І це був неначе поганий, дурний сон. Ліза не знала де вона опинилася. Довкола не було ні єдиного джерела світла, ні єдиного звука, запаха чи відчуття, дівчина немов не мала тіла. Вона хотіла вдихнути, але не могла, потреби організм не відчував, але і не було змоги, через це весь час відчувався сильний дискомфорт. Ліза не була здатна рухати тілом, чи хоча б визначити своє положення в просторі та самопочуття.

Через те, що ніяких зовнішніх процесів не відбувалося, відчуття плину часу також сильно видозмінилося. І лише свідомість поміщена в ці дивні умови, просто існувала невідомо скільки часу і єдине що їй було зрозуміло, це те, що вона втомилася. За час перебування в цій порожнечі, не відбувалося абсолютно нічого і Ліза просто існувала, обдумуючи своє перебування тут та те, що з нею трапилося.

Думала вона дійсно довго, встигла обміркувати можливі варіанти того, що це за місце, взаємовідносини з Веронікою, переживання з того приводу, що вона тут назавжди і ще безліч різних думок, що відвідували дівчину. Варто помітити, що емоцій у дівчини було мало. Вона усвідомлювала незрозумілість та страх всієї ситуації і те, що не має найменшого уявлення про саме місце та те скільки їй залишилося знаходитися в ньому, але вона немов фізично не могла відчувати переживання. І все-таки вся ця ситуація нагадувала сюрреалістичний, поганий сон, проте, усі сни колись скінчаються.

Раптом, посеред непроглядної пітьми, білосніжні контури окреслили постать оленя. Тварина бігла в незрозумілому для Лізи напрямку, в місті де немов немає простору, його рух видавався зовсім незбагненним та абсурдним. Він пронісся повз неї, як мінімум, так їй здалося, й помчався далі. Цей олень був єдиним, що вона бачила в цій суцільній відсутності. Та дівчина не могла навіть вигукнути слово ‘’Зачекай!’’, не говорячи вже про те, щоб наздогнати дивну істоту. Ліза сильно розчарувалася.

Та в якийсь момент сталося щось дивне. Хоча дівчина й не могла рухатися, її свідомість просто перенеслася до оленя. Тепер Лізу не оточувало ніщо, сприйняття всього стало набагато зрозумілішим, тепер оточуюча дійсність здавалася наче намальованою та обмеженою, без звуків, запахів чи інших відчуттів, було лише зображення. Ліза спостерігала як тварина, йде кудись вперед, час від часу поскубуючи траву. Сприйняття дівчини мимоволі прямувало за оленем.

Розуміння часу трішки відновилося з того моменту, як Ліза почала бачити тварину. Рух є розвитком подій, вони мають свою послідовність, тривалість, об’єм і саме ці характеристики роблять існування часу можливим.

І хоча час відновився, легше від цього Лізі не стало. Вона продовжувала прямувати за оленем, не маючи права на вибір, на здатна якось взаємодіяти хоча б з чимось, спроможна лише спостерігати, а можливість сприймати час стала її прокляттям.

Ні Ліза, ні олень не мали потреб у відпочинку, сну чи їжі, олень наче голограма, нескінченно та безцільно розпочав свою подорож. За час слідкування за твариною пейзаж ні одного разу не змінився, завжди одна й та ж сама трава, що танцює під беззвучний вітер пориви якого завжди були однієї сили та діяли під одним кутом. Завжди олень ступав однаково, і з однаковими інтервалами він вдихав фантомне повітря.

Важко було сказати в який момент існування Лізи це відбулося, та вона знову втратила адекватне почуття часу. Вона намагалася рахувати про себе до нескінченності, та її постійно збивали сумніви, вона перестала довіряти собі коли дораховувала до чисел, які вже не була спроможна уявити. Не могла повірити в те, що знаходиться тут настільки довго. А олень все йшов, а Ліза все продовжувала спостерігати.

Здавалося, що ще трішки і вона точно має побачити якісь зміни в цій зацикленості. З моменту як олень пішов пройшло вісімнадцять з половиною діб. Хоча б щось мало змінитися. Найменше відхилення трави чи шерсті тварини, чи поява звуку, чи можливість рухатися або вдихнути, мало відбутися хоча б щось. І дівчина стала одержимою цією думкою. Вона черезмірно бажала закінчення цього шляху, вона хотіла, щоб відбулося будь що інше. Бо ж ці події були настільки ідентичними, що викликали такі ж відчуття, як при відсутності всього, але нічого не змінювалося.

*** *** ***

“Щоб перейти на новий етап розвитку поспи.”

Це сталося максимально неочікувано, але все ж, в якийсь момент вона заснула і була врятована. Зазвичай, коли ми засинаємо, то бачимо сни, а коли закриваємо очі, спостерігаємо темряву, але Ліза не бачила ні того, ні іншого. Це важко осягнути, але заснувши, дівчина наче припинила існувати, не було думок, реакцій, почуттів. Нікому було осягнути її чи достукатися до неї, Ліза просто зникла, а потім так-само раптово, як і заснула, прокинулася. Якщо б Ліза не втратила почуття часу, зрозуміла б, що час її сну, для неї самої, не тривав навіть миті, коли в дійсності пройшов не один рік.

