'Усі сиділи у підвалі, під залою, затамувавши дихання. Стукіт багатьох чобіт наче смертельний вирок, наближався все ближче. Йоні тримав за руку Рут, іншою рукою затуляючи їй рота. Аби мала, злякавшись не вигукнула щось, тим самим видавши усіх. Їхня мати сиділа напроти і обіймала ще одного їхнього братика Якоба. Батько стояв в центрі, між ними, напружено щось видивляючись на горі, у суцільній темряві, ніби він міг бачити крізь ляду. Стукіт чобіт тим часом посилювався. Ось уже можна було відчути ходу багатьох солдат над головою.  Батько тримав у спітнілій руці короткий меч - остання надія на захист. Старий, трохи іржавий, але все ще гострий, як у молодості Бена, так його звали. Якщо солдати їх знайдуть, невідомо чим все закінчиться. Бенові було вже п'ятдесят і здоров'я бажало  кращого. Чи не прийдеться йому самому вбити свою сім'ю, аби вони не потрапили до лап тих гончаків у імперській формі. Одному тільки Аввіру відомо, що твориться
за стінами стадіонів очищення. Згори долинали голоси, гучно, що можна було почути уривки фраз
- Немає!
- Кухня?!
- Добре сховались чорти.
- Та давай усе до біса спалимо тут.
- Точно, викурим лисів.
Рут здригнулась і  зойкнула так, що  Йоні інстинктивно притиснув долоню сильніше і мало не задушив сестру. Бен обернувся на звук і поспіхом почав видивлятися обличчя своєї дружини Ітіль. Та дарма, усюди панувала темрява. Сьогодні вони загнані звірі у своїй норі. Вчора забрали їх сусідів Ханенків. Бен думав, що їх доля омине його сім'ю, адже він був корисним працівником, головним конюхом Останнього Комітету.
Раптом хтось зупинився прямо на ляді і Бен застиг, міцніше стискаючи ручку меча.
- Треба мабуть простукати тут усе. Ми так нічого не знайдемо. - Долинуло згори.
- Не дурій, Алексе. Ми так до міської винарні не встигнемо. - Заперечив першому, хриплий гарчащий голос. - А якщо я не отримаю свій оздоровчий кухоль, тоді сам розумієш, що буде, так?
- Тобі аби нажертися, п'яничко. Добре. Залишимо варто. Захочуть сцяти, вилізуть.
І обидва в один голос зареготали.
Знову застукотіли чоботи. І наступила тиша.
Йоні видихнув і трохи розслабився.  Він вже зараз мабуть поліз би нагору, на волю, до свого подвір'я, вдихнути свіжого повітря повнісіньки груди. І навіть трохи подався в сторону драбини, та  батькова рука лягла на його плече і шепіт батька  гарячим подихом залетів Йоні прямо у вухо:
- Йонафане, ми тут надовго. Я залишив під стінами мішки з одягом, поклади матір, сестру і брата і повертайся. Та будь обережним. Мінімум шуму. Від сьогодні ми - щури.
Йоні дослухав вказівки батька і подався до стіни зліва, куди підштовхнув його батько. По путі хлопець схопив руку Рут і повів її за собою. Гарячий піт охопив усе його тіло. М'язи тремтіли від напруги.  "Ми - щури" шаленим дзвоном лунало в голові. Вони йшли в абсолютній темряві, тому дорогу Йоні намагався визначити за допомогою тільки ніг. Бо підлога для них зараз единая реальна опора. Щоб краще відчувати її, хлопець зняв чоботи і босоніж пробирався скрізь невідомі землі їхнього схрону.
Бен по звуку кроків сина намагався зрозуміти, де той зараз є. Та людей було забагато в такому малому приміщенні, усі щось робили, чимось займалися. Загалом,  шуміли, наче зовсім не ховалися від солдатів і смерть не наступала їм на п'яти. Наївність людська немає меж.
Та їм треба щось їсти, тому прийдеться залишати їхній сховок аби добути собі їжу, повз охорону. Повз смерть.
- Тату - почувся голос старшого сина.
- Що?!
- Криси знищили майже всі наші запаси. Залишилося лише пів хлібини.
- Дідько!
Десь залунав легенький посміх смерті.