Травневий дощ барабанив по пластикових вікнах, прикрашених залізними ґратами. У метушні майбутніх іспитів та випуску з коледжу, у якому довелось провести останні сім років свого життя, раніше лякаюча атмосфера директорського кабінету здавалася неймовірно умиротвореною. Увесь шум і гам, дитяче свавілля та марні спроби педагогів утихомирити своїх підлеглих залишилися за межами дерев'яних дверей.

— І все-таки, чому після того, що сталося, Ви дозволили йому залишитися? — стискаючи в руках чашку ароматного зеленого чаю, відвела сонний погляд від дощових гіпнотичних крапель я. Граціозно розгойдуючись на величезному, обтягнутому шкірою стільці, вона, зробивши невеликий ковток зігріваючого пійла, задумливо смикнула плечима.

— Бачиш, за всі роки, що ми працюємо разом, це справді його перший промах…

— Але ця помилка ледве не коштувала Вам життя! — схвильовано крикнула я, відчувши у своїй голові помутніння та легке запаморочення.

— Заспокойся, кицюнечко, і давай до твоїх почуттів підключимо крапельку раціоналізму, — директорські слова, спрямовані мене заспокоїти, викликали дике збентеження і повіяли холодом у животі, — єдине, чому сприяв у цій історії Іван Віталійович, то це запирання тебе в кабінеті праці. Я знаю, що це непробачна витівка, — блискавично відрізала на моє німе здивування і обурення вона, — проте гучні роз’яснення з приводу дрібного хуліганства зазнають величезних і неприємних наслідків і для мене, і для тебе, і для всієї нашої місії…

— Наталіє Владиславівно, я ніколи і не сподівалася на те, що ціна мого життя перевершить цінність місії, проте суть мого здивування полягає не в цьому…

— Твоєму життю нічого не загрожувало. — від почутих слів зелені директорські очі ображено полізли на лоба.

— Так, добре, я не про це…

— За один урок там мало бути наступне заняття – тобі ніхто не дав би померти від зневоднення, голоду чи будь-чого іншого… — здавалося, вона почала втрачати будь-яке самовладання.

— Мені – ні, але… — намагалася зупинити її чи заспокоїти я.

— Господи, Боже ти мій! Кицюнечко, невже ти справді вважаєш, ніби я могла би спокійно дивитися і ніяк не реагувати, знаючи, що на твоє життя хтось робив замах? Як же ми дійшли до такого? — її знесилений сіро-зелений погляд через мій пробирався в самісіньку душу, готовий кричати від подібних нарікань та несправедливості.

— Наталіє Владиславівно… — я присоромлено опустила погляд на її ноги – улюблені і нею, і мною і деякими педагогами вишневі туфлі.

— Що Наталія Владиславівна? — вона трохи (або не трохи) скривджено схрестила руки на грудях.

— Вибачте…

— Припустимо. — узявши зі столу кухоль вишневого кольору, вона зробила ковток ще не до кінця охололого чаю, ніби намагаючись тим самим себе заспокоїти.

— Моєму життю нічого не загрожувало, але справа не в моєму житті… — я винувато знизила плечима.

— Кицюнечко, давай розсудимо логічно: якби в тебе не було сили мені допомогти, то як би близько ти не була, ти не змогла би прийти мені на допомогу. — нарешті закінчивши з чаєм, вона зробила глибокий вдих і спокійно задивилася на власні руки.

— Але ж сила була? — обережно перепитала я.

— Так, і ні замкнені двері, ні стіни не змогли тобі завадити. — директорські очі дивилися на мене з неймовірною гордістю, викликаючи черговий напад зніяковілості, — А так дивися: усі же в плюсі. Негідники покарані, пам'ять згаданого раніше суб'єкта частково стерта, а ти оцінки по технологіях виправила – можливо, нічого червоному диплому навіть не завадить, га?

— Фізкультура хіба що… — хоч і з нею у мене складалося все досить вдало: після нашої зустрічі біля вбиральні більше місяця тому та сценою з Іраїдою Броніславівною, яку мені довелося застати, викладач чомусь вирішив пробачити мені всі прогули.

— Нічого. Я гадаю, ти вирішиш це. — ніби прочитала у моєму погляді все директорка.

— І все-таки я не дуже розумію, як йому, трудовику тобто, вдавалося весь цей час утримуватись і протриматися тут настільки довго!