В наступний момент існування Лізи в цьому дивному світі, стався най значиміший поворот для неї самої, після пробудження вона стала частиною цього світу і здобула тіло. Воно було як і тіло оленя, трави та землі, являло собою контур, наче намальована звичайним олівцем. І хоча в такому стані Ліза не відчувала вітру, звуку, запахів в силу того, що сам світ не мав їх, вона могла рухатися і була цьому неймовірно рада.

Трішки згодом, коли Ліза звикла до свого стану, вона спробувала якось взаємодіяти з оленем, спочатку їй було страшно, але коли вона до нього притулилася тілом, одразу стало простіше.

Хоча насправді це був дивний досвід. Коли дівчина доторкалася до тварини чи рослини, ніщо не реагувало на її дії. Вона бачила та переживала варіант, який мав відбутися, якщо б вона пригорнулася до тварини, але взяти і в дійсності відчути його спину чи м’якість шерсті, дівчина не могла. Все відбувалося наче теоретично в майбутньому. Так само її голос не рухав повітря, а тому не міг би досягти чужих вух, як не старалася б дівчина. Вона знову, просто усвідомлювала майбутнє, яке мало б статися.

З моменту отримання Лізою тіла пройшло близько трьох днів, вона так само не стомлювалася, як і раніше, проте тепер мала свободу дій, хоча й не повну. Наприклад, вона не могла повністю проігнорувати оленя і піти кудись в іншу сторону, бо якщо занадто віддалялася чи не хотіла йти, якимось магічним чином з’являлася поруч з оленем.

Трішки про емоційний стан Лізи. Як вже говорилося раніше, дівчина мала пригнічені емоції, тому могла легше переживати весь негатив та стрес, що відбувалися. Та коли вона отримала, хоча б таке тіло, відразу відчула сильний тремор, а втома значно посилилася.

Весь цей час, спочатку в порожнечі, де дівчина довго обдумувала все що могла, так довго, що вичерпала будь-які думки і почала забувати, якісь деталі про себе саму. Потім в дорозі з оленем, коли, для мозку дівчини усвідомлення однаковості всього що є було категорично нестерпним і в результаті Ліза почувалася наче у в’язниці.

Коли у дівчини з’явилося тіло, пригнічення емоцій стало меншим і вона відчула цей весь накопичений стрес достатньо сильно. Як би це тіло могло, Ліза почала б плакати, вона б не стримувалася, а потім, після того як зняла напругу, залізла б під ковдру та лягла спати. Проте Елл мала сильну волю, завдяки якій вирішила не давати почуттям вийти.

‘’Подумати тільки, як я себе відчуватиму, якщо ще буду йти за цим оленем тривалий час і якщо моє тіло стане звичайним.’’ – Тривожно думала Ліза.

І все ж, це мало рано чи пізно відбутися, прийшли наступні зміни. Для початку, олень почав дивитися кудись в бік, немов усвідомлено шукаючи когось. Він щось розглядав, обходив і це просто збивало з пантелику Лізу. Все що вона бачила довкола це траву і лише на близькій відстані, коли дівчина дивилася кудись далі, виднілася лише порожнеча та невідомість, але попри це, тварина явно кудись цілеспрямовано йшла.

Для Лізи це було чимось неймовірним і вона навіть раділа. Дівчина відчула сильне полегшення. Напруження викликане одноманітністю всього стрімко зникало, і кожен крок оленя відрізнявся від попереднього, що приносило задоволення для Лізи. Крок міг бути схожим на попередній, але не був однаковим, Ліза вже добре розуміла, значення слова ‘’однаковий’’.

Проте олень явно не планував зупинятися і такою випадковою ходьбою йшов ще п’ять діб. І тоді дівчині подумалось, що якщо наступних кілька сотень годин олень буде йти таким випадковим чином, це не стане кращим, чим якщо б він йшов однаково. Це вселило в її серце легку паніку та повернуло втому, але на щастя, олень не планував просто мучити Лізу всю наступну вічність, відбулися зміни.

Олень все ще йшов. Перша зміна була для Лізи найприємнішою, оточуючий ‘’світ контурів’’, що встиг неймовірно сильно виснажити дівчину в якийсь момент залишився за спиною, коли під ногами з’явилася трава, а попереду… на відстані кілометра починався ліс. Звичайний зелений ліс, його не вдавалося роздивитися детально з такої відстані, але його точно ні з чим не було сплутати.

Раптом Ліза, зрозумівши, що попереду неї ліс і відчувши подув вітру та приємний аромат хвої, що означало повернення її звичайного тіла, розслабилася. Її тіло стало звичайним. Повністю звичне тіло дівчини, разом з відчуттям власної ваги, свіжості подиху, вітру, одягу, волосся, втоми м’язів, розумової втоми, болі в руках, усього цього і ще багато інших відчуттів повернулися. Попереду був добре знайомий їй світ, світ до якого дівчина звикла і тому просто розслабилася.

Але водночас з усім хорошим, що відбулося, сила волі яку весь час витрачала дівчина для стримування емоцій, для того щоб продовжувати наполегливо йти, розвіялася і більше контролювати емоції не було як. Ліза усвідомила, що за час цієї подорожі вона постійно думала про Вероніку, гітару, цікаві книги, музику, прогулянки, все те що є для неї звичним, але емоції були настільки пригніченими, що Ліза не відчувала смутку. Лише найсильніші емоції та почуття радості, тривоги та страху з виснаженням відчувалися.

