Глава 1. Майбутнє
Глава 2. Ранковий робочий день
Глава 3. Бездушні
Глава 4. Озброєне пограбування
Глава 5. Під дулом пістолета
Глава 4. Озброєне пограбування
  Ніч. Я сидів на кухні своєї оселі в домашньому блакитному халатику і пив квас. По ТВ розповідали якісь старезні анегдоти, але я їх не слухав. А в моїх тонких та довгих пальцях сиділа цигарка. Я випускав тютюновий дим вгору, але він швидко розвіювався в повітрі через очистну систему. Така річ є в кожному домі. Які б там неприємні запахи не з'явились в твоїй кімнаті, за секунду вони зникнуть, а в замін отримаєш штучний лісовий аромат.

 Люблю палити, адже цигарка дійсно заспокоює. А ще, мене гарно заспокоює зелений чай з м'яти. Саме тому, я п'ю лише такий і ніякий інший.

 Ніби судоми, котрі сковують м'язи, мою голову сковували сьогоднішні спогади. Віктор - добра та порядна людина, а через звичайний напад злості отримав місце на трупозвалищі. А як зараз його дочці? Бідолашна крихітка. Амелія носить дитя. Їй не можна нервувати, але після сьогоднішнього горя вона ще довго не зможе оговтатись.

 " Земля - це Російська імперія. Росія - це єдина держава. Хай славиться Чистий Світ! Світ без зла! Слава Верховному Правителю! Хай вічно живе Аркадій Новіков!"

 На ТВ як завжди вихваляли диктатора. Цю рекламу по 10 разів на добу крутять. За що йому такі почесті? Мерзенний псих як і його предки, котрі сиділи на троні. Зкоренили мову, забрали щасливе дитинство, знищили купу розваг, вживили ці кляті капсули від яких вмирють добрі люди...А одяг? Ми ж не маємо права носити те, що забажаємо. Всюди одне і теж: жінки - сукні по коліна з прихованою зоною декольте, чоловіки - сорочки та солідні костюмчики. Добре, що цей одяг хоч різних кольорів, пошивів та матерії.

 Так не можна. Людям потрібні зміни. Ех...Де б знайти однодумців, котрим вистачить духу піти проти системи? Мабуть, що ніде. Не можу так жити. Емоції терзають душу. Може і справді піти в солдати? Стати бездушним створінням та позбутись цього клятого душевного болю. А що потім? Збирати трупи невинних людей і викидати їх на трупозвалище? Ні. Не моє це. Так не можна...Не можна.


 Ранок.

Супермаркет.

 Зібравши в коло всих працівників магазину я повинен був повідомити...Повинен, але не міг. Я не можу поливати хорошу людину брудом, лише через те, що цього потребує закон, писаний придурковатим виродком.

 Розумієте, коли на твоїй роботі вмирає підопічний через злість, ти маєш всих колег повідомити про прикрий інцедент. На моїй зміні таке сталось вперше за той час, відколи я став адміністратором. А працюю я на данній посаді вже 2 роки.

 Мене взяли в коло жовторотики. Серйозно. Така в нас робоча форма. Жовті сорочки та рожеві штанці. Добре, що я адміністратор і маю право носити те, що мені до смаку.

 Люди завмерли в очікуванні, а я все мовчав і мовчав, не в змозі видавити жодного слова з своїх губ.

- Друже, якщо тобі важко, я можу сказати замість тебе, - прошептав мені на вухо Олесь, який стояв поряд.

- Так. Скажи, - погодився я.

- Шановні, колеги! - дзвінко та енергійно залунав голос товариша. - В нас сталась прикра трагедія. Наший, відтепер вже колишній колега, Віктор Куховар, вчора залишив цей світ. Ним заволоділо зло!

 Я стояв мовчки і спостерігав за реакцією працівників. Одні здивувались, другі злякались, а треті як і я були не в захваті.

- Ганьба та сором йому! Я гадав, така добра людина, а він бац і на тобі - злий чоловік!

- Олесь, закінчуй, - невдоволено просив я.

- Що ж, гадаю цей інцедент стане наукою для всих нас і змусить кожного творити більше добра, щоб те заповнило все серце так щільно, щоб в ньому не залишилось жодної щілинки через яку могло б пробратись зло.

 Дочекавшись закінчення промови я відразу вийшов на подвір'я аби скурити цигарку.


 Непомітно підкрався вечір.

Я розпустив персонал по домівках. Залишившись на одинці з роботами-касирами я збирався зачинятись. Електронна каса перелічина. Машини щойно вимкнув. Ми їх завжди на ніч вимикаємо.

 Мої ноги повільно прямували до вхідних скляних дверей, як раптом, сталось неочікуване...