— Боже мій, кицюнечко, не можна ж бути настільки кровожерливою! Тобі аби спалити когось! — іскристо посміхнулася директорка.

— Справді! І чия ж це школа, не знаєте? — у відповідь на таке цікаве зауваження білявка неоднозначно засміялася, начебто неймовірно задоволена собою.

— Знаєш, деякі мої підлеглі навіть прозвали його загадкою природи… — у зелених очах застрибали іскорки.

— Виглядає справді досить загадково. — стисло хихикнула я.

— Насправді, коли я сюди тільки прийшла працювати, він був уже достатньо не молодий і не приніс би жодної користі для майбутньої місії, — пояснення здавалося неймовірно простим, — а палити всіх підряд – аморально, підозріло і, до того ж, занадто затратно.

— Двірник також не молодий… — від згаданого чоловіка директорку помітно пересмикнуло.

— Тільки у тутешнього вчителя праці не було виявлено жодних мізогінічних схильностей, зв'язку з Вишневою Стратою та просто незрозумілої маніакальною ненависті до відьомського роду. — усе-таки знайшла в собі сили продовжити вона.

— Не наш клієнт, коротше...

— Так, можна й так сказати. — важко зітхнула Наталія Владиславівна, — Та й нам не пред'явиш, що чоловіки тут довго не можуть протриматися. Він наше своєрідне алібі.

— І все-таки щодо Хранителя… Він же не дасть Вам спокою. — резонно помітила я, посунувши стілець, на якому сиділа, трохи ближче до директорського.

— Імовірно. — задумливо відкинулася на спинку стільця вона, — Однак, як бачиш, він затихнув, принаймні на деякий час, вичікує... Це не означає, що він відступиться від свого, ні. Він просто боїться проявляти себе так скоро – часу в нього достатньо.

— Так, до останньої звільненої душі, а до того – скільки б Ви ритуалів не провели, завжди є шанс повернути їх назад і заточити їх уже назавжди... Але ж йому цього не вдасться, правда? — я з надією зазирнула в улюблене обличчя.

— Оу, ти знаєш про магічне кільце? — округлила очі директорка, підстрибнувши на стільці.

— Ой, це ж не ви мені розповідали… — справді незручна ситуація.

— У тому й річ, що не я! — нервовий смішок вирвався з неї разом із подивом, — І все-таки, мадемуазель, звідки ж Ви черпаєте свою інформацію, коли не користуєтеся своєю функцією підігріву вух, яка, до речі, постійно оновлюється? — нахилившись до мене ще ближче, усе звужуючи між нами дистанцію, мене пропалювала поглядом в очікуванні відповіді одна з найсильніших представниць старовинного відьомського роду Ілатан.

— Я б назвала Вам його ім'я, проте боюся, що викличу його випадково, а мені якось вже осточортіли привиди останнім часом! — стискаючись всім своїм тілом, ніби під пресом, я намагалася витримати шалений натиск місячного погляду.

— От же засранець! — з обуренням ляснула по столу директорка, випадково змусивши мене затремтіти подібно до холодця.

— Добре, хоч мертвий, ги-ги... — скажене тремтіння прорізало всі мої нутрощі.

— Це точно… Так... Ходімо, бо вже дзвінок скоро, а в нас з тобою урок, якщо ти, звичайно, не забула? — здається, хтось знову натиснув на заповітну кнопочку і на червоному тлі виразно спалахнуло: «ДИРЕКТОР».

— Навіть будучи склеротиком, про Ваші уроки я точно ніколи не забуду! — намагаючись не видавати свого збентеження, я одночасно з нею піднялася з нагрітого місця, — Як і Вас ... — доповнила я вже подумки – нехай сама читає, якщо хоче.

— Не наговорюй на себе! Найшовся тут склеротик головний! — у її голосі звучав помітний докір, — До речі, ти прочитала на сьогодні Зузака?

— Ось це запитання вважаю образливим. — пирхнула я, ловлячи на собі схвальну директорську усмішку.

— А хтось ще із ваших читав? — питання було більш риторичним.

— Читав, мабуть, хто не безсмертний…

— Що ж, побачимо, скільки там у вас таких! — явно задоволена моїми словами, директорка потяглася до заздалегідь підготовлених і замерлих в очікуванні на столі свою господиню книг, — На вихід?