В результаті, з усвідомленням всього шляху який був пройдений, Ліза відчула суміш багатьох дуже сильних емоцій та станів. Почуття самотності в чужому, незрозумілому світі без будь-якого спілкування, відчуття сильного дискомфорту та тривоги провокувалися практично всіма подіями які відбувалися і самим станом тіла дівчини. І в кінці-кінців страх невідомості та втома, що як і все інше в цьому світі, накопичувалися незбагненно багато часу.

В результаті всіх цих факторів виник сильний стрес та сльози, викликані, щоб позбутися його. Не маючи звичайного тіла, Ліза відчувала всі емоції обмежено, та зараз вона не могла перестати плакати.

Незмога впоратися з такою кількістю активних подразників, активувала більшість захисних механізмів психіки і Ліза втратила емоції, впавши в стан глибокої, затяжної фрустрації.

Дівчина лежала на траві, з широко розплющеними очима близько години. Все ж, звичайне тіло людини дуже вразливе. Вона не ставила запитання, не думала про те що відбувалося чи відбуватиметься далі, думати було боляче і зовсім не хотілося, вона просто нерухомо лежала на холодній, ранковій траві. І все-таки, з часом їй стало легше, а виснаження взяло верх над дівчиною і повільно, по трішки, але вона провалилася в глибокий, довгий сон.

*** *** ***

[‘’Її раніше тут не було…’’, ‘’Бідна дівчина!’’, ‘’Що з нею?’’, ‘’Агов, ви! Дайте їй спокій, не турбуйте.’’, ‘’Пробачте, ми йдемо.’’]

*** *** ***

Проміння теплого, весняного сонця зігрівало землю, що ще недавно була омита дощем. Тепер, під дією прохолодного вітру та яскравого сонячного ластовиння, зі своїх нірок повиходили зайці, прокидалися кабани та де-не-де, ближче до серця лісу, олені. Прийшли на невеликі поля, погрітися, та попити води зі струмків розкиданих скрізь.

Щодо лісу, то був він старовинним і диким. Безліч мертвих, повалених вітром дерев, гіляччя на землі та кущі, робили його місцями непрохідним, а з доріг були, лише стежинки протоптані дикими звірями. Доріжки ці вели до різних нір, водойм, примітивних тваринних стоянок, вони перетинали ліс неначе павутина.

Проте, не весь ліс був таким, через деяких розумних тварин і духів. Котрі, до слова, вміли спілкуватися так само, як і люди, хоча життя їх було не позбавлене відмінностей. Напрклад, їм не потрібно було їсти, чи пити, вони не розмножувалися, але і не вмирали від старості, живучи вічно (це відносилося не лише до тварин, а й до рослин, грибів, комах і т.д.).

Ці важливі стимули до розвитку, були відсутніми в їх життях і бодай чи не єдина фізіологічна потреба, яку вони відчували, це потреба в сні. Під час сну, жителі цього світу росли, очищували свідомість та зайві спогади, які лише шкодили та перенавантажували мізки й душі цих створінь.

Що ж, по потреби жителів цього лісу та їх цінності були зовсім іншими ніж у людей. Проте, не варто залишатися на цій темі. Краще зупинитися на тому, що мають спільного цивілізації з різних світів. Першим власне є створення сімей, угрупування та створення різних племен, народів, що відрізнялися між собою за різними ознаками і т.д. Також, зі спільного була взаємодопомога між особами одного племені. Друга та третя схожості полягали в великих сферах життєдіяльності, які можна назвати діяльністю та містобудівництвом.

Духи, жителі цих міст, мали свої професії, що в більшості були орієнтовані на творчості та специфіці сну, - найважливішому елементу життя для духів. Також, варто помітити, що міста в цьому лісі, не були схожими на людські, вони були менш розвинутими і будувалися без використання дерева та іншої рослинної сировини, так як будь-який прояв життя в цьому світі мав однакову цінність. До речі, нищити рослини мали право лише примітивні тварини, котрі могли харчуватися лише рослинною їжею і не усвідомлювали що роблять морально неправильний вчинок.

*** *** ***

Раптом вона прокинулася. Дівчина не видала навіть звуку, не потягнулася, не рухалася, просто розплющила очі. Все її тіло нило від втоми то болю, воно було досить знесиленим, тому підніматися не хотілося Лізі взагалі. Вона відчувала легкий вітерець та запах хвої, відчувала вологість повітря, атмосферний тиск та проміння сонця і це приносило їй задоволення. Проте, Ліза не раділа, її обличчя не показувало якихось емоцій, чи то від негативу, чи від позитиву. Здається Ліза обрала просто ігнорувати всі відчуття та почуття щоб не входити в ще більший стрес.

Так вона лежала на траві близько години в змозі відновитися, не змінюючи положення. Також, Ліза, постійно відчуваючи напругу не могла заплющити очі, коли вона намагалася це зробити вони самовільно відкривалися.

І все-таки, рано чи пізно це мало статися, вона піднялася. Спочатку в Лізи почали з'являтися думки про все те що сталося з нею, про те що вона відчувала коли повернула звичне собі тіло, про радикальні міри які вона ледве не прийняла. Потім думки дівчини перенеслися більше в теперішній час, що врешті-решт і змусило її піднятися.

