Усю ніч Ернест не міг заплющити очі. Як тільки він це робив, йому одразу ж зринав образ Амелії, її посмішка та ясні очі. Щось в грудях радісно затьохкало, від чого юнак знову прокинувся та сів у ліжку.

— Та що це зі мною? Чому я не можу викинути її з голови? Чому я взагалі думаю про неї? — Ернест доторкнувся до лівої грудини долонею та відчув дещо досить дивне для себе.

— Чому моє серце так сильно б'ється?

Люциус, який перебував недалеко від ліжка хлопця, лиш посміхнувся та підійшов ближче.

— Пффхаа...Та ти схоже закохався. Невже те дівчисько настільки гарне, що варто твоєї уваги?

— Чого запитуєш? Хоча...Чого б це демонові розбиратись в жіночій красі...Вам же не притаманні людські почуття... — Ернест нервово видохнув. — А якщо і закохався, то що з того?

Люциус ширше усміхнувся.

— Просто думаю, кожному великому королю потрібна королева.

Чогось від цієї розмови Ернест почервонів та все ж йому вдалося заснути.

Наступного ранку усі студенти поспішали на заняття й в головному корпусі академії був суцільний гамір та метушня. Усі бігли в різні сторони, поспішаючи. Карлос також поспішав на своє заняття, пробираючись крізь юрбу, проте його хтось ненароком штовхнув й він упав на якусь дівчину, збивши її з ніг. То була Амелія, яка теж поспішала на заняття з цілою купую книжок та конспектів. Які звісно ж розкидались по підлозі. Дівчина почала їх хутко збирати, та раптом почула знайомий голос та підвела голову.

— Пробач... Я ненароком наштовхнувся на тебе. Я не хотів. Давай я допоможу тобі донести усе це. До якого кабінету ти йдеш? — Карлос і сам підвів голову та раптом він з Амелією зустрілись поглядами. На хвилину обидвоє завмерли в тиші, але потім перевили погляд та помітили, що торкаються один одного руками, тримаючи їх на одній із книжок. Від цього обоє зніяковіли та почервоніли. Потім обоє ж однозначно підвелись на ноги.

— Пробач, ще раз за це... Я справді не хотів. До речі я Кар... — хотів промовити Карлос та Амелія його перебила.

— Карлос фон Едерн. Твоє ім'я всі тут знають. — посміхнулась.

— Точно...Я і забув...А твоє ім...

— Амелія Рютенберг. Пам'ятаєш мене? Ми часто бавились дітьми.

Карлос здивувався.

— Справді, Амелія? Ох, я такий радий нарешті з тобою зустрітись.Пробач, але дозволь запитати, чому ти так раптово припинила навідувати мене та мого брата? Нам було досить самотньо.

Амелія тяжко видихнула.

— Мій батько відправив мене у дівочу школу-інтернат, де з мене намагались виховати справжню леді. Якщо чесно, я б хотіла не згадувати ті роки. То було суцільне жахіття. Усі ці корсети й уроки сервірування столу до чаювання... — було видно, що дівчина говорить з явною огидою про пережите в школі леді. Тож Карлос вирішив припинити бесіду про це. Йому не хотілось пробуджувати у давньої подруги неприємні спогади.

— Вибач, я не хотів, щоб ти згадувала такий травматичний досвід. Тож куди тобі потрібно йти на урок? — Карлос взяв з рук Амелії декілька книжок, від чого дівчина почервоніла та відповіла.

— В 345 аудиторію. В мене урок травознавства.

Карлос посміхнувся та повів Амелію на сходи.

— Що ж, Амелія Рютенберг, я проведу тебе до цієї аудиторії.

Амелія була просто вражена такими добрими вчинками та доброзичливою поведінкою Карлоса.

Невдовзі хлопець та дівчина вже підходили до потрібного кабінету.

— Амеліє, я хотів ще тебе про дещо запитати. А як ти поступила на магічний факультет? Так само як і я - за гроші сім'ї?

Амелія видихнула.

— Я складала вступні екзамени. Бо мене не хотіли приймати взагалі. Наш директор доволі упереджено ставиться до дівчат. Це пригнічує. — спохмурніла. — Але, я сподіваюсь, мені вдасться колись це змінити.

Цього разу враженим був вже Карлос, тому він усміхнувся.

— Я впевнений, що в тебе все вийде. До речі, учора приїхав у академію мій молодший брат.

Амелія здивувалась.

— Справді? Ернест теж вже студент академії? Я хочу з ним зустрітись!

Карлос усміхнено дивився на Амелію.

— Звісно, ж ти його скоро побачиш. Зустріньмося у головному холі та разом пошукаємо мого брата? Я впевнений, він здивується, побачивши тебе.