— Так, настав час, напевно… — я кинулася до дерев'яних дверей, щоби відчинити їх перед своєю володаркою.

 

Сірий коридор намагається налякати урочною тишею – не на тих нарвався! Ще трохи й закінчиться урок, який у нашій групі пішов на підготовку до випускного, що я вкотре демонстративно проігнорувала під приводом допомоги директору, що згодом переросло в чаювання із задушевними розмовами.

— І куди тепер? — наважилася уточнити я, коли ми вирушили у протилежному до кабінету напрямку.

— До актової зали, — жестом вказала вперед себе директорка, — чи де твої колеги тусуються?

— Наталю Владиславівно, але це не чесно. — одразу ж затялася я.

— Чого ж це? Я тебе й так аж на півгодини врятувала! Як ти вальс збираєшся танцювати? До випускного зовсім не довго. — усмішливо зиркнула на мене білявка, знаючи мою відповідь і реакцію наперед.

— Я не збираюся його танцювати.

— Боже, кицюнечко, але випускний вальс – це ж так романтично! Така чудова традиція! А яка можливість закружляти танцем з кимось, хто тебе цікавить! — ні, ну це вже ні в які ворота не лізе.

— Тобто випускний вальс із директором – цілком реальна перспектива? — відчуття декого déjà vu.

— Хо-хо! — тільки й видихнула вона.

— Чи ніщо не повторюється двічі? — миттю підвівшись перед нею, я кинулася в бездонні ніжно-зелені очі. Здригнувшись від зіткнення поглядів, білявка зніяковіло відвела свої очі убік – невідома раніше емоція на директорському обличчі.

— А ти хотіла б зі мною станцювати ще раз? — ніби спідлоба, вона лагідно зазирає в мої очі.

— А ви думаєте, з того часу хоч щось змінилося? — хоча насправді багато чого змінилося, але тільки не це, — Чи Ви стерли пам'ять і собі, а не лише своїм підопічним?

— Мала б я тільки на це право, я не стирала б, щоб усі це бачили і пам'ятали. — упустила подумки жінка, раптово злякавшись власних думок, — Хіба можна так просто забути, хоч щось пов'язане з тобою? Хіба ж ти з таких людей? — усмішка на її обличчі становилася загадковішою з кожною секундою – вона трималася з останніх сил, танучи у своєму збентеженні, слабо розуміючи, що таке з нею відбувається.

— А я не з людей – я з відьом. — моє зауваження викликало на прекрасному обличчі схвальну і спокійну усмішку; намагаючись розслабитися і скинути напругу, вона помчала на хвилях ніжного сміху, який сама ж і вивергала.

— Так, мабуть, тільки справжня відьма могла підійти до своєї директорки та запросити її на білий танець, при цьому ще беручи її на слабо! — зареготала ще голосніше директорка, мимоволі зупинивши свій погляд на великих білих дверях, що вели до актової зали, — Жодна смертна людина на таке не пішла б і навіть не додумалася б до подібного!

— І тільки справжня відьма могла би погодитись на таку пропозицію! — я спробувала зловити її погляд – він вислизав під напливом ніжності. Справді, не так страшно закохатися в жінку, як те, що одного разу вона може відповісти тобі взаємністю.

— Чи знаєш… — раптом двері актової зали зі скрипом відчинилися, обірвавши мою співрозмовницю на півслові.

Змусивши нас зробити по синхронному кроку назад у напрямку одна від одної, на порозі з'явилася Світлана Сергіївна, із якою я вже місяця так з березня більше не вела розмов, не рахуючи коротких урочних дискусій на заняттях з інформатики. Знаєте цей літературний вислів «Ти для мене померла!», знаєте ж? Так от, щоразу дивлячись на жінку з шоколадним волоссям, блакитними очима і нудотно солодкою усмішкою, яку раніше приймала за сонце, я мимоволі повторювала про себе подібне. Не впевнена, що викладачку дійсно цікавили мотиви такої ось відстороненої моєї поведінки – швидше вона була навіть рада, що змогла нарешті від мене здихатися, та тільки мені вже було все одно.

— Добрий день… — тихо процідила вчителька інформатики, намагаючись видавити на своєму обличчі посмішку.

— Добрий… — автоматично і навіть холодно відповіла директорка, тим самим зануривши мене в приємний шок.

