Третє – про Сонячний Промінь
Кохання схоже на наплічник: ти його несеш із собою усе життя. Іноді він може трохи порватися, може час від часу ламатися у нього блискавка, але кожного разу лагодиш ти його і одягаєш на свої натерті плечі. А на небі сяє зоря, і ви обидва бачите її ніби у телескоп. І йдете до неї, ідете, хоча ніколи не дійдете. Ось так, на мою думку, виглядає кохання.
Я кохав Сонячний Промінь. Не знаю, до якої орієнтації це відноситься, але чомусь це почуття було схоже на сильний хімічний опік або на потужну крепатуру після занять боксом. У нас на Півночі Сонячний Промінь визирає раз на місяць, і кожного разу ти не знаєш, коли він проб'є своєю жовтою голкою повітря. Але мені чомусь завжди щастило застати його саме у той момент коли він, ніби тонка і довга шпашка, розтинав прозоре желе атмосфери Півночі і, пройшовши, торкався велетенської білої тарілки землі. Шок і сум огортав мене кожного разу, коли я це бачив, але через декілька миттєвостей наставала радість. Дитяча радість, коли ти із захопленням дивуєшся кожному своєму нерішучому кроку і зпхоплюєшся тим, як легко стрибає туди-сюди жабка у твоєму дворі. Ба більше, я навіть міг торкнутися Променя. І хоча він не був матеріальним у звичному розумінні цього слова, я знав, що на дотик він нагадує шовкову нитку товщиною в канат, прикрашену химерною різнобарвною вишивкою.
А потім Сонячний Промінь щез і лишилося лише оце химерне та божественно прекрасне Північне Сяйво. І кожного разу, дивлячись на світле денне небо, я згадую щасливі декілька місяців свого життя, коли у ньому існував Сонячний Промінь, теплий, ніби капці східного султана з дитячої книжки, і водночас холодний, ніби печера, яку ти колись бачив на фото в Інтернеті. Ці почуття вже нагадували радіаційне випромінювання і від них ішов аромат парфумів жінки з вулиці, від якої у тебе з'явилося відчуття дежавю.
Я кохав Сонячний Промінь. Не знаю, до якої орієнтації це відноситься, але чомусь це почуття було схоже на сильний хімічний опік або на потужну крепатуру після занять боксом. У нас на Півночі Сонячний Промінь визирає раз на місяць, і кожного разу ти не знаєш, коли він проб'є своєю жовтою голкою повітря. Але мені чомусь завжди щастило застати його саме у той момент коли він, ніби тонка і довга шпашка, розтинав прозоре желе атмосфери Півночі і, пройшовши, торкався велетенської білої тарілки землі. Шок і сум огортав мене кожного разу, коли я це бачив, але через декілька миттєвостей наставала радість. Дитяча радість, коли ти із захопленням дивуєшся кожному своєму нерішучому кроку і зпхоплюєшся тим, як легко стрибає туди-сюди жабка у твоєму дворі. Ба більше, я навіть міг торкнутися Променя. І хоча він не був матеріальним у звичному розумінні цього слова, я знав, що на дотик він нагадує шовкову нитку товщиною в канат, прикрашену химерною різнобарвною вишивкою.
А потім Сонячний Промінь щез і лишилося лише оце химерне та божественно прекрасне Північне Сяйво. І кожного разу, дивлячись на світле денне небо, я згадую щасливі декілька місяців свого життя, коли у ньому існував Сонячний Промінь, теплий, ніби капці східного султана з дитячої книжки, і водночас холодний, ніби печера, яку ти колись бачив на фото в Інтернеті. Ці почуття вже нагадували радіаційне випромінювання і від них ішов аромат парфумів жінки з вулиці, від якої у тебе з'явилося відчуття дежавю.
Коментарі