Проте, Ліза вся тремтіла її нудило, крутилася голова, складалося враження наче ще трішки і дівчина просто впаде, але, вона стояла. Раптом дівчина перемістилася на оленя і тварина пішла вперед, в сторону лісу.

Почалася наступна подорож. Що ж, на цей раз дорога дівчині навіть в якійсь мірі сподобалася, в емоційному плані все ще було погано, але навіть так вона час-від-часу відволікалася від думок і просто споглядала мінливі краєвиди. Їхала дівчина, насправді, не мало часу, а якщо точніше, чотири доби. Тільки на цей раз по відчуттях це не було чимось жахливим, єдина проблема, яка турбувала Лізу, це біль. Вона залишилася в тілі ще з попередньої подорожі і з'являється зараз від тривалої їзди на оголеній спині оленя, без упряжі чи хоча б сідла.

Варто зазначити, що голоду чи спраги Ліза не відчувала, що, варто сказати, значно полегшувало протікання подій.

Практично весь час поїздки Ліза їхала обійнявши широку шию оленя та дивилася в одному напрямку, не рухаючись, не змінюючи положення. Причиною тому залишалася сильна слабкість в тілі, до того ж проблеми з руками Лізи з поверненням звичного тіла також повернулися. Дівчині було болісно просто піднімати руки, не говорячи вже про те щоб спиратися на них, поки Ліза їхала вони звисали вниз або лежали на шиї оленя, але не більше.

Доволі часто через нерівність рельєфу місцевості тіло дівчини трясло і її руки страждали. Проте, чи то через нечутливість дівчини, чи тому що вона просто ігнорувала свої відчуття, Ліза ніяк не показувала, що їй боляче.

На другий день подорожі, десь о третій годині дня в Лізи трапився приступ, як колись на автобусній зупинці чи в квартирі Вероніки. В той момент Олень зупинився і дівчину перемістило на траву, щоб та відпочила і спокійно полежала.

В той момент сильний тремор пробрав тіло Лізи і мов самі по собі, полилися сльози, проте дівчині не стало легше. Вона і в таку мить не показувала що їй погано, мабуть негативу було забагато і втратилася міра негативу, тому дівчина наче не розуміла що її стан погіршився. Вона просто лежала на землі та тремтіла, коли руки неначе горіли.

Ліза заплющила очі і глибоко вдихнула, як раптом шум вітру, спів пташок, трава й інші явища та об'єкти просто зникли, стало тепло та приємно, хоча приступ все ще тривав. Ліза відчула що лежить на м'якій, рівній поверхні, під головою знаходиться щось таке ж м'яке і сама вона лежить під широкою, теплою ковдрою. Такий поворот подій сильно здивував дівчину, вона відкрила очі, та була сильно здивованою.

Вона лежала на ліжку в квартирі Вероніки, в кімнаті було темно, але впізнати це приміщення було просто. Ліза хотіла голосно покликати Вероніку, але горло здавалося її не слухалося.

"Це напевно ілюзія, я вже не можу собі довіряти.. але навіть якщо ілюзія, мені байдуже, просто насолоджуюся цим комфортом поки можу.", – думалось Лізі.

Зараз дівчина бажала просто відпочивати, руки стали боліти значно менше, а тремор і зовсім пройшов, вона навіть посміхнулася. Проте, відпочити морально в неї не вдавалося, перебуваючи в цьому приміщенні, відчуваючи запахи ліжка, їжі що доносилися з кухні, свіжих фруктів що стоять на блюдці на тумбі поруч з ліжком Ліза постійно згадувала Вероніку й очікувала її. Проте звісно вона не приходила.

В якийсь момент все в голові Лізи, окрім думок про Вероніку зникло. Це місце, навіть якщо є примарним чи ілюзією все ще виглядає та відчувається так само, як і реальний дім Вероніки. Ліза дуже хотіла щоб все це було правдою, але її подруги все ж не було тут. Дівчина повернулася на бік обіймаючи коліна, заплющуючи вологі, засмучені очі. Вона не знала для чого їй рухатися далі, не знала, що чекає її далі і чи повернеться хоч колись назад, додому. Єдине чого вона бажала це позбутися втоми та болі і просто заснути.

‘’Просто не забувай мене… ‘’

Раптом спогади відкрилися перед Лізою, спогали про те як вона самотужки, чи з подругою, неодноразово, співали та складали її пісню. Спогади які чомусь зникли після того, як дівчина опинилася в цьому світі. Спогади, які були дійсно важливими, які були рядками з пісні, старої, гарної пісні.

‘’Забери моє серце, користуйся ним, а при погляді на нього… ‘’

Був час коли Ліза мала багато близьких їй людей і разом вони писали рядки пісні…

‘’Згадуй мене з теплом на душі.’’

І потім виконуючи цю пісню, було що згадати, проникнутися почуттям ностальгії, пригадати сонячні чи дощівливі дні, сумуючи чи радіючи. І коли знаходився час на відверті, близькі чи просто атмосферні розмови одразу на думку приходило написати пісню.

‘’Просто думай про мене з теплом та усмішкою на обличчі.’’

Спочатку ці люди хотіли скласти щось про них самих, але Ліза запропонувала написати щось схоже на звернення занадто закоханої гіпотетичної дівчини до своєї, такої ж гіпотетичної, коханої.

