То було дуже давно. І я не пригадаю вже усіх деталей, але намагатимуся розповідати якомога точно.

Я родом із невеличкого села. Раніше там жило багато людей. Молодь створювала сім’ї, народжувалися діти, школа була заповнена учнями. У кожному дворі була здорова худоба і люди жили мирно, були добріші. У всіх була робота. Навідь на огородах було менше бур’яну і кожен погріб заповнювався баночками різного смачного добра. Зима була справжньою, морозною і сніжною, а у будинках чекали затишне тепло та смачна вечеря . Навесні зелено буяли поля, широкою річкою плавали на лодках і риби було так багато, що на кожного б вистачило і залишилося б ще удосталь. Жили люди мирно і у злагоді. Допомагали сусідам сусіди і у скрутну хвилину підтримували, наче члени родини. На великій фермі було приблизно сто п’ятдесят голів рогатого скоту, який навесні поповнювався молодняком. На свята влаштовували пишні гуляння і столи ломилися від страв, а медова горілка лилася та веселила. Люди хмеліли і танцювали-танцювали-танцювали. Як же тоді було всім весело.

Зараз навідь найстаріша бабка, яка точно застала ті часи, не пригадає вже, що колись було так легко і безтурботно. Бо безтурботність покинула тих людей, як покинула кожне наступне покоління.

Початком стала одна подія, яка навідь і гучною не була. Про неї майже ніхто не знав, а хто знав - забув. Або скоріше вирішив для себе, що забув. Бо краще таке не пам’ятати. Я зайду наперед і поясню, звідки мені, далекій від тих подій, відомо це. Справа у снах. Іноді вони бувають звичайні, але у ночі, коли повня освітлює кожний темний куточок, усе приховане у темряві виходить з неї, або показує себе. Не усім. Мій дід бачив ті сни, і вони його згубили, довели до самогубства, але до цього я повернуся пізніше. Якщо знадобиться про це розповісти.

Моя мати бачила ті сни. І її вони згубили. Вона ще досі жива фізично, проте її життям і її нутром стала колись солодка, а тепер гірка і бридотна медовуха. Уже багато років смак тієї знаменитої на декілька сусідніх сіл медовухи перестав бути солодком і злегка опянілим. Тепер її смак нагадував навоз коней. Так багато хто казав. Але і про матір я розповім пізніше, якщо історія того потребуватиме. Я ж також бачила ті сни. З маленьких років. Здається перший сон мені убачився у шість років. Я повернулася зі школи до дому. Була весна. Тато і дід були на роботі. Мати і бабуся десь у місті, можливо у лікарні, бо тоді у нас з’явився малюк і його відвезли на огляд, а можливо мати була ще вагітна, і поїхала на плановий візит до лікаря. Того я вже не згадаю. Мені треба було зі школи піти до іншої бабусі, щоб там почекати когось із дорослих. Бо будинок був замкнений і ключів я не мала. Бабуська та жила недалеко, трохи далі по вулиці, але я вирішила, що хочу пограти у своєму дворі і там дочекаюся когось з родини. Замкненими були ворота. Веранда теж не піддавалася моїм слабким намаганням побороти металевий замок. Тепер же кожен закривав двері і будинки на декілька величезних замків і заслонів. Люди стали іншими. Будинок здавався великим у порівнянні з малою і худорлявою мною. Великий рожевий ранець обтяжував і я зкинула його з плеч десь біля будинку, щоб не заважав. Стало одразу легше. Тоді я і подумала, а що, якщо зі зворотньої сторони дому, де у нас був величенької сад, а за ним огороди, хвірточку не замкнули. Або навідь якщо і замкнули, то до двору я зможу пролізти саме з задньї частини, бо там і забор був нижчий, і щілини, у які б я пролізти малися. Перед будинком був невеликий палісадник, огороджений скоріше декоративним, низеньким заборчиком; з лівої сторони були ті самі височенні і довгі ворота, які б я точно не перелізла, і які були надійно замкнені з середини. А по праву, за палісадником сторону - високий паркан, який можно було перелізти завдяки балкам-основам, які надійно тримали дерев’яні дошки разом. 