 До супермаркету увірвалось троє дивних та озброєних людей. Двоє молодих чоловіків та дівчина.

- Руки вгору! Стій і не роби зайвих рухів інакше винесу мізки! - волав один з них наводячи на мене автомат.

 Кожну клітину мого тіла починав щіпати страх, адже я усвідомлював хто стоїть перед мною.  Виходить, що вони не міф. Це справжні Підземельні люди. Чоловіки мали трьохденну щетину, а волосся перебувало в неохайному, нерозчісаному вигляді. Видно що ці люди давненько вже не робили собі зачіску. Їх одях кардинально відрізнявся від одягу звичайних землян. На чоловіках сиділи сині джинси. Один носив чорну шкіряну курточку, а інший -  довгий сірий плащ. В них була зброя. Земляни давно вже нею не користуються та навіть не знають де її можна дістати. В чоловічих руках міцно сиділо по старому автомату Калашникова. А дівчина...Такої красуні я зроду ще не бачив. Карі очі заворожували, а на її довге та пишне руде волосся я б дивився цілу вічність. Красуня була високою та стрункою. Зверху сиділа чорна шкіряна курточка, яка була розстібнутою. Через це, в очі мені кидалась її червона майка з гарним вирізом для зони декольте на якому виднілись спокусливі груди. Нижню частину охоплювали чорні джинси в обтяжку. Мене, звикшого до жінок в сукнях, образ незнайомки відразу покорив. Боже, яка ж вона неймовірна. Це просто найкраща дівчина в світі.

- Ей, красунчику, ти куди вилупився? - грізно запитала дівчина направивши на мене пістолет.

 Я відійшов від чар. Прибрав погляд від її грудей і мій мозок повернувся до реальності. Зрозумівши що відбувається, страх знову повернувся до мого тіла.

- Я..я, - в мене відбирало мову.

- Саро, тримай цього вилупка під прицілом, а ми займемось справою! - вигукнув один з чоловіків, який був в довгому плащі.

 Я побачив рюкзаки на їхніх спинах. Нападники зняли їх і одним натисканням певної кнопки, річ перетворилась на великий мішок.

- Владику, бери лише саме необхідне! Те, що подовше зберігається!

 Пограбування. Підземельні люди грабують магазин, а я стою і нічого не можу вдіяти.

- Ти знову за своє?! - вигукнула руда.

 Я і непомітив як мої очі знову вставились на її груди.

- Вибач. Я просто..я, - страх відбирав мову, а голос дрижав і не бажав мене слухатись.

- Ти що, збоченець? - зкривила невдоволену гримасу дівчина продовжуючи направляти на мене пістолет.

 Моя голова, погано розуміючи, погоджуючись похитала.

- Що?

 Руда здивано вирячила очі і здавалось, що вже зібралась натиснути на спусковий гачок.

Я негативно хитав макітрою в сторони.

- Ні, ні.

- Зтули свою хліборізку!

А дівка жорстка, з характером. Це неозброєним оком видно.

 Не відриваючись від направлення свого пістолета, дівчина зняла з спини рюкзак і вільною рукою жбурнула його до мене.

- Допоможи бідним людям. Зараз йдемо в зал і ти складаєш до сумки все що я тобі скажу. Зрозумів?!

  А тим часом, камери відеоспостереження засняли напад на магазин і відразу послали сигнал Бездушним, щоб ті прибули на усунення проблеми.

 Під дулом металевого монстра, який так і чекав дозволу щоб плюнути в мене своїми свинцевими кулями, я слухняно вкидав пачки з крупами до рюкзака, який перетворився на великий мішок.

- Шоколадки!

- Навіщо тобі це лайно?! Давай шукай щось більш корисніше!

 Доносилась до моїх вух розмова озброєних чоловіків.

- Це для дітей. Вони вже давно не бачили солодощів.

- В такому разі, бери побільше. Щоб надовше вистачило, - погодився співучасник.

Бум бум бум.

Я почув знайомі звуки які не можливо зплутати з іншими. Холодний танець скляної підлоги з міцними солдатськми чоботами.

 Троє Бездушних увійшли в супермаркет.

- Ви скоюєте тяжкий злочин, а ваші дії заслуговують покарання, -  як завжди плоско та беземоційно промовив солдат.

 Вони не помітили мене з рудою тому вся їх увага була націлена на озброєних чоловіків. Дівчина обернула свою пишноволосу голову до того місця, де назрівала сутичка.

 Двоє Підземельних покидали свої мішки на підлогу і знявши з плеча зброю відкрили вогонь по  своїх противниках.