‘’Я хочу щоб ти раділа, хочу зробити тебе щасливою.’’

Ця ідея сподобалася багатьом її друзям і потім коли з’являвся відповідний настрій та бажання, що було досить часто, вони збиралися та за веселими, теплими розмовами за чаєм чи кавою або ж чимось алкогольним, писали рядок за рядком.

‘’Просто кохай мене…’’

Писала Ліза і сама слова до цієї пісні (вона була дійсно великою за обсягом) і потім, при наступній зустрічі з друзями співала їм очікуючи на реакцію.

‘’Не забувай поливати наші квіти, споглядаючи які згадуватимеш мене з теплом на душі.’’

Проте час не цінує близькості людей і пізніше вони перестали зустрічатися разом чи хоча б контактувати, і слова пісні перестали значити для них так багато, а Ліза перестала їх співати. Потім Вероніка, що раніше не приймала участі в написанні пісні, на цей раз з задоволенням доєдналася.

‘’Просто не покидай мене. Хай час летить, так швидко як зможе, хай ми розійдемося хто куди, та ти бережи моє серце, і згадуй мою постать дивлячись на нього.’’

‘’Просто не ігноруй мене і не руйнуй мене, я ж так тебе люблю. Просто..’’

‘’Просто… просто…’’.

Ліза була в сильно пригніченому стані, її проймав холод, а пісня що звучала в голові обірвалася в найнезручніший момент і в голові не залишилося думок.

Пройшло двадцять хвилин, Ліза не спала і хоча виснаження було сильним дівчині здавалося що сон забере в неї щось важливе і в майбутньому недосяжне. Вона лежала в очікуванні невідомості, але нічого не відбувалося і час немов завмер.

– Просто врятуй мене, не залишай мене одну, не показуй мені мою залежність від тебе… бо тоді я просто розумію що не можу без тебе жити.

– Просто я не хочу без тебе жити.

Здається після останніх рядків пісня перестала стосуватися гіпотетичної дівчини незбагненно закоханої в іншу гіпотетичну дівчину.

*** *** ***

Звуки журчання води в струмках посеред зарослів, аромати дерев, їх листя, цвіту та плодів, легкий вітер гойдаючий рослинність та стук дятла. А ноги обіймає прохолодна, приємна на дотик, висока трава, виникає бажання провалитися в неї та насолодитися відпочинком та сном. Ліза стояла посеред невеличкого поля і оглядала місцевість. Останнім що пам'ятає дівчина була та несправжня кімната Вероніки в якій вона заснула і здається навіть трішки відпочила.

Хвилину тому дівчина з'явилася на цьому місці, тільки чомусь тепер оленя біля неї вже не було, схоже він нарешті прибув на місце. Лізі навіть не вірилося в справжність подій, вона хотіла зрадіти, проте після того як її тривалий час опікав дивний олень радше була збита з пантелику бо ж тепер не знала що робити. Та все-таки через якийсь час, трішки подумавши вона вирушила вперед, глибше в ліс.

Попереду дівчини не виднілося стежин чи інших штучно зроблених орієнтирів на які можна було б спиратися, тому вона йшла вперед не від бажання, а швидше відсутності вибору. На диво тіло Лізи не боліло, лише руки давали про себе знати. Варто зазначити, що на цей момент Ліза взагалі не була спроможна ними рухати і навіть не через біль, їх просто паралізувало. Також, з новиною стала можливість впливати на оточуючий світ. Тепер Ліза не бачила гіпотетичне майбутнє, що відбудеться після її дій, натомість могла повноцінно ці дії реалізувати.

Ліза йшла наче безцільно. Пробиралася крізь хащі, намагалася не поранитися про гостре гілляччя і займалася спостереженням, до слова, воно було її основною діяльністю та ціллю в цьому лісі. Дівчина намагалася побачити щось, що дало б їй розуміння про її місцезнаходження, чи про напрям в якому варто рухатися далі, а тому вглядалася в дерева, рельєф і т.д. Та нажаль навіть після тридцяти хвилин бродіння лісом Ліза не відкрила для себе нічого цінного.

– І що мені взагалі робити? – втомлено зітхнула дівчина, лягаючи на землю.

Дівчина лежала на траві бездумно хвилин десять і вже думала продовжити йти, як раптом почула в метрах трьохсот від себе розмову. Спочатку Ліза навіть не повірила собі, але голоса хоч і були нерозбірливими та дивними, приближувалися розвіюючи всі сумніви з приводу їх існування. Ліза обережно підвелася на ноги намагаючись не шкодити рукам, після чого насторожено подалася до джерел голосів.

Кожний наступний крок зменшував відстань між Лізою та незнайомцями і чим ближче вона підходила тим більше переконувалася та віддавалася надії. Йти не в змозі підняти руки та відхилити гілляччя перед обличчям було досить важко врахоуючи особливість місцевості, тому Ліза рухалася обережно та не надто швидко. І все ж, зовсім скоро дівчина побачить незнайомців, що принесе їй великий розвиток та шанс можливостей... але чи побачить вона їх?

А потім, трапилося щось дивне. Загадкові голоси ставали все ближче й ближче, вони рухалися на зустріч дівчині, а вона на зустріч їм і все ж, хоч відчувалися незнайомці зовсім поряд Ліза не могла їх побачити.

