Повня своїм холодним сяйвом заливає старий височенний ліс. Далеко не першу ніч Ти проводиш в цій хвойній хащі. Здається, весь час був тільки ліс, весь час була тільки ніч і весь час Ти ішов.

Верхівки сосен зі сторони у сторону плавно і зі скрипом ледь хилить, але через їх висоту, вітру у цьому місці немає. Та це не робить його затишним. Морозний холод болісно торкається шкіри і пробирається глибше - до органів, до кісток; холод протікає в крові замість кисню. Але і снігу тут теж немає. І ніколи не було інших погодних явищ. Ніч і холоднеча.

Ти продовжуєш свій шлях лісом, безкінечно простягненим на всі сторони. І куди б ти не звертав, ці десятки, а може і сотні років, бо відчуття часу тут відсутнє, виходу чи то хочаб мерехтіння світла не було. Був тільки первісний ліс. І первісний холод. Найстрашніше - це відсутність живих звуків. Хоча Ти усвідомлюєш, що це ненадовго.

Спочатку, у дуже давньому початку, Ти блукав, шукаючи вихід, але давно зрозумів, що виходу немає. Тоді Ти і усвідомив, що треба шукати щось тут, у самому лісі. Багаття. Ось що прийшло на думку. Можливо за роки блукань Ти ослаб глуздом, бо впевненість в існуванні хочаб вогнику крихкіша старезної цегли, але Ти продовжуєш пошук. Тепле і яскраве полум’я, як світло маяку для втративших надію під час шторму моряків. Якщо бути відвертим із собою, то надію Ти втратив, лишилася крихітна іскра віри. Саме вона дає трохи наснаги продовжувати пошук. І Ти продовжуєш.

Ще трохи і Повня звільниться від майже прозорої перистої хмарини, і тоді з’являться вони. І все повториться знову. Ти стільки разів проживав цей момент і чудово знаєш, що на тебе очікує, знаєш, що не втекти; де б Ти не був, вони знайдуть Тебе. Бо вони завжди там, де Ти. І тобі не сховатися. Ти це чудово розумієш, але не готовий звикати, бо звикнути - це те саме, що підкоритися. Та сама маленька іскорка не дозволяє звикнути.

Ти в котре підводиш погляд до Місяця. На Ньому більше жодної хмари, як і на всьому небі. Чиста, срібна Повня оголена для них. Вабить и кличе і вони не змушують чекати на себе.

Хрускіт маленьких гілок на землі, шурхіт кущів и наближення.

Як завжди величезна зграя вовків - худих, майже скелетів, заповнює більшу частину простору біля Тебе, але зараз тваринам не до Тебе. Поки не до Тебе. А Ти стоїш подібно іструкану. Ти не боягуз, але в ці моменти йти далі не можеш, залишається чекати на свою вічну тортуру. Вся увага зграї до Повні. В ті ночі, коли Вона оголює себе від хмар, Її світло стає приманкою для зголоднілих за силою вовків. Світло насичує зграю ресурсом- міцним тілом, гострими іклами, довгими пазурами, які зовсім скоро розірвуть твоє виснажене тіло.

Їх пащі вгризуться в грудну клітину і живіт, випотрашать внутрішні органи, будуть відкусувати шматки від стегон і рук, виривати зубами сухожилля, вицарапають очі, і роздеруть обличчя кігтями вже міцних лап. Твоє тіло розірвуть на шматки, а залишки ще живого ,відчувающого біль, Тебе розкидають клаптями. Весь цей час Ти знаходитимешся у свідомості, а тіло продовжить відчувати біль. Тільки коли вовки закінчать з Тобою, свідомість втратиться, а прийшовши до тями, Ти вже будеш цілим, без ушкоджень і ран. Фізичної болі теж не стане і Ти продовжиш іти далі, поки все не повториться знову. 

Западня.

Ти давно зрозумів, що справа в Повні. Поки вовки продовжують вити в запалі, захопленні величчю і силою влади над ними, тварини наповнюються джерелом від світла Повні, а Повня набирається ресурсною силою від Твого виття болі і страждань. Саме так. Вона потребує Твоїх криків, як вовки потребують Її світла. Вона користується слабкістю залежних від сяйва істот.

