- Вище! Вище! Ухиляння! Ліворуч і вниз! Атака!
Я слухняно виконую команди, майже не звертаючи уваги на те, що відбувається довкола. Не дивлюся ще на десяток хлопців та дівчат, що як дзеркало повторюють ті самі вправи, що і я. Не дивлюся на тренера, що вигукує команди.
Здається я поринула у той самий стан, що пані Васильєва називає медитацією. Чомусь на її уроках у мене такого досягти не виходить, а от під час тренувань...
- Зірко, вийти! - лунає команда вже для мене одної, але і це не виводить мене зі стану. Я роблю два кроки зі своєї ланки та завмираю. Тільки зараз потроху повертаюсь до реальності, розуміючи, що переді мною стоїть дядько. Поспостерігавши моє перетвореня з механічної ляльки на людину, він саркастично хмикнув.
- Є невеличка справа до тебе, - сухо кидає родич й розвертається, щоб піти.
Судячи з того, що член Ради сам з'явився на тренуванні, справа може бути й не такою вже невеличкою, але я не розпитую. По-перше, заборонено звертатися до Старшого без дозволу, по-друге, невдовзі мені і так все розкажуть, а по-третє, не хочу знову вислуховувати нотацію від дядька про мою нестриманість. Щоправда нестриманість моя стосується тільки безглуздих питань та несуттєвих міркувань, що страшенно дратують оточуюих.
З двору ми зайшли до будівлі з червоної цегли. У довгому пофаброваному синьої фарбою коридорі оком зачепитися нема за що, тому іду, вдивляючись в русяву потилицю попереду. Ми з дядьком були майже одного зросту. Втім, це єдине чим ми були схожі.
Звертаю увагу на те, що ми проходимо повз Залу нарад. Це дивно, адже "справи" завжди видають саме там. Але сьогодні дядько веде мене до себе в кабінет. У приміщенні дивним чином поєднуються сучасні меблі й старовинне оздоблення. Як то важкі оксамитові штори на вікні або килим з високим ворсом на підлозі. Люстра з квітчастим абажуром та старовинна лампа на столі. До речі, окрім лампи, на столі знаходився лише закритий ноутбук. Знаючи дядька, всі ці надмірності в інтер'єрі він отримав у якості подарунків і через повагу до дарувальника не викинув весь той мотлох.
Сідаю на запропоноване офісне крісло. Знову ж таки незвично, перед Радою та її членами необхідно стояти або рівно, або на одному коліні під час покарання. Та незважаючи на всю цю дивину, я все ще не наважуюсь спитати. Все ж ми у стінах Ковену, а його правила обов'язкові до виконання.
Незважаючи на відьмівську назву, в Ковені вже років сто п'ятдесят не бачили жодної відьми. Чомусь вони перестали допомагати нам боротися зі злом, хоч колись самі розпочали той звичай. До речі, багато з того, що ми зараз використовуємо було запозичено саме у відьом: настої, захисні амулети і талісмани, навіть зброя і обладунки.
Мої думки перервав своїм покашлюванням член Ради. Він сидів за своїм столом
- Тобі мабуть цікаво, для чого я тебе покликав сюди, - я незворушно спостерігала за родичем. - Справа у тому, що за кілька днів в тебе день народження, - невже готує мені сюрприз? Важко повірити, що він буде приємним. - У твоєму віці вже час переходити до дорослого полювання, на великих і велетенських істот. Та не тільки це... Для деяких справ ти маєш бути готова фізично...
- Я у чудовій формі, - не витримую та перериваю таки дядька, бо щось мені не подобається як він мимрить.
- Так, я знаю, але кажу тобі про інше. Скажи, хтось з твої знайомих подобається тобі? Хтось із учнів або вчителів?
- Подобається? Так. Ми дружимо з Софією, ти ж знаєш. Не розумію, до чого це питання.
- Я мав на увазі когось з чоловіків. Чи ти закохана у кого-небудь?
Серце починає пришвидшуватись. Дядько - звичайна людина, тож не має сенсу надто контролювати цей зрадливий орган, власне, як і думки. Так, дехто мені справді подобається. Він красень та надзвичайно вмілий ловець ЧАР. Андрій - моє давнє нерозділене кохання.
