Під сяйвом Місяця твого;

Я бачу кров потворну;

Питати страшно у будь-кого;

Куди йти в пору туманну...



Тінь, який нахилився перед дзеркалом, повільно видихав тяжкий дим, що залишився від останнього контракту. Стоячи в хижі, де навіть цвіркуни не водяться, він старався розгледіти себе. До того. До того як тут стояти. Ким той був? П'яниця? Лікар? Вчитель? ... Ні. Людина. Звичайна людина, що боялась, зараз вже нічого не цурається. Можна почути, як холодний піт тече з-під лоба і падає на куртку, ніби чистить ту, від нечистої крові ваарлів. Та єдиний парадокс... Буває так, що кров ваарла, чистіше за людську...

Десь там, за лісом, в місті, в будинку, грає скрипка. Мінорні ноти не дають заснути дівчинці Аделлі. Решітка на вікнах і кімната на замку. Не завжди саме це, можна називати неволею. Коли мрії, сковані печаллю, не можуть вибратись з полону думок - ось що неволя. Тіло - фізична частина людини, що лише дає можливість, не розвалитись на молекули, не стати туманом минулого. Адель, тримаючи смичок, іншою рукою витерла сльози, бо ноти кричать, а скрипка плаче. Народилось дитя гріха. Пророк Інтааг казав :"Як зіграна буде остання нота, і Місяця стане позіхати, то Гріх людський породить нам дитя прокляте..."

По вулицям розлився густий червоний туман. Він наповнив своїм мороком кожен перевулок, де колись, радісно завивали барди. Ринки, де можна було придбати неймовірні аксесуари, тепер лише привид з відлунням галасу товпи. Якийсь чоловік йде вулицею. Його розум ще не поневолений гріхом, та його опущенна голова, і відірвана чужа рука в його долонях, кажуть про інше. Через мить, той упав. З рота повільно текла бордова кров, а очі, перестали нести нитки життя. Ваарли, відчувши втрачену волю, миттєво розібрали того, і впершу чергу, забрали його очі, як доказ того, що без них, навіть якщо ти незрячий, ти - оболонка. Церковний дзвін. Гул смерті.

Аделль, відчула дивний поштовх всередині себе. Це сон її гукав. Дивний, потворний, але приємний сон кликав ту вийти за решітку вікон. Вона почала повільно відкривати, впевнена, що обману нема, і сон - дух життя. Щось сіре, схоже на туман, жестом вів її вулицями Гааргула. Під червоним небом, вона бігла, оминаючи сотні ваарлів, які ті, навіть не думали її чіпати. В її очах, вона бачила прекрасне минуле, коли Сонце грало своїми променями в річці, а проїжджаючі купці вітали всіх. Туман все вів ту через вулиці наповнені трупами, ріками крові та смороду. Вона стисла свою скрипку в правій руці,аби та не випала, до поки вони не вийшли з міста і не опинились посеред лісу. Скрізь стежки та густі дерева, вона бігла за туманом, а потім...

Посеред галявини стояла хижа. Аделль загубила туман. Вона побачила, що всередині горів вогонь. Хтось там живе. Раз її привів сюди туман - це її ціль. Кожен її крок був тихим, обережним, стараючись не зламати жодної гілки. Листя шуршало під взуттям, піт стікає з лоба. Аделль повільно підійшла до дверей і тихенько їх відкрила. Всередині дійсно було тепло, в каміні горів свіжий вогонь, а напроти дзеркала - Тінь. Він дивився на неї, і вперше не знав як йому реагувати.Вони дивились один на одного холодним поглядом не випускаючи з вуст ні слова.

-Ви... - Не встигла вимовити Аделль, як і ступити за поріг, як ззаду, її пронизав ваарл. Він вструмив свої гострі кігті їй прямо в серце, а після вирвав його з грудей. Завиваючи, той відчув присутність Тіні та втік назад до лісу. Тіло дівчинки лежало в крові на порозі хижі, очі заповнились сльозами, а розум, покинув душу.

-..., - повільно підійшов Тінь до тіла Аделль, - ваарли не спроможні зайти до хижі, бо та знаходиться в іншому для них вимірі, але ти, схоже була на кордоні двух світів, від чого, ти не встигла зайти до хижі... - Це була перші та єдині слова Тіні.