– Що взагалі відбувається? – розгублено, з відтінком страху перед невідомістю, мовила дівчина.

Пройшло ще хвилин десять, а голоси незнайомців з кожною миттю здавалися все ближчими, проте їх носіїв Ліза так і не могла виявити. Наче простір в цьому місці сильно викривився, а людське сприйняття не було здатним усвідомити це. В результаті чого, Лізі здавалося немов до незнайомців рукою подати, коли насправді відстань між ними дійсно велика.

– Це немов міраж…

І все-таки, ці голоси не були ілюзорними, а цілковито справжніми, а значить, що і їх джерела не були примарними. Це означає, що через якийсь час, якщо Ліза та ці люди йдуть на зустріч одне одному, вони точно зустрінуться.

Він був на голову вищий Лізи, в старій рваній мантії та капелюхом натягнутим на очі. За його напівпрозорим тілом виднілося дві низькорослі істоти. Важко було сказати хто вони, люди чи тварини, чи можливо якісь монстри, та це й не мало особливого значення.

– Вісім абстракція, Мампа?

– Здається склільки ж операція не тривала, має.

– Пам’ять, душі інформація віра.

‘’Що?’’, – Ліза не знала як реагувати на ситуацію. Голоса які вона раніше чула не належали людям, до того ж їх розмова була суцільною нісенітницею. Дівчині стало не дискомфортно знаходитися біля цих створінь. Вони не агресували на неї, навіть не дивилися, але складали враження сюрреалістичності, через що наганяли неприємні почуття страху перед невідомим та незнання того як правильно діяти.

Та все ж, якими б вони не були, більше Лізі ніхто не траплявся і вона не була впевнена чи трапиться ще хоча б хтось. До цього моменту вона стояла, як камінь, вкопана в землю, але тепер набралася рішучості і поспішила наздогнати повз пройшовших істот.

"А що я їм скажу?", – після усвідомлення цих думок Ліза уповільнилася. "Та й яку з ними взагалі розмовляти? Вони занадто дивні.", – зупинилася.

– А, до біса сумніви! – впевнено, майже вигуком, мовила Ліза підбігаючи до духів.

– Пробачте… – заговорила вона, проте вони просто зникли і дівчина замовкла.

Ліза зупинилася. В нормальному стані вона б розчарувалася чи спробувала знайти зниклих, але зараз вона не відчувала практично нічого окрім спустошення, тому просто залишилася стояти.

Саме таке майбутнє побачила Ліза після того як її слова та дії знову розбилися про загадковий бар'єр, що наче зберігає майбутнє цього світу від впливу дівчини.

Ліза була б готова привертати увагу духів стільки скільки потрібно аби лише вони її не ігнорували. Проте вона чітко усвідомлювала, що за такими спробами може взагалі втратити своє єдине джерело інформації, тому вирішила заспокоїтися і просто обережно йти за ними. Вони продовжували вести свій діалог, а Ліза й далі намагалася зрозуміти його зміст.

– Прогресуюча стіл розра, м’яч, – говорив вищий від усіх.

– Скільки не число, будеш не так, не забувайся? – пискливо запитав менший дух, що зліва.

Духи продовжували сперечатися про щось, але Ліза була вже в своїх роздумах. ‘’Це все так схоже на сон… якщо подумати, останнім моїм звичним спогадом було ліжко в кімнаті Вероніки, а коли прокинулася опинилася в тій порожнечі. Хоча факти того, що я можу задатися питанням про реальність цього місця, вільно мислити, відчувати біль і що я знаходжуся тут вже занадто довго для сна не йдуть на користь теорії про…’’.

З роздумів Лізу вирвало відчуття польоту. Не будучи достатньо уважним в такій місцевості легко поранитися чи перечепитися про щось, що власне і відбулося. Рефлекторно дівчина спробувала виставити руки перед собою, але отримала лише всплеск болю по всьому тілу, після чого впала на землю. На щастя гілляччя чи чогось твердого, що могло б нашкодити Лізі, там не було, та все ж їй було боляче і вона викрикнула. Та це було не все, слабке тіло дівчини, нерівна поверхня, хворі руки не давали дівчині піднятися, тим часом як духи просто йшли далі. Не спроможна якось впливати на плин речей, Ліза просто продовжила лежати відкинувши будь-які спроби піднятися.

Таким було майбутнє дівчини, яке вона побачила перед тим як перечепитися через коріння дерева, що виступило з-під землі. Ліза завмерла на місці обдумуючи те що могло статися і свою безпомічність. ‘’Яка ж я слабка…’’, – подумала дівчина наздоганяючи духів, що встигли вже трішки віддалитися від неї.

*** *** ***

Пройшло чотири години, за цей час Ліза встигла втратити свідомість і поспати якийсь час. Після чого активувалася наступна ступінь її розвитку, дівчина отримала змогу впливати на світ, натомість втративши здатність бачити майбутнє в більшості випадків. Спочатку Ліза тривожилася з приводу такого плину речей, бо ж тепер був більший шанс того що духи зникнуть, якщо Ліза випадково зіштовхнеться чи заговорить з ними. Проте, як раз в таких ситуаціях дівчина не може впливати на світ, а просто бачить майбутнє.