— А ти репетицію знову гуляєш? — чомусь лагідно глянула на мене Світлана Сергіївна, я ж, нічого їй не відповівши, перевела погляд на свою dame d'école.

— Encore? (1) — уточнила Наталія Владиславівна частоту моїх прогулів французькою, начебто спеціально шифруючись, щоби більше її ніхто, окрім мене, не зрозумів, а я лише знизала плечима, — Вона мені допомагала просто. Довелося викрасти, як то кажуть.

— Так-так, я саме так і подумала... — загадково посміхнувшись, брюнетка поспішила піти і попрямувала вниз сходами.

— Ти колись кохала її? — вичекавши момент, коли ми нарешті залишилися наодинці, несподівано мене запитала директорка.

— А Ви? — раптом вирвалося з мене.

— Чому ти зробила такий висновок? — вона помітно здригнулася, але спіймавши мій погляд, відразу махнула рукою, закотивши свої очі, — Звичайно, ти все бачила…

— Так, коли ще вірш Вам хотіла розповісти, пам'ятаєте? Вона до Вас чіплялася, а Ви втекли… — на мої слова миттєво прилетів директорський подив.

— Ти знаєш, що було у кабінеті? — вона знесилено зазирнула мені в обличчя.

— Так, я чула… — я несміливо відвела погляд, раптом усвідомивши, що зізнаюся в черговому підслуховуванні.

— І скільки ти встигла почути?

— Усе… — тихо відповіла я, не шукаючи своїм вчинкам виправдання та готуючись до гіршого.

— І ти вирішила мене врятувати? — вона раптово посміхнулася і коротко торкнулася моїх пальців, — Я гадала чомусь, що ти просто приревнувала.

— А я, як завжди: поєдную. — ми синхронно засміялися.

— І все-таки, — примружившись, директорка зупинила мене своїм пронизливим поглядом, — що було між вами зі Світланою Сергіївною?

— Декілька років тому, коли не стало Нори, яка… — я стиснула губи, — Ну, Ви вже знаєте, яка Нора, — вона кивнула на знак розуміння, — Світлана Сергіївна була єдиною людиною, яка про це дізналася. Вона мене підтримала у скрутний момент. Можливо, я почала сприймати її як матір, чиєї любові та ласки мені ніколи не вистачало, можливо, вона стала для мене кимось на кшталт старшого друга, але на якийсь час я змусила себе вважати, що закохалася. Мені хотілося вірити в це.

— Але навіщо?

— Ну, знаєте, витіснити одні страждання іншими, забути про те, що сталося… Розумієте, якось не дуже жити з усвідомленням того, що кохана дівчина втекла від тебе на той світ. — я гірко посміхнулася, винувато опустивши голову донизу.

— Я впевнена, ти не винна в тому, що сталося. — вона провела кінчиками пальців по моїй руці.

— Але ж Ви не знаєте всього…

— Я відчуваю, що ти не винна. Ти ж мені віриш? Нумо, подивися мені в очі! — вона гіпнотичним місяцевими струменями змусила зіткнутися мій погляд із її сіро-зеленим – здається, я знову перетворююся на попіл.

— Я не кохала Світлану Сергіївну так, як кохала Нору і тим більше кохаю, ну, кохаю… — я боялася продовжити фразу навіть у думках, проте жінка пропалювала мене мовчазним вичікуванням.

— Кого? — невинний вираз на директорському обличчі здається зрадливо милим і закликає скоритися своїй господині.

— Ви знаєте, кого. — я обіцяла собі, що не зізнаюся їй у цьому ніколи, і я зберігала вірність цій обіцянці до останнього, нехай навіть моя любов стала давно очевидною і для неї, і для цілого Всесвіту, — Отже, я її не кохала, проте мала необережність зізнатися їй у почуттях, уявляєте? Нічого не було – нічого, окрім дурості в моїй голові та спроби втекти від жорстокої реальності. — між нами повисла мовчанка, і я була не проти знову і знову ділити її з цією жінкою, яка вже давно мала абсолютну владу наді мною. Вслухаючись, я мимоволі почала розкладати на ноти мелодію вальсу, що долинала з концертної зали, проте Наталія Владиславівна розірвала помірно комфортне мовчання:

— Правда за правду?

— Що? — не відразу в'їхала в сенс сказаних слів я.

