Пройшов рік /рік і трохи більше двох місяців, якщо бути точніше/ з часів останньої моєї активності тут. Увесь цей час, я, щось та й писала але виключно собі ''у шухляду''. Інколи, бували пориви викласти, та їх було не більше ніж тих, щоб видалити все до чортиків. А все через те, що одне моє есе, де я трішки філософствувала, набрало добряче вподобань, прихильностей і переглядів: https://www.surgebook.com/irynnako/book/te-scho-pereslidue-nas Саме тому, я не наважувалась повернутись з тим, що є зараз, тому що букви повсякчас складалися у легкі і невимушені історії з елементами якогось не надто вдалого коханнячка. Якось не ахті, як на мене, після серйозних есе приходити сюди з подібним. Проте, мені дали трохи копняка, тож перед вами, одна з розповідей, таки повстала. Тож до чого це все... Я не сподіваюсь на великі результати, чесно. Але якщо вам до душі подібне, чи просто захочеться відволіктись на нещасні 8 хвилин, то я зовсім не проти, щоб ви підтримали історію ''Мандри щирих слів'' вподобанням, коментарями й оплесками: https://www.surgebook.com/irynnako/book/mandri-schirih-sliv

Коли ми беремо у руки книжечку, то із захопленням читаємо її, стаємо рідними з героями та переміщуємося у зовсім іншу реальність, навіть не підозрюючи скільки праці було вкладено у ці, рівно видруковані рядки. Вирушимо в подорож, що зватиметься ''Як не зійти з розуму під час написання книги?'' Спершу я беру товстий зошит на шістдесят чотири аркуша, який довго чекав свого часу на полиці. І як нас вчили на уроці української мови складаємо план. Хоча кого я обманюю? Пишу все, що прийшло до моєї голівоньки з часу народження цієї ідеї, а цього, повірте, багато. Ну і, звичайно, під час моєї писанини до кімнати забігає син брата моєї двоюрідної тітки, якого я бачу вперше, й починає розказувати за цьогорічний урожай. Все ж я змогла провести його зі своєї кімнати і повернулася до роботи та тут... всі думки, що до цього були поскладані на полицях в алфавітному порядку, зараз літають як бджоли у вулику. Гаразд, давайте я спробую зосередитися. Так, так, так... Як у мультфільмі заставка з надписом: ''Пройшло дві години''. Ну, можливо, не дві та й не зовсім години, але сенс залишається той самий. Зібратися з думками не вийшло. Навіть вдаряння головою об стінку не допомогло. Тільки даремно синець набила. ''Можливо, не судилося? Ще знайду час і повернуся до написання'', - подумала я і закуталася в ковдру, готуючись помандрувати у царство Морфея. Але не тут-то було. Коли ж стрілка годинника перетнула позначку дванадцятої години ночі, мої оченята розплющилися, а в голові промелькнула фраза: ''Я знаю як повинна продовжитись моя історія''. На мить все зупинилося. Слова з надзвичайною швидкістю виводилися з-під ручки. Скільки часу я писала - не скаже ніхто. Проте я б ще і ще продовжувала, але на екрані мобільного телефона висвітилося повідомлення від подруги, в якому йшлося, що вона розійшлася зі своїм хлопцем. І знову це магічне відчуття, я ніби перемістилася у паралельний Всесвіт. У голові рядочками випливають речення про важливість кохання у нашому житті, про можливості, які воно нам дає та окриляє на подвиги. Тому десь, там серед творчого безладу, лежить уривок про найсвітліше почуття світу. А ще я ледь не втратила подругу, бо ж зовсім забула, що їй потрібна моя підтримка. Але вона вже звикла до моєї божевільної натури письменниці, тому швидко прийняла вибачення. Ні, для кого не секрет, що кожна творча натура частково ''пришелепкувата''. Але знаєте? Це так круто, коли маєш власну нереальність, куди можеш завітати у будь-яку мить. P.s Якщо ви дочитали до кінця, то ви великі молодці! Можете йти купляти собі медальку😉

Давайте поговоримо про людей. Вони бувають різні. Погані, хороші, бувають з родзинкою. Тією поморщеною виноградинкою, що не всі полюбляють. Але й всім не вгодиш, правда? Та є і ті дарунки природи, що не можливо забути. Ще й з'являються вони в дуже не потрібний момент. Уявляємо ситуацію: Цілковита гармонія. Ви щойно встановили баланс з Всесвітом, а ззаду надходить #якращевсіх і своїм писклявим голосочком починає вказувати на помилки, що є вкрай безглуздими, на їхню думку. Бо ж як це можна стругати картоплю проти годинникової стрілки? Адже вона відрічеться від вас і вистрибне з каструлі. Як це ви все самі знаєте? Як це вам не потрібно допомоги? А хто вас буде запитувати? Я життя прожила/в, світ бачила/в та й взагалі старших потрібно слухатися! .... В бій пішла важка артилерія. Щось змінювати чи сперечатися безглуздо. То ж легше погодитися, стругати картоплю за годинниковою стрілкою і навіть у думках не матюкатися, а то #якращевсіх й туди добереться та влаштує ще одну виховну годину.