Кулі вдарялись об чорний одяг так, ніби об міцний метал і рикошетом відлітали в сторони. Бездушні спокійно стояли на місці і лише погойдувались від кулевих ударів.

Магазини спорожніли. Чоловіки з жахом дивились на свою безпомічну зброю.

 Солдати зняли з поясу свої шокер-кийки і пішли в наступ. Підземельні люди відкинули автомати в сторони і виставивши перед собою кулаки стали в боєву стійку. Вони кинулись в рукопашну. Нечесний бій. Троє не знаючих болю солдат з спецзасобами проти двох звичайних людей.

 Бездушні розмахували палицями, а Підземельні хвацько ухилялись завдаючи противникам міцних ударів ногами та руками. Оце так...Підземельні володіють боєвими мистецтвами, але цим не зпинити бездушних солдат.

 Бачучи, що вся увага дівчини сконцентрована на бійці я вирішив рятувати своє життя.

Битись я не вмів зовсім, адже нас цього не вчать і в кіно їх не показують. Щоєсили я штовхнув нападницю в плече і та невтримавши рівновагу звалилась на скляну дзеркальну підлогу. Довго не роздумуючи я кулею помчав на вихід.

- Стій! - лунав дівочий крик позаду.

 Дівчина кинулась до своїх співучасників. Сили були не рівними. Беземоційні солдати спокійно продовжували ставати на ноги, а Підземельні втрачали свою енергію.

- Саро не лізь! Рятуйся! - викрикнув чоловік у сірому плащі.

 Один з корпорації "Чистий Світ" обернувся до рудої. Вона з жахом дивилась на камінне обличчя, яке ховалось за червоними окулярами. Від Бездушного віяло холодом. Солдат вже збирався іти на дівчину натискаючи подачу електроструму на кінці свого кийка.

- Куди намилився?!

 Підземельний кинувся на противника та інший солдат вдарив його струмом в шию. Чоловік звалився на підлогу яка була створена з міцного дзеркального скла.

- Біжи! - заволав інший, який був в чорній шкіряній курточці.

 Дівчина розуміла що не взмозі допомогти своїм, тому вона просто кинулась до виходу.

  Гарно розмахнувшись Бездушний з усієї сили завдав удару по шиї противника, який вже збирався вдарити його колегу. З хрускітом переломався кадик Підземельного чоловіка. Він вирячив від болю очі і схопився обома руками за свою шию. Втративши рівновагу чоловік в шкіряній курточці впав на підлогу і вмер. Солдати обступили іншого лежачого, який ще був живий і всі разом почали бити чоловіка струмом.

- Аааа! Горіть в Пеклі, падли! - з диким від болю ревом волав Підземельний.


  Вітер розвіював моє охайне зачесане волосся. Не зупиняючись я дістав з кишені  червоних брюк пульт від Москвича і натиснув потрібну кнопку. Задні двері відразу з свистом від'їхали в сторону, закривши собою передні. Я запригнув до салону.

- Добрий вечір, пане. Підтвердіть свою особу.

 Я підняв свою ліву тремтячу долоню вгору і ультрафіолетовий промінь перевірив мій код.

- Вітаю, пане Марк. Куди бажаєте відправитись?

- До дому! Я хочу до дому! - налякано кричав я.

 Двері повільно почали закриватись, як разом з поривом сильного вітру в салон залетіла руда захоплениця. Дівчина різко направила на мене зброю і прохолодний металевий ствол пістолета вперся мені в ніс.

- Швидко газуй звідси, якщо не хочеш щоб твої мізки вискочили на поверхню!

 Я з важкістю проковтнув слину. Страх знову заважав мені говорити.

- Ку ку куди ти хоч хочеш ї їхати?

- Ти вже задав йому маршрут?

Я лише похитав головою у відповідь.

- Куди?

- До до до дому.

- Так вже і бути. Завітаю до тебе в гості.

 Авто плавно полетіло над землею.

 Всі 20 хвилин поїздки я тремтів від страху хвилюючись за своє життя, а руда дівчина спокійно та впевнено тримала біля моєї голови зброю і дивилась щось по встроєному в лобове скло ТВ.

© Олександр Гусейнов,
книга «ТІЛЬКИ НЕ ЗЛИСЬ».
Глава 5. Під дулом пістолета
Комментарии
Упорядочить
  • По популярности
  • Сначала новые
  • По порядку
Показать все комментарии (1)
Julliana Gargat
Глава 4. Озброєне пограбування
Якщо попередня глава була емоційна, то ця ж глава навпаки насичена бурхливим розвитком і несподіваним поворотом в сюжеті було для мене поява "Підземних людей". Круто, дуже круто. Тепер ще більше чекаю нових глав😊😉
Ответить
2019-02-21 11:15:37
1