— Це було давно, — на кілька секунд вона замислилася, подумки рахуючи дати, — трохи більше двадцяти років тому… Ми були зовсім молодими… Тоді ми разом працювали в іншому навчальному закладі… — кумедний факт, — Я навіть завучем тоді не була, уявляєш? — таке справді було важко собі уявити – здавалось, вона вже народилася директором, — У нас в обох були чоловіки, діти: у неї був син, у мене – дочка, проте так трапляється, що все набридає і раптом в тобі прокидається справжня ти. Адже від себе не втечеш, кицюнечко...

— І Ви закохалися в неї? — здивовано підвела брови я.

— Швидше піддалася… Вона завжди була дуже гарна, правда, — директорка мрійливо посміхнулася, — а на одному з новорічних корпоративів у мене трапилося щось на кшталт помутніння… Прямо в кабінеті інформатики… — білявка зніяковіло відвела очі.

— Із цими новорічними заходами завжди так, здається… — я закликала свою фантазію не розвивати у моїй голові бурхливу сцену помутніння Наталії Владиславівни десь на одному зі столів у кабінеті інформатики в обіймах Світлани Сергіївни.

— Так, це точно… — вона похитала головою, — Досі не розумію, що конкретно найшло на мене і чому я на це погодилася, проте я жодного разу не пошкодувала про те, що сталося, — підсумувала нарешті директорка, — якщо не рахувати, звичайно, нав'язливого характеру Світлани Сергіївни, яка потім ще довгі роки не давала мені проходу...

— Як я?

— Ти й до така. — махнула рукою директорка, моментально схаменувшись.

— До?

— Ой...

— Мені подобається перебіг Ваших думок! — так, краще дійсно і бути не могло – хоч тягни її прямо зараз до кабінету директора.

— Кицюнечко!

— Я знала, звичайно, що у нас із Вами багато спільного, але хто б міг подумати, що настільки! — ця заява викликала мимовільний приплив сміху.

Як не крути, а спільне в нас дійсно було, починаючи з нашого минулого, і воно являло собою характерний жіночий образ і мало конкретне ім'я. Хто б міг подумати, що в житті трапляється подібне!

Ніжно-зелений погляд зупиняє сміх, змушуючи на короткий момент час завмерти без заклинань та ритуалів. Очі, губи – мить і я вже зіллюся з нею воєдино... Дверний скрип грубо перериває відновлене мовчання і знову змушує нас відстрибнути одна від одної.

— О! Ти вже надопомагалася дирекції? — моя одногрупниця, яку ми ще звикли кликати Дашою, мала надзвичайну властивість з'являтися не в той час і не в тому місці, — Ой! Вітаю! — помітивши поряд зі мною нашу dame d'école, поспішила виправитися та.

— Надопомагалася! — максимально парадуючи Дашину інтонацію, продублювала Наталія Владиславівна, — А Ви, пані, чому не на репетиції?

— Так пня шукаю, ну, цю в сенсі… — вона, скривившись, замахала руками, ніби намагаючись згадати моє ім'я, — Ну її… Кураторка з собаками шукає вже, коротше…

— Я зрозуміла, — втомившись від зайвих роз'яснень, директорка витягла вперед себе руку, ніби закликаючи до мовчання.

— Так ось, Ви мені її віддасте? — несміливо уточнила дівчина,— Чи не віддасте?

— Ми тебе віддамо? — хитрий вичікувальний погляд у мій бік.

— Не віддавайте мене, будь ласка! — подумки благала я, машинально замахавши головою.

— Гаразд, іди тоді! Досить із тебе на сьогодні! — висновок, здатний вбити без ножа і без куль.

— Я можу ще! Мені не важко!

— Іди-іди! — лагідно засміялася директорка, підпихаючи мене до дверей.

— Давай ворушись! — потягла мене на себе одногрупниця – я здаюся. Складно пручатися, коли одна вириває тобі руки, а друга з особливою ніжністю та любов'ю підпихає коліном під зад.

— Кицюнечко… Ой! Пінько! — пролунало раптом з-за спини, обдавши її окропом і змусивши мене обернутися, — І подумай за вальс, гаразд? — я зморено кивнула.

— Кицюнечка Пінько… Оригінальне в тебе ім’я все-таки! — не без іронії підсумувала Даша, тільки-но голова адміністрації нашого коледжу розчинилася в глибині сірого коридору, а ми поринули в атмосферу підготовки випускного свята, прихованого за дверима концертної зали.