Але бувають такі ночі, колі вовки мовчать,- виє Повня. І тоді Ти благаєш зграю напасти. Але в ці ночі все інакше. Тварини ховаються знаючи, що тепер жертви вони. Виття Повні ... цей звук діє на Тебе, як наркотик, і б’є по свідомості, наче арматура. Виття, в якому чути плач усіх живих і не живих істот. Чутно і Твій плач.

Тріумф Повні. Налита, оспівує повне відродження усіх сил і ця пісня, складена з плачу, стає суцільним виттям, яке заповнює коливанням кожну клітину, кожен атом Твого організму. Очі накриває туманність. А в кров виділяється божевільна кількість адреналіну. В ночі цього виття монстром стаєш Ти. Тепер Ти полюєш на вовків і не щадиш жодного. Відіграєшся на повну. Ось тільки зграя нападала виключно на Тебе. Ти ж нападаеш на всіх живих істот цього лісу. Раніше нападав, коли вони ще тут існували. Жодної вже не лишилося. Інщі істоти, на відміну від Тебе, чи вовків не відновлювалися. Тому в лісі є тільки Ти, зграя і Місяць. Тому і немає живих звуків.

Місяць існує тольки Твоїми болями і муками. Живиться ними завдяки полюючим на Тебе вовкам, в свою чергу існуючих в ім’я, і завдяки Місяцю. Вони нападають, бо служать Йому, а за плату отримують ще трохи сил, ще трохи життя. Бо уже б давно згинули, як інші істоти. Служба за ради власного життя.

Іноді, зовсім-зовсім рідко, майже ніколи, але всеж іноді Тобі здається, що і Ти живеш заради ночей Повної сили, коли сам стаєш монстром. Ні, Ти шкодуєш про кожну із забраних Тобою життів. Вереск болю тих істот, останнє виття перед смертю стоять у вухах. Такі самі, як і виття Повні. Господи, ні, це такий жах, Твої діяння викликають блювотні поклики. Ти шкодуєш, що не мав сил себе стримати. У ті ночі Повної сили, коли Місяць цілковито повний, Його сили колосальні, і протистояти їм здається неможливим. Ти намагався, але марно. Ти шкодуєш за кожне життя, яке забрав. Щірі каяття, справжня біль у душі по загубленим істотам. Справжній жах від визнання зкояного. Твоє нутро болить і плаче по ним. Але в Тобі досі є якась невагома частина, яка підкоряється силі Повні. Яка здатна знову-і-знову перетворювати Тебе у монстра. Страшніший вовків.

Ти провалюєшся у безсвідоме після чергового нападу зграї. Зараз тіло відновиться. І Ти знову продовжиш іти в нікуди, шукаючи полум’я. Воно десь поряд. Ти ще досі відчуваєш іскорку віри.

Продовжуй шукати. Продовжуй йти. Не здавайся. Не піддавайся. Не корися. Іди, будь ласка, продовжуй свій шлях. 

*** 

Іскорка в сердці. Ось ключ. Віра у віру.

Полум’я, яке Він сам міг розвести вже давно, Він так наполегливо шукає, а на Місяць іноді дивиться, як самий вірний слуга. В Його сердці живе іскра віри. Вона трошечки більша невагомої покірності. Якщо дослухатися до власного сердця, воно підкаже Йому, в якій частині іскорка жевріє. Доведеться дістати власне сердце, і тільки тоді іскорка зросте, поки не перетвориться у таке багаття, яке світлом обігріє увесь металево-холодний ліс. Це світло затьмарить навідь сяйво Повні. І зграя завершить своє існування, як і завершить своє існування Місяць, хоч на трошки не наповнений Його криками болю і жалю за власними вчинками.

І з цим світлом, усе, що колись існувало оживе і повернеться. Жодна істота не пам’ятатиме своєї першої смерті і проживе справжнє життя. Життя, наповнене таким теплом і сяйвом, яке грітиме все живе не тільки на землі, а і у повітрі, і під водою, які з’являться пізніше. І тепло мільярди років не згасатиме, і його частинка буде у кожній живій істоті до її народження, і після її смерті.

Все це буде, якщо Він віднайде ту іскорку у своєму сердці і запалить його на віки вічні. Він зрозуміє. Він зможе.