- Знову? - чую холодний тон начальства.
Я наче бачу як чоловік недовірливо зводить праву брову, від чого його худе обличчя витягується ще сильніше.
- Та от звела доля з такою бідою. Мабуть алкоголік якийсь. Я, щойно тут все скінчиться, прибіжу.
- Прикривати я тебе не буду, але й рапорт не писатиму, - повідомив мій надзвичайно терплячий бос.
- Ви дуже ласкаві, - я чесно готова його розцілувати.
- Не варто, - відрізав адміністратор й поклав слухавку.
А я побігла одягатися й за чверть години вже прямувала до Ковену. Альма матер зустріла мене, як завжди приязно - повною відсутністю будь-якого персоналу. Втім, будь-який мені не потрібен, а той, що потрібен, завжди на сторожі добра... чи як там? Коротше кажучи, живе вона тут.
Стрімко злітаю по сходах на вежу. Так, є у нас і таке, щоправда зовні вона виглядає як фабрична труба. До речі, у нас їх дві, через одну й справді час від часу йде дим. Так би мовити, для конспірації. А от в іншій живе наша провидиця пані Васильєва. Нащо здерлася так високо? - хтозна. Мабуть, щоб бути ближче до зірок, які вона так обожнює.
Гвинтові сходи лишилися позаду. Півтори сотні сходинок я навіть не помітила. Перед візуально легкою завісою з кам'яних бус завмираю, щоб перевести дух та заспокоїти свідомість, бо противна наставниця знову буде бубоніти щодо моєї неймовірної нестриманості. Заспокоївшись, роблю крок уперед. Суну, не прибираючи важку завісу. Дозволяю каменям торкнутися мого обличчя, грудей, плечей. Чую легкий дзвін, схожий на музику вітру, але це не вона, це камені вітаються зі мною.
- Доброго ранку, Зірко, - почувся голос наставниці, я незчулась, як вже опинилась посеред невеликої вітальні, що також слугувала класною кімнатою для занять. - Щось сталося? Давно ти до мене не навідувалась.
Відкриваю очі. Вздовж темно-фіолетової стіни стоять ароматичні свічки, а трохи ближче до центру на м'яких татамі двоє учнів з усіх сил намагаються зануритись у медитацію. На низькому дивані в іншій частині кімнати сидить моя колишня вчителька і п'є чай. Перед нею на столику стоїть ще дві порожні чашки. Схоже, я перервала заняття.
- Пробачте, Василино Василівна. Я зайду іншим разом.
- В цьому немає необхідності. Гадаю Сергійкові та Славкові треба дати трохи більше волі. Ходімо.
Ми піднімаємось на ще один рівень вище. Тут знаходиться кабінет, це приміщення учні навідують нечасто. Та й я сама бувала тут тільки тому, що катастрофічно відставала з її предмету.
Тут стіни - звичайна невиразна пастель. Жодних подушок або свічок. Шафи та стелажі зі скляними дверцятами. Таке собі поєднання офісу та медичного кабінету. У ніс дмухнуло ароматами трав та масел, були тут і хімічні запахи, і спирт. А ще папір та чорнило. І, здається, кров. Точно як в медичному кабінеті.
Наставниця сіла у крісло за невеликим письмовим столом й уважно подивилась на мене. Мені сідати, звісно, не запропонували - це не прийнято.
- То що привело тебе до мене, Зоряно? - спитала жінка, яка при свіх своїх провидницьких силах, анітрохи не телепат.
- Мені наснився свідомий сон. Спроба його контролювати ні до чого не призвела. Мені потрібна ваша порада.
Пані Васильєва аж підскочила з крісла, почувши новину.
- Мені потрібні подробиці, - з невластивим їй натиском у голосі сказала жінка.
І я розповіла все якомога детальніше, за виключенням, можливо, відчуттів, які накотили на мене під час пестощів нічного гостя. Якось мені було ніяково про них згадувати. Але саме це зацікавило наставницю щойно я завершила оповідь.
- Що ти при цьому відчула, Зоряна? Коли він тримав тебе, що ти відчула?
- Ну, я точно не пам'ятаю, - спробувала уникнути небажаних подробиць.
- Лише одне мене цікавить: це були приємні відчуття?
