По дороге в небо

Андрій Лаврик

Мы идентифицируем по ранам На нас похожих – С душами наружу. Похолодало. Значит, что пора нам В толпе прохожих Затеряться в стужу. Мы слишком долго недостойных грели. Пусть ветер свищет. Нам уже не страшно. Теперь своё отвыли, отревели. Нас сделал чище Боли этой стаж. Но Мы – как котята - снова жмёмся в группки. Ведь нам так важно, Чтоб нас понимали. Вновь, повторяя прежние поступки, Идём отважно Вверх, но по спирали. Так снова повторяются дороги. Жизнь топит в блуде - Зрелищ бы и хлеба. Терзаться глупо. Мы же ведь не боги. Мы - просто люди По дороге в небо.

2023-02-11 07:35:11

Інші вірші поета

ГОВОРИТЬ С ТОБОЮ БЫЛ ДЕКАБРЬ, ЗАМЕРЗАЛИ РЕКИ Вьюга путникам шепчет угрозы ПРОТИВОКОШМАРНОЕ

Інші поети

Меліса

@kolucha

Venera24

@Venera24

Virtoria

@Victoria_Sandulenko

Схожі вірші

Всі

Все й одразу

Ай

Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.

4508

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

11994