Дівчина лише кивнула та після довгого прощання, зайшла усміхненою у свою аудиторію.

Невдовзі настала обідня перерва. Усі учні поспішали у їдальню, аби перекусити. Ернест почекав, поки усі його однокласники вийдуть із кабінету, та поспішив до гуртожитку. Він очікував побачити у себе в кімнаті свій перекус, що є однією з привілеїв членів королівської сім'ї в академії. Проте обіду на у кімнаті не виявилось. Спантеличений Ернест подивився на Джонатана, що стояв поруч.

— Де мій обід? Ти ж мав принести його до моєї кімнати.

Джонатан тяжко видихнув та відповів.

— Це все ректор. Він заборонив мені приносити вам обід під час обідньої перерви, мій принце. Тому ви повинні спуститись до їдальні та пообідати з рештою учнів.

Ернест лише цокнув язиком, І тут його, вочевидь, будуть вважати чудовиськом. Хоча, цього можна було очікувати, судячи з того, як до нього ставились його батьки та слуги в палаці. Хлопець вийшов із кімнати та попрямував до загальної їдальні, яка була у головному корпусі академії.

Невдовзі Ернест уже взяв собі на тацю свій обід: одне червоне яблуко, овочевий салат, трохи смаженої свинини з картоплею та чашку звичайного зеленого чаю. Звісно ж, це не вишуканий обід, який має бути у королівської персони, але іншого у меню їдальні запропоновано не було. "Нічого...Стану королем й у мене обов'язково буде більш вишуканий обід" — подумав Ернест та став шукати вільне місце, щоб сісти пообідати. Вільне місце виявилось тільки недалеко від вхідних дверей. Там Ернест і сів та взявся обідати, почавши свою трапезу з яблука. Проте тільки він розпочав їсти свинину, як почув за спиною перешіптування інших учнів про себе.

— Бачите, він все ж прийшов. Що й очікувалось, адже ректор сповістив, що він буде обідати разом з нами. — промовив один юнак, найголосніший серед усієї компанії.

— Тихіше, Кевін! Він же чує. — спробував заспокоїти свого товариша інший юнак, що сидів поруч, проте Кевін продовжив обмивати кісточки Ернесту.

— То хай чує. Що мені до того? Хай знає, що йому тут ніхто не радий. Чого ми маємо його терпіти? Наше королівство нарешті в розквіті своїх сил та купається в променях слави. Чого це якесь чудовисько повинно його зруйнувати? Можливо нам краще на нього надавити, щоб він ніколи не забув ці роки в академії?

Раптом усі замовкли та зблідли зі страху. Кевіна це дуже здивувало та він перевів погляд туди, куди дивились товариші. Прямо біля нього стояв Ернест та дивився на нього з розгніваним та навіть моторошним обличчям.

— Кевін Стюарт, у вас досить погані манери. З яких це пір у сім'ї міністра Стюарта не вчать поваги до королівських осіб? Я також член королівської сім'ї. Хоч я не спадкоємець трону, але я брат майбутнього короля.

Кевін скривився й відповів.

— Чого це я повинний слухати такого як ти?

Ернест ще сильніше спохмурнів.

— Повторюсь, я молодший брат майбутнього короля. Відповідно я маю деякий вплив. Тому, якщо не хочете проблем для своєї сім'ї, не пліткуйте про мене.

Кевін хотів ще щось сказати, проте вчасно помітив Карлоса та передумав сперечатись з Ернестом.

Карлос разом з Амелією якраз зашли до їдальні та помітивши Ернеста підійшли до нього.

— Що тут трапилось, брате? — занепокоєно запитав Карлос та Ернест перевів на нього погляд.

— Нічого серйозного. Просто я почув плітки про себе та вирішив трохи з цим розібратись. Зараз уже все гаразд. Ходімо присядемо. — відвів брата до свого столика. Амелія пішла слідом за хлопцями.

— До речі, дозволь представити тобі декого. — почав Карлос та показав рукою на Амелію, яка сиділа поруч. — Це Амелія Рютенберг. Пам'ятаєш її? Вона часто приїжджала до нас раніше та гралась з нами.

Ернест кивнув, дивлячись зацікавленим поглядом на Амелію.

— Звісно ж пам'ятаю. Як я можу забути нашу з тобою подругу дитинства, брате. До речі, як ви зустрілись?

І тут Карлос довго розповідав, як вони з Амелією зіштовхнулись у головному корпусі, а потім він провів її до навчального кабінету. Ернест не сильно вслухався в історію раптової зустрічі брата з їх давньою подругою та трохи замріяно дивився на Амелію. "Може це і справді кохання." — подумав він.