Я набрала повітря в легені, але не змогла відразу відповісти. Чималих зусиль вартувало видихнути одне тільки слово:
- Так.
- Це може бути небезпечно, - схвильовано промовила жінка, збираючи з полиць якісь коробочки та склянки. - Якщо тобою зацікавився вампір...
- Вампір? Але ж вони сюди не навідуються, - я ледь не засміялась з цього припущення, мене більше хвилювали двоє перевертнів з мого сну.
- Завжди є виключення, люба. В будь-якому разі я зараз тебе перевірю.
Хвилин десять пані Васильєва готувалася, потім стільки ж щось чарувала наді мною. Звісно, не в буквальному сенсі, вона ж не відьма, але, як я вже казала, чимало з того, що не потребує особливого дару, ми запозичили у них. Очі її при цьому збуджено виблискували, а серце калатало. Зрештою, на обличчі жінки з'явилось розчарування.
- Ні, жодних ознак за всіма чотирма тестами. Втім, не думаю, що це випадковість, - вона довго ретельно мене оглядала, стискаючи своє тонке підборіддя великим й вказівним пальцями. - Не можу повірити, що це віщунство. Ти гарний боєць, але без жодних здібностей до передбачень.
Я кивнула, стовідсотково погоджуючись. Так, не моє - у кожного свої сильні й слабкі риси. В мене навіть зі стратегією бою були проблеми під час навчання, яке вже тут передбачення?
- А як щодо перевертнів? - спробувала відволікти наставницю від ймовірного вампіра, адже на носі можуть бути справжні неприємності.
- Вони були у людських подобах та ще й серед людей. Це точно не є поганою ознакою. Можливо це взагалі напівкровки. Втім, обережність зайвою не буває. Піди до Романа, він візьме в тебе ментальний відбиток тих двох й розповсюдить серед наших.
- А можна я це пізніше зроблю, мені б на роботу, а Роман... такий повільний.
- Думаю, це цілком прийнятно.
Киваю й прощаюся з наставницею. Біжу вниз по сходах, прослизую через вітальню. Схоже медитація вийшла на відмінно, обидва учня міцно спали. А потім стрімголов несуся до виходу з Ковену. Треба хоч якось компенсувати витрачений час. Дорогою залітаю до рідного відділу, щоб захопити один специфічний парфум. Щойно потрапила до маршрутки пролунав дзвінок від пані Васильєвої.
- Зірко, а що в тебе з особистим життям?
- З чим? - я чесно не розчула її через гомін довкола, але швидко зрозуміла та почала дратуватись.
- Невдовзі повня... - обережно нагадала наставниця, як же дістала загальна обізнаність довкола. - Може тобі завітати до медкомплексу?
На мить замислилась, оцінюючи залишки пігулок для пригнічення циклічної активності.
- Не варто. Якраз на ці вихідні їду вирішувати це питання.
- Он воно що? Ну гаразд... Якщо сон повториться, обов'язково повідом мене.
- Звичайно.
Невдовзі вся у милі залітаю до рідного офісу та займаю робоче місце. Роблю кілька демонстративних видихів, чудово розуміючи, що адміністратор за мною спостерігає. Потім одягаю на голову гарнітуру, а на обличчя професійну посмішку та приймаю виклик, що вже чекає чиєїсь уваги. Якби я не виглядала такою скуйовдженою, то начальник в жодному разі не повірив би, що в мене трапилась неприємність.
- Ой, що це? Фу! - обурилась моя сусідка Тетяна, а всміхаюся про себе - спрей діє.
- Чад, - коротко відповідаю, зображуючи робоче завзяття й відповідаючи на наступний дзвінок.
- Чад? - дочекавшись поки я завершу, перепитує сусідка. - Що сталося?
- Пожежа, - знову коротка відповідь.
Що менше подробиць повідомлю я, то більше їх вигадають дівчата на роботі, й відмазка з третіх вуст мені забезпечена.
Так і вийшло, збираючись на обід весь відділ гомонів про мої невеселі пригоди.
- А я вже було подумала, що ти захворіла. Добре, що все гаразд, - усміхнулась Віта, яка ж мила дівчинка - хвилюється. - А то мені б довелося когось іншого шукати... - помилочка, в неї своє шкурне питання.
