діяння. І покаєшся ти перед образами святих.  Ось, що означає вислів вклав душу і себе не пожалів. Хоч автор цих робіт невідомий та роботи гідні.
   Всі шепочуться довкола в очікувані  принцеси. Ніхто не відає хто вона, яка, бо це перший її показ у світ і зразу тріумф.
Вона увійшла у залу в білій сукні, а її густе, світле волосся спадало майже додолу підлоги. Вона нагадувала білу троянду, через що аристократи  вирішили, що маніпулювати нею не зіставить великих зусиль. Та вони забули про шипи. ( Тай про події 19 березня не знали нічого )
– Владою наданою мені я проголошую Адель Резулеті королевою Архейну.
  Срібна корона на королеві, увесь люд схилився, лиш вона гордовито стоїть.

( Адель під час коронації)

Так почалось правління нової королеви.  Не минуло й тижня, як вся аристократія навідалась в її палац намагаючись обдурити, створити гарне враження, зачарувати, стати вагомою людиною для неї, а потім викинути, як непотріб. Та цей маскарад брехунів швидко закінчився, як одного із них не стало.  На банкеті у палаці Адель спершу принизила, а потім на очах у гостей закатувала бідолаху до смерті. Це налякало люд, навіть спалахували повстання та вона чавила їх одне за одним, немов тараканів.  Лиш деяких повстанців милувала та це й милістю не назвеш. Вони гнили у в'язницях, в кайданах закуті й кожен день одного із них катувала. А побратими чули ці крики і співчували, і боялись, бо знали що наступним може стати він. І кожен день після каторги Адель запитувала:
– Чи служитимеш ти мені вірою і правдою?
Хтось відповідав так, а хтось до смерті був готовий страждати а ніж перед нею схилиться.   А хтось відповідав "так" лиш для того щоб вбити дияволицю та ні одному зі сміливців це не вдалось.