Дізаттензія сумувала. Її невеличка планета ніяк не розвивалася, та ще й сусідка по астралу упустила комету прямо на материк — просто половину роботи довелося викинути у червоточину.
Звісно, Дізаттензія не запамʼятала, які гени змішувала. Вона оглянула всі піалки на робочому столі, взяла дрібку з кожної і потрусила на поверхню планети. Ґрунт покрився різними кольорами, температурами, але розумне життя не зʼявлялося.
Сумно.
Так і пішла до вчителя з напівготовою роботою.
Аж раптом, друг Нотаґіфт підскочив до неї і оглянув творіння.
— А де розум? — поцікавився він, заглядаючи під південний полюс.
— Не встигла, — її плечі злегка опустилися.
— Ось, тримай, — пересадив створінь зі своєї планети.
— Оу, що це?
— Щось типу нас, я думаю.
— А як же вони будуть їсти?
— Що? — він зіщурився від несподіваного питання.
— Ну, дві руки, це якось мало для виживання.
— Не думаю, що їм вистачить розуму на чотири руки.
— Добре, тобі видніше. Як їх називають?
— Люди. Мені їх батько дав зі своєї майстерні.
Задоволена Дізаттензія розпихала людей по печерах і наостанок відпрацьованим жестом жбурнула блискавиці — створіння боязко прийняли дар вогню.
До університету залишалося ще півдороги, далі вони йшли разом. Думки про розум більше не дошкуляли, тож Дізаттензія згадала про інші свої наміри:
— Я щось вчора нахімічила…
— Хе.
— Уявляєш, мої створіння мали чотири руки…
— Ого.
— Так. І вміли розмовляти.
— 🤔, — він не встиг нічого відповісти.
— Я думаю, можеш прийти в гості. Коли сусідки не буде вдома.
— 🤩
— Похімічимо разом.
🪐⚡️⚗️