- Я ж обіцяла, тож ніяка хвороба мене не зупинить, - дещо занадто завзято випросталась я, й дівчата, що сиділи поруч, несвідомо відсахнулись.
Тихенько видихаю. Спокійно, Зірко, це все повня. Скоро тебе відпустить.
- Схоже, тому другові нічого не світить, - хихикнула Ольга. - В Зоряни знову настрій псується, - і дівчата, як одна, з розумінням закивали.
-Що? - я озирнулась на всі боки. Це так очевидно? І відповіддю мені стали хитрі погляди. Схоже на те.
Ображатися на дівчат не стала, хоч мені вкрай кортіло це зробити, але ж мені тут ще працювати, а робити це серед поля бойових дій не хотілося. Наш бабський колектив був незвично дружний. Так уже повелося, що всі конфлікти спалахували та невдовзі гасли без жодних наслідків. Особливо капосні особини тут надовго не затримувалися, тож зазвичай в колективі царювала дуже спокійна й доброзичлива атмосфера. Тож нащо рушити таку благодать, тим паче, що кажуть дівчата правду - у повню я й справді стаю нестерпна... Або дуже голодна... в усіх сенсах, але про те дівчатам знати не обов'язково. Про це нехай дізнається поки що невідомий мені щасливчик. Звісно, якщо він виявиться симпатичним.
Ой, щось мені вже якось важко чекати.
Нетерплячка, схоже, била не тільки мене, бо під кінець робочого дня до мене підійшла Віта й спитала чи не хочу я вже сьогодні зустрітись з хлопцями у клубі. Влаштувати, так би мовити, попереднє знайомство. Аж раптом я виявлюсь страшною. Цього Віта, звісно, не казала й напевне навіть не подумала про таке. А от у тій парочці я б така впевнена не була.
З хлопцями я була солідарна - зустрітися заздалегідь не завадить, щоб ненароком не зіпсувати одне одному вихідні.
Втім, були в цій зустрічі певні незручності: я знову не встигаю на рандеву з Романом...
Байдуже, особисте життя важливіше.
- Ну не знаю. Мені ще треба до ладу себе привести, а вдома в мене наслідки пожежі, - трохи ламаюся для проформи.
- Ну, будь ласочка, - заскиглила Віта. - Давай ми за тобою заїдемо.
- Не треба, - відразу перестаю вдавати недоторкану.
Хоч місце мого проживання не є особливо секретною інформацією, але аби кого до себе не запрошую. Про всяк випадок.
- Я просто хотіла сказати, що мені знадобиться трохи більше часу. Де ви будете?
- В "Ельдорадо".
- Не погано. Твій хлопець ще й при грошах.
Віта зашарілася, схоже, сама ще й досі не вірила своєму щастю. А чи щастю? Сьогодні і з'ясуємо.
Після роботи поспішаю додому. Ще зібратися треба, а в моєму випадку це трохи більше, ніж натягти сукню та розмалювати обличчя.
Оскільки не знаю, яка саме небезпека чекає на мене (якщо взагалі чекає), треба передбачити все. Тому в невеличкий рюкзачок, який я беру як на полювання, так і до клубу, потрапляє все найнеобхідніше.
По перше, презервативи. Це якщо мої побоювання не справдяться й вечір завершиться добре. Далі набір для виявлення чарівних істот, щось на кшталт каталізатора для перевтілення. "Набір юного отруйника". Тут і снодійне, і проносне, і власне отрута... кілька видів. Ну і звісно, і антидоти до них. Мініатюрний, наче іграшковий, пістолет - його використовую вкрай рідко, бо стрілок з мене такий собі, та парний срібний кинджал - мій здобуток на випускному екзамені. Щоправда про те, що він парний дізналася трохи пізніше. Втім, це окрема історія, зараз не про те.
Швиденько приводжу до ладу обличчя та волосся. Останнє заплітаю у високу зачіску, щоб не надто сильно привертати увагу до його кольору. Макіяж вийшов мабуть занадто хижий, але цілком передає мій настрій. Одяг мій - короткий топ з довгим рукавом та шкіряну спідницю по коліна - також за бажанням можна перетворити на зброю.