От його перелазити я і збиралася. Тоді я не звернула увагу, але і без того на половину пустій, через малу кількість мешканців, вулиці стало зовсім трико. Ні птахів, ні собак, які б мали гавкати, ні вітру. Тиша. І зовсім нікого на цілу вулицю. Одна я, шестирічна дівчинка, яка що сили намагається перелізти паркан. І мені вдається: я перебираюся на його зворотню сторону, і лицем до дощок акураткна спускаюся. Легенько зістрибую на землю, обтрушую спідницю, підіймаю голову і.. завмираю. По моєму огородженому з усіх сторін саду близько до мене іде щось не з нашого світу. Біле, але не прозоре, скоріше мутне, з очертами людського селуєту. Воно іде, як ішов би чоловік, роблячи кроки подобою ніг і рухаючи подобою рук, а подоба голови повертається в мою сторону, і дивиться, але ні очей, ні жодного очерту обличчя немає, тільки подоба. Те, що треба називати головою, повернуте до мене і дивиться, продовжуючи ходу. Все триває не більше секунди, за яку я встигаю перелякалися і за наступну секунду з сильного страху якимось чином перебираюся через паркан і мчу що сили до бабусі, у якої і мала б бути. Я усе їй розповідаю, але вона сприймає це, як дитячу уяву. І ніхто мені не вірить. Більше тей дух я не бачила, але я впевнена, що то не звичайна душа, а саме дух когось, втратившого орієнтир і тепер змушеного ходити, і ходити. У ту частину саду я намагалася по можливості більше сама не заходити. Тоді мені було моторошно і незрозуміло. Але йшов час і я почала звикати до таких мимохідник появ чогось поза розумінням і поясненням. А таких проявів і появ було боагатенько. І саме завдяки моїм снам на яву( я вирішила називати це снами. Пізніше, зовсім пізніше я була у психіатра, але ні шизофренії, ні інших хвороб, викликаючих слухові чи глядацькі галюцинації у мене не було) і снам моєї мами, я дізналася історію, яка стала поштовхом до кардинальних змін колись утопічного селища. 

Жила давно там одна дівчина. Їй тоді було шістнадцять років, зовсім юна. Навідь розквіт краси ще не настав. І як то сталося, я вам не скажу, бо цього не знаю, та зрозуміла вона, що не єдине сердце у собі почала носити. Завагітніла. Люди ж були чуйні, але часи були інші. Чоловіка вона не мала. Про батьків я зовсім нічогісінько не знаю. Знаю тільки, що дитя те, чисте та невинне, народилося. Але і світу побачити не встигло. Боялася вона осуду, боялася цькування. Соромно було стати єдиною на усе село покриткою. Їй було усього шістнадцять, а дитинці і годинки не було, як його закопано було на подвір’ї її ж будинку. Хочеться мені вірити, що дитятко мертвим народилося, або померло при пологах. Але народилося воно живе. І то була дівчинка. У цьому я впевнена. Здорова дівчинка, яка не встигла навідь зкуштувати молока матері, була похована на очах, а може і руками власної породіллі. Люди чули плач дитини, якої не мало б бути, а тому зробили вигляд, що не чули нічого. І я точно знаю, найгірше те, що мати не шкодувала про вбите дитя. Здавалося їй, що так краще буде для неї і її життя.

Вибачте мені, що доводиться цю історію розказувати, але я мушу. І я б попросила поставити свічку за упокій тієї крихітної душі, ака навіть свідомості не мала ще, і не розуміла, чому найважливіша для неї людина- її мати- зневажає власне дитя і його життя. Той, хто мав показати-засліпив. Той, хто мав уберегти- зруйнував. Убивство живої істоти, яка відчуває біль і не може себе захистити- це страшне убивство, які б у нього мотиви не були і щоб до нього не привело. Відсутність справжньої підтримки від найближчих і бажання не руйнувати ідилію життя селян позашлюбною дитиною стали відкриттям воріт для темного, іншого, за межою життя і покою.