 

Весняна вулиця після дощу пахне вогкістю. Сіре небо голубіє просто на очах. Блондинистий силует у червоній сукні та кавовому плащі трохи розмивається у каламутних скельцях окулярів. Крок, другий, ще два, додати швидкість, втихомирити пульс, заспокоїти дихання, заглушити стукіт підборів, перейшовши навшпиньки... І ще один крок – вона вже праворуч від мене. Розгорнути голову рівно на дев'яносто градусів, а тепер зовсім обережно, щоби вкотре не довести її до інфаркту.

— Наталія Владиславівна? — більш уточнююча, ніж оклична інтонація.

— О! Це ти, мій привиде? — здригнувшись, жінка обдарувала мене своєю вишневою усмішкою.

— Так, якщо Вам тільки завгодно… Але я маю для Вас важливу інформацію! — звісно, інакше й бути не може.

— Хіба? Та невже! — вона артистично закотила очі.

— Пам'ятаєте, ми говорили з Вами про вальс? — важливішою за цю інформацію справді нічого й бути не може.

— Ну?

— Так ось, справа в тому, що спочатку кураторка мене послала, мовляв, не хочеш, як хочеш, — я обурено змахнула руками, одразу ж намагаючись скоріше придушити свій гнів, щоби випадково не зачепити об'єкт власного обожнювання, — проте після нашої з Вами розмови ця жінка чомусь сама до мене підійшла і запропонувала взяти участь у танці, уявляєте? — вона спробувала зобразити на своєму обличчі щире здивування, — Не думайте, що я хочу брати участь у цьому шабаші – я лише дотримуюсь Ваших настійних рекомендацій!

— Клас! — жінка задоволено примружилася і засміялася настільки ласкаво, ніби перед нею тут розпиналася дитина, а не дозріла дівчина, готова й далі тішити свого директора всіма можливими способами, — Як же я люблю твій дух протиріччя та соціопатію! На кого ж ти така, кицюнечко, далі йти вчитися збираєшся? — на це питання поки що не знало відповіді людство – мабуть, настала його черга ...

— На факультет зіллєваріння, звичайно ж! — пожартувала я.

— У якому сенсі? — як не крути, а жарт вона оцінила.

— На хіміка чи математика, а може, навіть літератора… — зам'ялася я.

— Нічого собі розклад! Прямо все і нічого одразу! — похитала головою директорка.

— Я вступатиму до педагогічного. — мої власні слова вразили мене громом і змусили на якусь мить зупинитися серце, — Поки що обираю між хімфаком, філфаком та фізматом.

— Ти хочеш бути вчителем? — ошелешено зиркнула на мене жінка, перериваючи словами подих.

— Хочу. — настільки впевненою, як зараз, у виборі професії я ще ніколи не була, нехай і від одного слова Її Величності він міг змінитися. Я розуміла: одне єдине її слово проти – я назавжди попрощаюся зі своєю маленькою та дуже витонченою професійною мрією.

— Сподіваюся, це бажання згодом нікуди не зникне! — усе її обличчя заграло неймовірно теплими барвами, малюючи у погляді щирість і директорське благословення, змушуючи мої витріщені від здивування очі залізти на лоба.

— Що?! — закричали всі мої думки – тепер я точно знала, що більше жодна сила у світі не зможе мене відмовити від задуманого і завадити його втіленню.

— Але чому ж ти обрала для себе саме професію педагога? — обережно запитала вона, не даючи вловити у своєму голосі заперечення чи відмовки.

— Тому що я хочу нести в цей світ добро, навіть якщо він мене калічить… — раптово підсумувала я, схвильовано підстрибнувши біля вчительки, ледве її не знісши, — Хіба не цьому Ви нас навчали?

— Але ти впевнена, що з твоєю інтроверсією та ненавистю до навколишнього світу ти не розчаруєшся у результаті? — ні, навіть тепер їй не зіштовхнути мене з вершини екстазу, до якої вона ж мене й піднесла – не дочекається!

— Якщо Ви й вважаєте, що я ненавиджу цей світ, то це тільки тому, що колись я захотіла, щоби Ви малу таку думки. — анітрохи не вагаючись, заявила я.

— Але навіщо?

