- Мила, я вдома. Увімкни всюди світло, - тремтячим голосом наказав я.

- Добрий вечір, пане Марк. Зараз увімкну, - з цими словами темрява відразу зникла, - Я відчуваю Ваш страх. Що вже сталось? - ніжним жіночим голосом цікавилась "І 306".

- Розумієш, просто тут...

 Я не встиг завершити своє речення як моя захоплениця направила пістолет в стелю і зробила постріл. Куля рознесла динамік в щент.

- Що ти робиш? Ти знаєш скільки це коштує? - обурено вигукнув я і хотів обернутись назад до рудої та металевий вирішувач всих проблем вперся мені в потилицю.

- Не обертайся! Я не збираюсь вислуховувати твої розмови з цією комп'ютерною дурепою.

- Гаразд. Як скажиш, але ти могла просто про це попросити, а не руйнувати моє майно.

- Не велика втрата. Гроші маєш, отже купиш собі нову.

 Я мовчки продовжував тремтіти від страху.

- Я хочу їсти.

 Ця фраза з губ Підземної дівчини мене просто вбила. Серце, здавалось, вилетить з моїх грудей. Це кінець - думав я. Ось і смерть моя. Жорстока та бездушна...Вона мене з'їсть. Бідне моє тіло. Добре буде якщо вона відріже лише якусь певну частину, а якщо ж забере все з собою аби поділитись з товаришами, то не буде що і в могилу мою покласти. Стоятиме пам'ятник без пам'яті і могила без покійника.

- Слухай, благаю тебе, не їж мене, будь ласка.

 Я почав заливатись слізьми. Який сором. Дорослий чоловік розревівся на очах особи протилежної статі.

- Що?! - здивовано вигукнула руда. - Ану, розвернись до мене!

 Я слухняно обернувся і з жалісним поглядом плачучих очей глянув в її потаємні карі очі.

- З якого це хріна, ти, дурню, вирішив що я тебе їстиму?

 Дівчина продовжувала направляти на мене зброю.

- Ти ж Підземна ?

- І що?

- Ви їсте звичайних людей.

 Дівчина широко вирячила свої очі від здивування.

- Хто тобі сказав таку маячню?

- Це всим розповідають вчителі в школах.

- Ваші вчителі дебіли як і заклади в яких вони працюють! Так робило лише 5% протестантів і то, таке траплялось лише в тих випадках, коли люди знаходились подалі від цивілізації. Не було що їсти і від голоду в людей їхав дах. Вони вбивали своїх, котрі були слабкішими і з'їдали. А ми так не робимо. Тобі ясно?!

 Я мовчки покивав головою.

- Що в тебе є поїсти?

- Ходімо на кухню.

 Стоячи під прицілом пильного вартового який впевнено сидів в дівочій руці, я повів захопленицю за собою.

- Пане Марк, Ви зголодніли? - пролунав з динаміку голос Милої, який знаходився на кухні.

- Ця зараза і тут сидить? - обурилась руда і хотіла вже пустити зброю в хід, але я заперечив.

- Стій! Не роби цього! Я її вимкну.

- Гаразд, - зброя знову подивилась на мене.

 Наказавши "І 306" вимкнутись я заглунув до свого великого холодильника.

- Що ти їси взагалі? - поцікавився я адже хто зна чим харчуються такі люди.

- Все їм, - дівчина побачила мої сповнені страху очі. - Окрім людей, звісно.

 Я поринув до крижаного світу.

- Можу зробити бутерброди з сиром, а ще в мене пельмені є. А також...

- Стоп. Давай пельмені.

 Я дістав червону пачку з етикеткою фірми "Ляпота". Відкривши пельмені я підійшов до крану і залив їх водою. Закривши пачку я добряче її потряс обома руками, аби хімічні властивості, котрі нагрівають воду, вступили в дію. Відчувши шум я зрозумів що почався процес варіння.

- Дві хвилини і можна їсти.

 Зараз багато їжі працює за цією системою. Крупи, макаронні вироби, вареники, пельмені - просто відкрий, залий водою, гарно потруси і через 2 хвилини їжа готова.

- Я вперше в житті знаходжусь в будинку Очищених, - рудоволоса красуня роздивлялась інтер'єр. - Ти один живеш? Чи, можливо, маєш жінку, дитину?

- Один, - чесно відповів я.

- То якого хріна, твої стіни рожевого кольору з зображенням котиків?

- Так майже в кожній хаті. Це зараз в моді та і оселя має бути в світлих тонах, щоб підіймати настрій, - взявся я пояснювати.

- Що з цим світом, Господи? - обуреним тоном запитала Підземна дівчина. - Ти ж мужик, а не дівчинка. Твій гейський одяг, інтер'єр будинку, а на додоток ще й сльози пускаєш від страху. Все це просто шлак. І ти ж не один такий. Зараз всі такі, хто живе на поверхні. Фу. Ніколи б з таким не стала зустрічатись.

- Ти гадаєш мені це до вподоби? Я просто змушений жити за правилами які нам диктує влада.

 Дівчина підхопилась з стільця і підійшла до мене. Її карі, схожі на гарячий шоколад очі, дивились в мої сині кульки.

- Ви - тупориле стадо яке просто пливе за течією не маючи права на власну думку.

- Ти абсолютно права.

- Ти бажаєш продовжувати жити за правилами хворого на голову діда?

- Не хочу, та в мене немає вибору.

- Вибір є завжди, дорогенький.

 Пачка агресивно тряслась в моїх руках. За декілька секунд процес варіння скінчився і пельмені були готові до вживання. Я відвів погляд від її чудових очей і глянувши на упаковку мовив, - Вже можна їсти.