Також, після сна Ліза почала розуміти духів. Вона сама не до кінця вірила в таку свою нову здібність, та все ж, вона могла це робити, хоча й не до кінця. Після отримання нової навички Ліза дізналася багато корисної інформації. Перше, що вона дізналася, це імена духів. Найбільшого і як вона зрозуміла, головного з них звали Микола, а двох інших звали Дмитро та Лідія, вони були кимось на кшталт помічників Миколи.

Ці істоти були і справді духами, а якщо точніше духами лісу, що відображали чи то якісь природні явища, чи то тварин, чи рослин. В нашому випадку Микола був духом престарого гігантського дуба, Дмитро був духом вільхи, а Лідія молодої берези. Вільха та береза ставилися до дуба з повагою, дослухалися його порад, цінували думку, слідували за ним.

Також, Ліза дізналася про щось дивне від духів. Микола розповідав про те, що вони прямують в поселення духів лісу з метою знайти там цілителя, котрий зможе зняти прокляття що пошкодило руки їх неосяжного друга. Почувши це в Лізи виникло багато запитань: ‘’Чи не були його слова метафорою?’’, ‘’Якщо він про мене говорить, то звідки знає, що я тут?’’, ‘’А може є ще окрім мене хтось невидимий для духів, хто йде за ними?’’. Та все ж, спиратися на такий незначний клаптик інформації дівчина не могла, вона, як і раніше, продовжувала йти за Миколою та іншими, не сподіваючись на щось, але тепер їй було хоч трішки, але легше.

*** *** ***

– Насправді у всьому лісі не знайдеться лікаря здатного зняти таке прокляття, але дух до якого ми йдемо, не з лісу, та й взагалі не з цього світу, – розпочав свій монолог Микола. – Вона прибула до нас ззовні, зовсім ще дитя, людська дівчина років двадцяти, мені невідомі її методи, але спробуємо звернутися до неї. Вона постійно говорила про свою подругу, переживала про її здоров’я та руки…

Дуб продовжував розповідати, проте Ліза вже не слухала його. ‘’Чи може бути, що це вона?’’, – думалося дівчині. ‘’Ні, навряд чи’’, – з відтінком суму усміхнулася Ліза.

*** *** ***

Налитий солодким соком, доволі великий, він був схожий на персик, але всередині не мав кісточки. Дівчина помітила фрукт на дереві неподалік. Вона не розуміла звідки, але знала про цей плід все окрім його назви, але назва не була важливою, Ліза просто хотіла з'їсти його.

За останніх півгодини вона змогла відволіктися від важких думок і ігноруючи біль в руках бродила лісом неподалік від духів. В цілому пейзаж її оточував один і той ж, тому дівчина нудьгувала, але після побаченого духа-кролика з золотою морквою в зубах негатив зник миттєво.

"Боже, яке миленьке створіння! Мені ще й вдалося його погладити, він був зовсім не боязким!" – думалось Лізі.

В результаті, ще через якийсь час, вона помітила велике дерево, гілки якого гнулися від червоних плодів схожих на щось середнє між яблуком та персиком.

Проте при спробі зірвати фрукт у Лізи виникла проблема, він висів прямо над головою дівчини, але вона не могла високо підняти руки, щоб дістати його. Якийсь час подумавши дівчина вирішила не відступати і все ж дістатися цілі. Методи в неї були простими, вона підстрибувала та намагалася головою збити фрукт. Спочатку Ліза почувалася ніяково, але згодом фізична активність, азарт та різні випадкові чинники дали їй розслабитися. Вона почала вбачати в спробах дістати фрукт більше гру, чим щось сороміцьке та сміхотворне.

Декілька разів Ліза все ж змогла похитнути плід, проте збити його було важко, вона вже втомилася та почала перейматися що Микола та інші відірвуться від неї, але як з'ясувалося, духи неспішно пливли позаду. Час ще був. Перевівши дух Ліза підцибнула ще раз і доволі сильно вдарила фрукт, та все ж недостатньо щоб збити його.

Раптом дівчині пригадалося старе відео з мавпою, що так само стрибала в спробі дістати банан. Усвідомивши свою схожість з тваринкою Ліза посміхнулася, після чого, як часто буває, сміх сильно пробрав її і вона сіла на землю відпочити. Тим часом здійнявся вітер і збив той самий бажаний Лізою фрукт.

– Ай! – ще сміючись вигукнула дівчина, отримуючи плодом по животі.

Вона лягла на спину обережно підкочуючи до себе здобич. В той момент Ліза зовсім не усвідомлювала болю в руках. Вона не думала про пройдений складний шлях, про те що її чекає далі, не думала про людей та звичне життя за якими скучила, Ліза змогла повністю поглибитися в процес. І Тепер тільки залишок сміху, хороший настрій та сльози на очах говорили про стан дівчини, в той час як вона сама його навіть не розуміла.

*** *** ***

По дорозі в поселення духів Ліза, з невідомої для неї самої причини, була сповнена впевненості в тому, що вона повільно, але вірно йде до вирішення своїх проблем. Їй здавалося, що олень який вів її практично весь час, Микола, Дмитро, Лідія і та цілителька про яку вони говорили точно якось пов'язані з нею самою, що вони стараються над вирішенням її проблеми. Ліза не розуміла чому, але дозволила собі так думати, через що, шлях який залишився вона подолала з легкістю і врешті-решт прибула в поселення духів, Лестфейн.