Похорону не було, поминок не було і ніколи ту крихітку не згадували. Наче і не існувало те дитятко. Наче і важливості загублена маленька душа не мала. Але вона мала.

Зло заради власного добра і добра інших ніколи не закінчиться добром. Просто усвідомлення і наслідки наступають повільно. Але наступають для кожного.

Пройшов час і дівчина стала жінкою. І чоловік у неї був, і син, народжений у шлюбі. А тоді чоловік пити почав, бо відчував щось незрозуміле. Пив солодку таку медовуху. І з кожним разом гіркотіла вона, і присмак з’являвся різкий. І ніхто не міг нічого вдіяти. Рецепт не змінювали, робили все, як треба, а смак погіршувався і погіршувався, а зі смаком погіршувалося і сп’яніння- з легкого і розслабляючого воно ставало глибоким і пагубним. Свідомість відходила все далі, а вчинки опянілого ставали все гіршими. Це вже не були веселі танці і хмільний спів, то були сварки, побої, втрата контролю своїх дій, і відчуття, що випитого мало. Треба ще, і ще, і ще.

 Та жінка з чоловіком і сином жили у її будинку, у тому самому, на подвір’ї якого колись було зкояне зло. І загублене, не почавше цвітіння життя, пустило корені і розросталося під подвір’ям, зароджуючись смерть. Кажуть, що мати для дитини Бог. І яким мати покаже світ, таким дитина його і буде бачити. А якщо показати тільки смерть і згублення?

Чоловік почав спиватися і помер дуже скоро. А от жінка з сином не помирали, хоча і їх заполонила безодня алкогольної жаги. Вони жили у тому домі і старіли разом у ньому. Окрім пиятики син нічого не знав і не бачив; так і помер разом із матір’ю у тому самому домі. Хоча будинок помирати почав раніше. По стінах ішли тріщини, дах провисав, завелося купа паразитів. І злидні. Смерть живого і навідь не живого почала розростатися з того місця. Нікому було зносити розвалений будинок, у якому ще при житті господарів не можна було навідь грубку розтопити, бо димар провалився, а за горілкою і ремонтувати нікому було. А тому той дім і зараз продовжує стояти. Точніше його залишки. Повністю провалений кудись глибоко дах, частково опалі стіни і все навколо у заростях. Густий колючий терновник стіною обріс навколо того будинку і темно там навідь у світлу пору. А у темну краще і повз не проходити.

Але мені проходити повз доводилося, бо так співпало, що тей старезний будинок стояв на моїй вулиці, близенько до мого, через дві хатини. І уся вулиця була пустою, жилими були усього три будинки, які дуже швидко теж закінчили своє існування разом із родинами. Комусь пощастило вчасно виїхати і не потрапити під корені темного у цьому селі, але таких було дуже мало. А ті, хто залишався, утратили усю родину і добробут, доживаючи свій вік на самоті або з горілкою. 

Так і почало своє життя у тому селі незвідане, темне, мотрошне. А життя людей почали завершуватися. Як і добробут та благополуччя.

І річка заросла так швидко, і такими чагарниками, що і вода майже не протікала, вже перейти її можна було і за три кроки, намочивши тільки коліна, а у деяких місцях і за крок, намочивши тілько ступні. На фермі епідемія почалася і усю заражену худобу довелося забити, а худоба заражена була уся буквально. І ферма занепала. Збільшилося безробіття, а з ним і алкоголізм. Домашні тварини якось чахли і городи заростали такими бур’янами, що і сучасною технікою не розчистити. Заселених будинків було усе менше, а кладовища розросталися, як живі муцини. Спочатку не стало місця на старому, біля церква і зробили нове, за селом, недалеко від річки. Але швидко якось не стало місця там, тоді клодовище з’явилося на виїзді з села, а скоро і на в’їзді. Одне село і чотири заповнені кладовища. І я народилася у тому селі. В час його занепаду і вимирання. І зіштовхнулася з усіма проявами того незвіданого, що поза розумінням і поза межами життя. 

Далі буде