 Я висипав пельмені в тарілку. Полив майонезом та кетчупом і поставив на стіл. Дівчина швидко закидувала вилкою пельмені до рота, а я стояв підпираючи спиною холодильник і просто спостерігав. 

 Руда відклала зброю залишивши її  на столі, поруч з своєю тарілкою. Спілкуючись з незнайомкою та знаючи що вона не їсть людей мій страх повільно зменшувався.

- Як тебе звати? - я вирішив поцікавитись в красуні.

- Сара.

- Приємно, а я...

- Марк. Я чула.

- Угу, - зробив я коротку паузу, а потім поцікавився, - Незвичне в тебе ім'я як для цієї місцевості. Ти що, десь з Руської Америки?

 Коли всі країни надійшли під владу Росії, правитель довго не "парився" над новими назвами і просто назвав всі країни Руськими. На карті світу країни зображені одним морковним кольором і всюди слово "Руська". Руська Польща, Руський Китай, Руська Шотландія, а назви міст взагалі залишили без змін.

- Ні. Мій тато звідти, а мам українка.

- Круто. Отже, виходить що ти знаєш три мови?

- Так. Я б з тобою поспілкувалася рідною мовою, але ж ти ні чорта не второпаєш.

 Я ж розповідав вам що всі жителі планети Земля розмовляють російською, а те що ви читаєте українською, то це просто мій переклад. Я українець і для своїх розмовляю своєю рідною мовою.

- А чому ти так вирішила? - запитав я на українській.

 Сара ледве не подавилася пельменем, а на обличчі з'явився малесенький проміньчик радості.

- Оце так сюрприз, - відповіла руда теж на українській і вся подальша наша розмова відбувалась на нашій рідній мові. - А як так?

Я помітив що страх зовсім втік з мого тіла. З прихованою посмішкою я взявся пояснювати, - Мене бабуся навчила. Багато людей знають свою рідну мову, але змушені це приховувати. Батьки вчать своїх дітей передаючи її з покоління в покоління.

- Виходить, що не все ще з вами втрачено...В тебе є щось попити?

- Сік яблучний. Можу зеленого чаю заварити.

- А кава є?

- Ні. Я її не вживаю.

- Тоді, давай сік.

 Я дістав з холодильника коробку з напоєм і поставив на стіл. Після цього я почав діставати з полиці чисту склянку щоб налити красуні сік, але обернувшись до неї я зрозумів що вона їй не потрібна. Сара задерла голову і тримаючи над собою упаковку пила з горла.

- Все, - напившись вдосталь промовила дівчина. - Дякую, чуваче.

- Будь ласка.

 Сара взяла свій пістолет і підвелась з за столу.

- Марк, тобі не набридло постійно носити лише кольорові костюмчики? От мене, верне від того в чому ходять ваші жінки. Незручні світлокольорові сукні, тона косметики на обличчі через яке не видно справжнє. Я взагалі нею не користуюсь.

- Тобі і не треба. Ти і без цього дуже гарна, - зробив я Сарі комплімент, але за декілька секунд пошкодував про сказане.

- Хах, - розсміялась дівчина, - Оце ще мені пікап-майстер 80-го левелу. Я бачила як ти витріщався на мої цицьки, а зараз ще й за зовнішність компліменти  вистрілюєш, - її карі очі дивились в мої. - Ти що? Запав на мене?

 Я почервонів від сорому немов варений рак і відразу ж опустив свої сині очі.

- Навіть і не мрій. Ти, чувак, симпатичний, але не мій типаж. Я люблю справжніх чоловіків, котрі можуть за себе постояти. Вони не носять яскраві костюмчики та не прикрашають свої оселі в рожевий колір.

 Її слова були немов справжній удар по моєму чуйному серці. Сара мене дуже образила.

- Чуваче, без образ. Я просто висловила свою думку. Та і не варто тобі цим так перейматись. Я зараз піду і ти мене більше ніколи вже не побачиш.

 Що ж за бісовщина то твориться? Ми знайомі лише годину, але я вже встиг закохатись по самі вуха. Така не схожа на інших. І хоч я любитель ніжних жінок, її боєвий характер здавався мені кльовим.

- Я вже йтиму. Дякую за їжу. Вибач за магазин і націлений ствол. Ми змушені красти, аби якось виживати.

- Нічого, - промовив я і знову бовкнув зайве. - Саро, я не хочу щоб ти йшла.

 Після сказаних слів заграла романтична мелодія відомого класика - Сьома симфонія Моцарта.

 Дівчина здивовано провела очима по оселі.

- Тиц триндиц і зверху бантик. Я що, потрапила до мильного фільму? Лише в кіно такі от фрази супроводжуються такими от мелодіями.

- Ні. Це дзвінок вхідних дверей. До мене хтось прийшов.

- Не відчиняй, - дівчина злякано направила на мене свій пістолет.

- Прибери це від мене. Я не збираюсь тебе здавати.

- Гаразд. Довірюсь тобі.

- Сиди тут і не показуйся.

 Я пішов відчиняти двері. Вони були зроблені з скла і на них стояла заставка гірського водопаду, через який нічого не було видно. Ні з надвору, ні з середини. Одним натисканням кнопки яка розміщувалась на електроній коробці поряд з дверима я прибрав водопад. Гарне зображення зникло і скло стало прозорим. Перед мною стояли троє чоловіків в чорній формі з шоломами на голові. Їхні червоні окуляри змусили мене хвилюватись. До мене прийшли Бездушні.