- Так, - чомусь шепочу це слово, яка ж я все ж таки ще дитина, самій соромно.
- Назви його ім'я.
- Навіщо це? - поглядом благаю не змушувати мене зізнаватися.
- Ти - моя племінниця, тому я хотів, щоб це відбулось з кимось, хто тобі не байдужий. Зазвичай Рада сама обирає партнера.
- Що? Партнера? - мої рожеві замки розлетілися на друзки. Це мені що зараз пропонують? - Партнера для чого?
- Наскільки мені відомо, ти незаймана...
- І звідкіля ж це тобі відомо, дозволь спитати? - обурено підскакую з крісла й починаю міряти кроками кабінет. Товстий килим робить мої кроки безшумними, а хотілося б гупати якомога голосніше.
- Хіба це не так? - здивовано зводить брови дядько.
- Звісно, що ні! - випалюю перш ніж розумію, що саме. - Але це не твоя справа, - і люто дивлюся на родича, але той чомусь усміхається.
- От і добре, - нарешті видає мені в обличчя. - Однією проблемою менше. Та тобі все ще треба багато чому навчитись...
...Відкриваю очі й дивлюся у стелю. Знову сплю на спині. Завжди, коли сплю на спині мені сниться якась дурня. От і сьогодні наснилося те, через що я ще довго переживала, коли мені було вісімнадцять.
Не так уже й давно, за великим рахунком, але здається, що в іншому житті. З тих пір я стала трохи старша та набагато більш досвідчена. А ще, як і хотіла, стала ловцем ЧАР. Власне насправді моя посада в Ковені називається Винищувач чарівних агресивних розумних істот, але вже багато десятиліть ця довга назва має більш романтичне за звучанням скорочення - ловець ЧАР.
Піднімаюсь з ліжка та повзу до ванної кімнати. Після нічного чергування відчуваю себе трохи втомленою, але півтори години, що я провела уві сні цілком задовольнили нагальні потреби організму.
І це на краще, тому що, окрім покликання, в мене ще є життя серед звичайних людей. Про існування яких, до речі, я дізналася тільки у вісім років. Тобто про існування я знала і раніше, а от про те, що їх така сила-силенна у світі і що переважна більшість навіть не здогадується про існування чарівних істот - у вісім років.
А все тому, що моя мама померла майже одразу після мого народження, а батько - ще раніше. Моїм вихованням займався дядько Петро - член Ради, який майже не виходив за стіни Ковену й ще кількох таємних місць.
Тому, скільки себе пам'ятаю, я знала про популяції василісків, домовиків, русалок і вурдалаків в нашій місцині, а от про людей не знала. Та коли мені виповнилося вісім, дядько сказав, що час вже зливатися з суспільством, як це зробили ті, на кого ми полюємо. Так буде легше віднайти їх серед людей та знищити. Навіщо їх винищувати, я не уточнювала вже тоді, адже чудово знала історію загибелі моїх батьків.
Щось я надто сильно поринула у спогади. Все дурнуватий сон винуватий. Нашвидкоруч збираюся та вибігаю з дому. Осінь ще рання, тому вдень смажить сонечко, але рано вранці, як зараз, у сорочці з короткими рукавами, яку я за звичкою одягла, відчуваєш себе сосискою у холодильнику.
Настрій одразу псується. Іду швидко, щоб хоч якось зігрітися, й потроху в мене починає виходити. Але думка про те, що все не так уже й погано, зникає, коли дивлюся на годинник й розумію, що спізнююсь. З усіх сил стримуюсь, щоб не побігти у своєму звичному темпі, та й взагалі бігати містом у спідниці - дурний тон. Люди з таких сміються.
Раптом з-за рогу прямо переді мною вирулює щось довготелесе та перекошене. Я йду у тому ж темпі, мабуть тупочу, бо поспішаю, але мені моїх кроків не чуто - я в навушниках. Отак ми й біжимо якийсь час: він попереду, я позаду. Дуже швидко мені набридає дивитись на його худу спину попереду, та ще й несвідомо оцінювати ступінь сколіозу. Пришвидшуюсь, але той попереду пришвидшується також. Та ще й починає підозріло озиратись. Хай тобі грець! Якби не поспішала, точно відстала б від цього пришелепкуватого. Очі б мої не бачили цього перекособоченого.