— Для контрасту. — я на секунду замислилася, — Звичайно, легше відчути всю силу кохання людини, яка ненавидить цілий світ і при цьому проводить весь свій час – навіть у снах і навіть у думках! – із вами! Але є одна загвіздка, — я зробила жадібний ковток повітря, — Ви навчили мене любити це життя. — я окинула жінку допитливим поглядом, щоби тільки впіймати запитання в її очах, і коли отримала очікуваний результат, зі збудженням продовжила:

— Увесь цей час, починаючи із самого дитинства, із того моменту, як тільки я опанувала здатність мислити, усі мої думки були зайняті смертю: я любила її і ненавиділа водночас, злісно та цинічно вбивала і закликала її назад до себе, я благала її забрати мене із собою, я присягалася їй іти слідом і в той же час обходила стороною двері її обителі тільки їй на зло! Я чекала її із самісінького дитинства, коли представляла у всіх подробицях власний похорон, а потім – потойбічне життя, коли вибудовувала проведення часу зі своїми сусідами по цвинтарю та відчувала неймовірний сум через те, що це лише далеке майбутнє... Коли уявляла себе привидом і переймалася своїм наступним або попереднім життям... А потім, у підлітковому віці, майстерно малювала нещадними фантазіями свою кончину.

Смерть була прекрасна й огидна. Вона забирала моїх близьких – я обсипала її злісними прокльонами, із чого вона, напевно, непогано посміялася... Я простягала руки до неба та благала її про швидкий прихід, шукаючи в ній порятунку та співчуття. І зараз я не знаю, чого б хотіла більше: виколоти її чорні порожні очі та переламати висохлі кістки або все-таки потиснути руку гідній суперниці... І хоч я все ще відчуваю її владу над собою, вона мене не перемогла – Ви бачите? Я все ще жива!.. — білявка дивилася прямо себе, але слухала дуже уважно — я бачила її диявольськи прекрасну усмішку, у якій виднівся і жах, тривога, і захоплення, і навіть повага, а я, проковтнувши, продовжила свою проповідь:

— І ось уперше за стільки років я почала справді цікавитись життям. І ні, не лише захоплюватись долями деяких людей, як раніше, ні! І найцікавіше для мене на земному шляху – це Ви, але – чорт забирай! – Ви все-таки зуміли подарувати раніше не відоме бажання жити: це почуття ейфорії від того, що шалено хочеш дихати і робити новий вдих, від того, що дихаєш і дихатимеш далі!

А ще я зрозуміла, що серце, воно нескінченне, воно безмежне, неначе Всесвіт – я навчилася їм охоплювати цілий світ! Я можу присягнутися, що маю любов і співчуття до цього світу, але контраст все одно не втрачений, а стає лише яскравішим: кохання до Вас – це не перебільшення на тлі повної відчуженості, а безперервна ніжність з ноткою смутку, що виливається з невичерпного джерела десь усередині мене і є чи не ідеалом, межею людських почуттів – вершиною, що підпирає самі небеса... Адже моя захопленість життям безсовісно розбурхує мій розум, а любов до світу зростає з кожним днем, коли мою любов до себе Ви відчуваєте тільки сильніше, чи не так? Ні, не кажіть нічого! Навіть якщо я маю рацію... — я відрізала довгий задоволений і дещо збентежений жіночий погляд, — На цю тему безглуздо дискутувати. Це потрібно лише відчувати, розуміти та приймати без жодних слів. Це зрозуміло тільки нам двом – більше нікому. Тож давайте зовсім трохи помовчимо, подивимося – хоч півхвилини! – на колюче сонце, а потім почнемо нашу розмову наново, адже подібні думки повинні залишатися без відповіді, незайманими – я занадто ними дорожу. — закінчивши, я набрала в легені більше повітря, моя ж супутниця полегшено видихнула, намагаючись відійти від моєї проповіді, продовжуючи мовчати, ніби відповідаючи згодою на моє прохання і ніби це не я розпиналася перед нею декілька хвилин, закінчивши свою розповідь пропозицією помовчати.

Здолавши підземний перехід, ми нарешті підійшли до зупинки, хоча не скажу, що я особливо чекала цього моменту – це місце зазвичай не обіцяло мені нічого, окрім розставання, а я найбільше в житті ненавиділа віддавати її тролейбусам, маршруткам та натовпу людей...

— Як безлюдно довкола… — зауважила Наталія Владиславівна.