*** *** ***

– Ого… – розгубилася дівчина побачивши поселення.

Безліч будинків було споруджено з каменю, землі та інших неживих матеріалів. Вони нагадували будинки сучасності проте їх архітектура чимось відрізнялася. В більшості з них не було кімнат виділених під кухню чи вбиральню, тому що їх жителі не потребували в них. Багато будинків мали максимум одну або дві кімнати. Повсюди в Лестфейні росли дерева з найрізноманітнішими фруктами, якісь з них були їстівними, якісь більше виконували функцію декорації чим їжі, були й такі, що мали лікувальні властивості.

Поселення було багатим на скульптури, фонтани та інші декорації вирізьблені з каменю, якщо їх побудували ці духи, то вони були великими знавцями архітектури. Ліза проходила повз монументів духів музикантів, скульпторів, поетів і т.д. ці пам'ятники не були підписані авторами, але просто уважно дивлячись на них, було зрозуміти про їх походження, назначення та сенс.

– Здається це саме те чого не вистачає моїм пісням… – прошепотіла Ліза, з захопленням розглядаючи скульптури. – Плід мистецтва якісний тоді, коли його непотрібно пояснювати, бо просто при погляді на нього вже все стає зрозумілим.

Раптом Ліза усвідомила, що перестала йти за Миколою і більше не бачить його компанію.

– Блін! Коли він взагалі зник? Не пам'ятаю, а ще де хоча хтось? Хіба це не поселення духів?

Ліза озирнулася і вирішила зайти в будівлю неподалік, проте коли вона підійшла до споруди то завмерла на місці. Ні дверей, ні вікон в будинку не було, так що можливості потрапити всередину також. Спершу дівчина не повірила цій особливості і обійшла будинок щоб переконатися, але все було так.

– Що за нісенітниця? Для чого тоді всі ці будинки і чи будинки це взагалі? – ніяково запитала в себе самої Ліза.

Ліза зітхнула та продовжила йти вперед в спробах знайти когось. Вона переходила з вулиці на вулицю, обходила кожну споруду з каменю довкола, тим часом її крок поступово пришвидшувався. Після п'ятнадцяти хвилин інтенсивного пошуку Ліза зупинилася, вона зрозуміла, що не знайде тут нікого ні жителів Лестфейну, ні цілительку, ні Миколу. Усвідомивши цей факт дівчина задумалася про те що взагалі може зробити.

Раптом вона опинилася в приміщенні.

Ліза легко підцибнула від несподіванки та постійно зростаючого напруження і рефлекторно почала оглядатися довкола. Приміщення було побудоване з дерева, на відміну від інших, які до цього бачила Ліза. В кімнаті в якій вона знаходилася стояло шкіряне крісло, біля нього на столику газова лампа та порожня книга з кульковою ручкою. На підлозі широкий, м'який килим темно-коричневого кольору з різними візерунками.

"Зовсім не схоже на Лестфейн, хоча що я про нього взагалі знаю." – роздуми Лізи перервав чийсь голос, що лунав десь за дверима, в другій кімнаті.

– Скільки коштуватимуть ліки?

Ліза насторожилася, в її голові почали з'являтися припущення про того хто говорить.

Очі дівчини легко розширилися. "Чи може бути це…"

– В цілому, не так і дорого, добре, дякую, а скільки часу займе лікування?

Голос був дуже схожий на голос людини про яку вона постійно думала в цьому дивному світі, але це не могла бути вона. Ліза повільно, наче боячись дізнатися правду про того хто зараз говорить, попрямувала до дверей. Бо ж вона так сподівалася побачити за дверима її, але вона не могла повірити що побачить.

– Значить так скоро?!

Дівчина прокрутила ручку дверей, продовжуючи ігнорувати біль вона стиснула долоню в кулак і почала відчиняти двері.

– Я так рада за Лізу, Дмитро Володимирович! – голос пригадав ім'я куратора Лізи.

Ліза не могла більше чекати. Стиснувши зуби різким рухом вона відчинила двері і ввірвалася в кімнату.

– Вероніка?!

– Невже Ви будете в місті очікувати її одужання?

Кімната була порожня.

– Батьки ж так і не навідалися до неї…

– Все ж, вона бідолашна.

Голос Вероніки в цій кімнаті лунав з невідомого напрямку, проте ні її самої, ні куратора, ні ще когось в ній не було.

Ліза стояла мовчки. Голос Вероніки продовжував говорити.

Через якийсь час дівчина заплакала і крізь мішанину думок, головну біль, тремор, що також дав про себе знати, голос Ніки, що не переставав говорити одна суть все ж випливла назовні:

– Що… що мені робити? – запитала в порожнечі Ліза не в силах стримувати сльози.

Ліза запитувала це в себе не один раз, але відповідь ніяк не знаходилася, здавалося що її і немає.

Плакала дівчина по багатьох причинах. Через тривале виснаження та неможливість відновлення, через постійне почуття самотності в цьому чужому світі, яке лише підтвердилося хвилину тому. Через безпорадність перед світом, через те що всі її спроби марні і через те що подарована їй надія та сподівання зустріти Вероніку тут розбилися про реальність. Тому вона і сумувала, тому впадала у відчай, тому і плакала.