Історія, яка не має ні початку, ні кінця...
Як це - ламати життя того, хто ладен померти заради тебе?
Запам'ятай: твій найстрашніший ворог - ти сам.
Стільки питань - жодної відповіді.
Навіть, коли захочу врятувати тебе - не зроблю цього
Ти залишилась ангелом, навіть, коли я обламав твої крила.
Не драматизуй, навіть сльози - це просто вода.
А що було б, якби...
Після німого "Вибач" тобі справді стане легше?
Я знаю, що ми знайомі, але хто ти такий?
Коли закінчується дощ - з'являється веселка, а коли приходиш ти - закінчується спокій.
Певно, мені вже виділили місце в палаті, поряд з людиною-сонцем і Наполеоном.
Одна зустріч з "твоєю" людиною залишає найпомітніший слід, ніж мільйон зустрічей з просто "зустрічною".
Якщо з годинника вийняти батарейки - він зупиниться, тоді чому я все ще жива, якщо моє серце давно зламане?
Коли зникає надія, у тебе все ще залишається віра, чи не так?
Твоя посмішка відіб'ється черговим швом на моєму серці.
Чого я доб'юся, якщо буду кричати в порожнечу? Лише того, що втрачу голос або слух. Але і це в тисячу разів краще, ніж втратити тебе.
Чи справді кінець - це початок чогось нового?
Коли ти вийдеш із тіні...
Ти залишилась ангелом, навіть, коли я обламав твої крила.
Мене не покидає відчуття того, що ми помінялися місцями. Здається, це почалось давно.

Я знову прокинувся від кошмарного сну. Але сьогодні я не дивився як вбивають тебе, не відчував твого болю, твоєї зневіри. Сьогодні вбивали мене. Жахливі примари роздирали мене на шматки. Здавалось, наче вони намагалися щось знайти. Скарб? Цікаво, який?

Я знаю, що вони шукали. Душу. Але, хіба можна знайти те, чого немає?

Я давно віддав її, позбувся, як чогось непотрібного. Зробив це ще тоді, коли ти вперше прийшла до мене. Чи правильно я зробив?

Твій погляд того, першого разу, наповнений докором. Мені навіть стало соромно.

Тепер я не бачу тебе у своїх жахах. Тепер ти з'являєшся під ранок. Я прокидаюся від чергового жаху, кричу як навіжений, не в силах чинити опір тим самим примарам.

Раптом моє вікно відчинилося, наче його хтось із силою штовхнув. Я нікого не бачив, але ліжко прогнулося під чиєюсь вагою. Щось торкнулося моєї голови. Неначе мама, що заспокоює своє дитя, ти заспокоювала мене.

Тобі вдалося врятувати мене цього разу.

І як абсурдно це б не звучало - Моє жахіття стало моїм порятунком.
© Anastasia ,
книга «Без Облич».
Не драматизуй, навіть сльози - це просто вода.
Коментарі