- Ну і хто ж то, як не твоя лікарка? - вдавано спокійно гмикнув Лад, хоч якийсь з напівтон його голосу видав напруження.
- Ліліт. Володарка кола Похоті, фаворитка Люцифера. - констатував Філ, спланерувавши на моє плече, і тицьнувши мені до рук залізне перо і чорний браслет з малих намистин. - Донедавна, вона вважала, що Мефістофель за нею упадає, а коли виявилось, що він опікується тобою, вона аж задимілась з ревнощів. - демон широко всміхнувся.
- Так, жінки вони такі. - гиготнув дракон, за що одразу ж отримав від мене ментального запотиличника.
- Може вона просто стала жертвою обставин? - припустила, ігноруючи блискавиці, які в мене зарядив Лад.
- Не виправдовуй її. - похитав головою демон. - Вона ще те стерво.
- Я маю надію, що до вечора мені дадуть пожити спокійно. - зітхнула, приземлившись на ліжко. Дракон, по-хижацьки всміхнувшись, вклався, помістивши голову мені на коліна.
- Не бійся, я не дам тебе в образу. - в глибоких алкогольно-запаморочливих очах танцювали іскри тепла.
- Я тебе теж. - двома пальцями відвела неслухняну прядку з високого чола.
Філ пирснув, як кошеня в попелі і, муркнувши :"Я вас залишу.", зник в хмарці переміщення.
Дракон перехопив мій зап'ясток, і приклав до гострої скули. Мені чомусь забило дух, а в грудях прокотилось відчуття, яке якісь розумні люди назвали "метеликами".
- Кхм... - прочистив горло хтось в мене над вухом, і я злякано шарахнулась в бік, ненавмисне смикнувши довге волосся Лада. Дракон рикнув, і, скочивши на рівні ноги, загнув якусь складну лайку, невідомою мені мовою. Суб'єктом, який потривожив наш дует виявився ніхто інший, як Мефістофель. Із задоволеною посмішкою кота, який нажерся сметани, демон розтягнувся у повен зріст на моєму скромному ложі.
Гмикнула.
- Ти оце дарма розлігся. - схрестила руки на грудях. - До вечора зостались лічені години, а мені кров з носу треба освоїти знаряддя праці і оборони. - кивнула на перо. - Тож діставай з шафки свої педагогічні здібності і, як кажуть німці - арбайтен! - вщипнула нещасного під ребрами. Вищий аж зойкнув від несподіванки і мстиво поглянув на мене, мріючи відігратись впродовж мого експрес-курсу з самооборони.
- Чому ти думаєш, що в тебе є час до вечора? - поцікавився Лад, заледве тамуючи бажання кинути щось уїдливе в сторону демона.
- Бо до вечірнього сну, та сумнівна мадам навряд насмілиться поткнутись на мою територію.

Я виявилась права - як тільки оголосили відбій, і всі врешті-решт розповзлись по палатах, в мою скромну тимчасову обитель шугнула тінь. Я інтенсивно почала вдавати, що сплю, потай намацавши під подушкою перо. Темний силует схилився наді мною  і вже простяг свої загребущі кігтисті ратиці в мій бік, як моє напружене до межі тіло вистрелило - рвучко випростана рука окреслила відпрацьованим жестом демонічну пастку в повітрі перед моїм нічним гостем. У відповідь на це він злостиво прошипів:
- Що, зміюко, попередило тебе таки це мале демоня?
Палаючи бажанням розгледіти цей голос ночі і трошки попсувати йому зорові і звичайні нерви, я намацала телефон і врубила ліхтарик. Куди і подівся образ консервативної лікарки! Натомість, переді мною в незручній позі стояло щось, в чому вгадувались риси жінки, от тільки все псував образ нічного птеродактиля - назвати таке метеликом просто язик не повертався.
- Тепер я розумію, чого ти змився на землю. - посміюючись, резюмував Лад, по хвилі після того, як випірнув із котроїсь зі складок простору.
- Заціпся. - тільки й процідив демон, вийшовши із настінної тіні. - І що ж тобі тут треба? - це питання вже було адресоване нашій полонянці.
- Люципер хоче побачити відьму, яка пройшла теємну ініціацію без його відома і переглянути умови домовленості з нею.
Ага.
В такі моменти у мене виникає підозра, що мій IQ заледве перевалює за двадцятку, бо я перестаю хочаб що-небудь розуміти.
- І чого ж ти не послала когось, а прийшла сама? - в Мефістофелеві помер геніальний слідчий - оцей його рентгенівсткий погляд косив би злочинців штабелями.
- Бо Люц насторожено відноситься до малої відьми. Він щось знає, але приховує від решти кіл. - неохоче прошипіла демонесса.
От воно що. Ну, тоді...
- Меф, готуйся до телепортації.
Три пари спантеличених очей тараном погляду врізались в мою скромну персону. Підбадьорена загальною увагою, я закинула просирадло на манер шарфа Остапа Бендера на плече, і буденним тоном повідомила:
- Ми прямуємо до пекла.