Намагаюсь дивитись кудись у бік, мріючи, щоб він так само, як з'явився, зник за якимось рогом. Та цього не відбувається, здебільшого через те, що дорога одна й перехресть ще довго не буде. Дивлюся на дорогу, автівки, що пролітають повз. Коли я вже назбираю на власну ластівку?
Раптом цей клоун різко зупиняється, й я з усього льоту (ну майже з усього, все ж я контролюю свою силу з огляду на людей) вписуюсь у цього ідіота.
- Чому ви мене переслідуєте? - каркає це непорозуміння противним голосом, щоки обурено червоніють, дихання важке. Це з того, що видно звичайній людині, від себе ще можу додати про те, як чутно серце, яке нерівно калатає в грудях, а ще потові залози поширюють запах страху.
Дивлюся на нього як на хворого.
- Та не йду я за тобою, на роботу поспішаю, - гаркаю на нього так, що він ледве не падає на зад. - Гадаєш мені приємно всю дорогу на твою худу перехилену спину дивитися?
З цими словами огинаю непорозуміння та прямую далі своєю дорогою. Божечки, скільки ж пришелепкуватих земля носить. І це тільки людей. Так, не можна про таке думати, коли знаходишся в незахищеному місці - хтозна хто поруч зможе прочитати твоїх думок.
Нарешті дістаюсь до місця роботи. Адміністратор дивиться на мене з докором. А хіба я винна? Проводимо німу бесіду, де він в черговий раз мене відчитує, а я в черговий раз кажу, що це востаннє. Зрештою він киває, й я з полегшенням біжу на своє робоче місце.
Мабуть все ж таки були в нього в роду якісь чарівні розумні. Не буває так, щоб зі звичайною людиною було в мене таке порозуміння. Але як ретельно я його не перевіряла, жодних ознак його надзвичайного походження не знайшла. Отже кров дуже розбавлена. А це означає, що він не мій клієнт. Й це на краще.
Розчаровуватися у людях я, відверто кажучи, втомилась. Починаючи з першого кохання. Ні не Андрія, він ще й досі бездоганний, шкода лише, що поїхав десь світ за очі. А про перше кохання з людей - Вітю. Ми навіть жити почали разом, але невдовзі з'ясувалося, що він мене причарував. Якось дізнався, хто я така й вирішив таким чином підібратися до Ковену. От дурний. Підібрався, але не врахував, що не всі там такі молоді і не досвідчені.
А мавка Вірка. Ото була в мене подружка. Виявилася маніячкою, що тільки й мріяла когось залоскотати.
Найгірше те, що зазвичай цих тварюк не відрізниш від людей, бо ще й багацько хто нечистої крові, але все такі ж кровожерливі, як і їхні предки.
Для кожного виду чарівних істот є свої методи розпізнавання. Десь магічні, десь хімічні. З деякими взагалі складно. Їх можна розпізнати тільки у певний час. Як тих самих вовкулак чи вурдалаків.
Хоча зазвичай якраз вони поводяться нормально - тікають десь у ліс та полюють на дичину. Якщо ж якийсь дурень попреться серед ночі у хащі, то то його справи, наша справа людей серед людей захищати.
А от хто справді загрозу становить, то це вампіри та перевертні. Це вже не якась дрібна шушера, яка залежить від циклів луни. Вони можуть обертатися свідомо й у будь-який час. Вони злі й нещадні, існують лише заради того, щоб задовільняти свій голод та забаганки.
Втім з вампірами я жодного разу в житті не перетиналася, чомусь не полюбляють вони наші широти, тому ставлюся до них більш спокійно. А от перевертні - моя давня й люта ненависть, незважаючи на те, що я прямий потомок одного з них...
Сюрпри-и-из!
Так, я наполовину перевертень, хоч і не хотіла такої долі. Колись з моєї матусі познущався такий звір. Він гвалтував її та вже збирався вбити, коли з'явилися рятівники. На жаль, рани її (не стільки фізичні, як душевні) були несумісні з життям, й невдовзі після мого народження вона померла.