Орієнтовно о сьомій годині ранку, в мою кімнату, шаркаючи і злегка розвалюючись ввалився, швидше за все, голем, котячи перед собою візок зі сніданком. Це диво алхімічного мистецтва було вбране в шефський ковпак і білий передничок. Його нетямкуватість обеззброювала.
- Сніданок для пані. - прогуркотів він, знімаючи хромований ковпак з рум'яних круасанів, поруч з якими стояла кружка кави. Біднувато, як для архізлого демона.  Але перебирати настрою не було до того ж живіт наполегливо буркотів, натякаючи на бажання нарешті поповнити продовольчий запас і дати організму хоч якийсь ресурс для роботи. Роботи активної і натхненної.
Мій нічний візаві виткнувся з-під ковдри лише тоді, як голем із ще більшим гуркотом викотився із моєї кімнати. Зацікавлено водячи носами, три голівки зрештою, наче антени, спрямувались в напрямку їжі. А потім на мене. Крайня ліва голова з ентузіазмом облизнулась. З таким ентузіазмом, що тільки із зусиллям повернула язик на історичну батьківщину, відліпивши його від вуха. От як такому диву можна відмовити?
По-братськи розділивши круасан, я перейшла до трапези, паралельно обмірковуючи дві речі:
1)Як назвати мого партнера по революційним діям?
2) З чого ці самі революційні дії почати?
Пункт перший був пріоритетним. При ближчому огляді виявилось, що рядовий був дівчинкою. Трохи помізкувавши, я вирішила назвати цуценя Рацибетою, на честь Червоної Королеви із казки. Її Величності ім'я сподобалось і добивши залишки сніданку, вона з почуттям виконаного обов'язку відправилась далі переглядати кольорові сни.
А от я перейшла до більш складного пункту. Вести революцію в рамках кімнати було неможливо, через відсутність ресурсів, що, як показав попередній досвід, є критичним. Залишалось сподіватись на те, що мене не змусять сидіти в чотирьох стінах двадцять чотири на сім, і хоча б проведуть коротеньку екскурсію цим чудовими прадавнім підприємством.
- Дарино? - почулось з-за дверей. Зважаючи на нерішучість в переміш зі сталевими нотками це не міг бути ніхто окрім...
- Так, мессір? - я намагалась надати своєму голосу невимушеного звучання, однак таргани в моїй голові танцювали ірландську джигу, передбачаючи масштабний реванш.
Двері прочинились і на порозі відповідно з моїми очікуваннями замаячив сам Великий і Могутній.
Бездоганний смокінг, не менш бездоганна зачіска і легка біснуватість в глибині очей - мрія за малим не кожної жінки. Однак, як на мене, занадто вінтажно, тож совість і милосердя, окинувши оком це древнє неподобство, розтяглись на шезлонгах ліниво потягуючи коктейлі через тоненькі соломинки, безжально віддавши Воланда в кігті моєї хворобливої уяви. А ця бідолашна, нічого не підозрюючи, вирішила погратися в прецептора:
- Від сьогодні почнеться твоє навчання. Тому, перевдягнись і одразу ж до головної зали. Я сподіваюсь, ти пам'ятаєш дорогу? - отримавши у відповідь кивок на знак згоди, демон, як мені здалося, полегшено видихнув і поспішив причинити двері.

- Це... це що?
Я не була модним гуру, однак довелось віднайти в собі замашки кутюр'є : на мені красувались картаті бриджі вільного крою, що висіли на моїх худих, мов тріска, ногах, як не напнуте вітрило на мачті, лаковані чорні човники на невисокій танкетці, поверх лимонно-жовтих гофрованих панчох. На плечах, як одвічне знамено теліпалась оверсайзна чоловіча сорочка з модним кислотим гавайским принтом, а довершували образ косички, що стирчали в різні боки, сині тіні до брів, зелена помада і по три масивні браслети на кожній руці. Все-таки добре, що там, на поверхні, немає шаф, які виконують будь-які забаганки. Інакше це закінчилось би плачевно.
- Це останній писк моди. - я подарувала своєму новоспеченому менторові акулячий вишкір.
- Скоріше агоніальний передсмертний стогін. - заперечив демон, мимоволі торкнувшись перенісся. - Добре, най так. Почнемо.

За час заняття я двічі підпалила Воландові волосся, п'ять разів розлила їдкі кислоти на поверхню столу і підлоги, випустила на простори цього лабіринту виверну-підлітка, розбила урну із духом Вендіго, і облаяла когось із лихих божеств майа. Словом, я старалась. І мої старання були оцінені - в кімнату я повернулась на плечі одного з громил. По дорозі я дізналась, що їх звуть Нік і Дік, себто Ніколас і Річард, і що скоріше за все вони - орки. Судячи з їх скупої мови і хоча і слабкого, але не вельми приємого запаху.
Рацибета зустріла мене, енергійно вертячи хвостом. Схоже голем-кухар запримітив її під час першого візиту, бо тепер біля ліжка красувалась невеличка залізна мисочка із зображенням кісточки, по вінця наповнена шматочками м'яса. Схоже, харч поновлювався автоматично, бо не дивлячись на кількість їжі, пузце Раці помітно округлилось. Та і сама вона якось побільшала... Так чи інакше, я була зараз надто втомлена, аби над цим розмірковувати. Але все-таки, крізь пелену втоми зуміла пробитись одна думка - з якою ціллю я тут?
В двері постукали. Ну, хто це тут в нас такий сміливий?
- Тааааак? - загрозливо протягнула я, передбачаючи ще один акт проявлення творчих здібностей.
До кімнати просочився невеличкий, приблизно півметра зросту, бісик. Він мав вигляд рудої панди з невеличкими ріжками, що ходила на задніх лапах і була вдягнена в джинси і стильну блакитну сорочку.
- Асмодей-молодший, до ваших послуг. - галантно поклонився візитер і моє серце остаточно відтануло. - Мессір доручив мені стати вашою правою рукою на час перебування тут.
- Пане Асмодей, мене з'їдає цікавість - що ж чекає мене, коли моє навчання закінчиться? - я приязно посміхнулась.
Бісик аж підскочив.
- Весілля звісно ж!
Але потім одразу ж прикрив мордочку лапкою.
- Ой! Це було зайвим. Я не мав, не мав цього казати! - він благально подивився на мене. - Прошу, не кажіть мессірові, що я розповів вам це. І не питайте про це більше!
Я кивнула і поспішила змінити тему.

Оце так...
Тут вже і наречений намалювався! Отже Воланд готує мене для того, щоб ввести у коло демонів... Все виявилось набагато цікавіше, ніж здавалось.
Але хто все-таки спокусився людською дівчинкою із нерозкритими відьомськими здібностями?