— Чесно? Не бачу мінусів… — хитро посміхнулася я.

— І маршрутка стоїть порожня ... — зробила декілька кроків вперед директорка – я вихором її обігнала.

— Та ще й маршрут підходящий! Кільцевий! — вказала я на табличку, яка висіла на лобовому склі.

— Тільки там водія немає. — знизала плечима жінка, — Вона тут, здається, другу добу вже так безгоспно зависає.

— Непорядок! — обурилася я – і раптом очі мої спалахнули новою та дещо божевільною ідеєю, — Може, угонимо?

— Було би кумедно! — засміялася директорка, зрадівши гідному жарту.

— Цікаво, ці двері тільки всередині відчиняються? — оцінюючим поглядом вивчаючи покинутий транспортний засіб, забарвлений у жовтий колір, як і всі інші маршрутки та тролейбуси міста, пробурчала я, — Та ні, водій же повинен якось усередину потрапити... Отже, вихід із цієї ситуації є, як і завжди... — я щільно притулилася до дверей, які все ще не просохли після денної зливи.

— Кицюнечко, ти вирішила її собою витерти, чи що? — щось педагогічною з розділу виховного процесу.

— Ти відкрила портал у стіні кілька десь майже два місяці тому – що тобі ці дурні двері? Ну ж бо… — притиснувши долоні до вологих дверей, я спробувала сконцентруватися на своїй внутрішній енергії, уявляючи, як моя рука проходить крізь стіну, а щось на зразок автоматичного замку (чи що там взагалі у маршруток?) піддається моїй силі.

— Кицюнечко, що ти там замислила? — ривок у мій бік.

Я зробила крок назад від несподіванки: двері зі свистом відсунулися.

— Дідька лисого! — схопилася за серце директорка, ніби жодного разу не промишляла подібним.

— Це лише магія і жодного обману! — я спробувала посміхнутися якомога загадковіше.

— Кицюнечко, ну не можна так дивувати на очах у всіх! — знову ця директорська обуреність – обожнюю її!

— Тут нікого немає. — ризикнула помітити я, про всяк випадок оглядаючись на всі боки разом із дирекцією свого неповторного коледжу, — Карету подано, мадам!

— Це ще що за новини! — здавалося, вона вже боялася моїх подальших дій.

— Ну, Ви ж мітлу із собою не захопили, правда? А в мене своєї поки що немає, якщо пам'ятаєте, звичайно! — докір геть знахабнілої дівчинки.

— Ой, не починай, будь ласка! Усьому свій час! — скільки разів я вже чула цю фразу...

— І все ж таки мітли у нас немає.

— Або є… — загадково посміхнулася директорка, ніби не навмисне потерши пакет з ручкою парасольки, що стирчала зсередини.

— А, маскуєтеся… І незважаючи на це, — у горлі почало пересихати, — Ви чомусь віддаєте перевагу надземному транспорту.

— Бо знаєш, інакше, як там говорять у вас, у молоді, паливно! — застосування сленгу вчителем літератури чомусь завжди викликає у його учнів смішок, у мене ж із серця виривалося захоплення.

— Тоді поїхали! — не ставши чекати на відповідь, я полізла всередину, не відчуваючи нічого, окрім припливу адреналіну, який ударив мені в голову на славу.

— Громадянко Пінько, а вам не здається, що все це дещо протизаконно? Ще й магію сюди приплітати! Боже ти мій! — всіляко невдоволено крекчачи, вона таки залізла в маршрутку і поспішила зайняти одне з передніх місць.

— Тобто спалювати людей живцем – це дуже законно і застосування магії тут доречне? — саркастично посміхнувшись, я вмістилася на крісло водія.

— По-перше, це наш святий обов'язок та наша свята місія! — я відчувала, що проти наведених аргументів мені не поперти, — По-друге, жоден невинний не постраждав. По-третє, усе це дійство суто конфіденційне і не відбувається на очах у всього міста!

— Вас щось бентежить? — визирнула я до салону.

— Так, кицюнечко, бентежить! — моя протестантка, склавши руки на грудях і поклавши речі на сусіднє сидіння, займала дуже комфортну за її виглядом позу.

— А саме?

— А саме, що це все попахкує криміналом! — вона ображено насупилася, проте, зловивши мій погляд, зніяковіло засміялася.

— Наталю Владиславівно, клянуся Вам! — я спробувала дивитися на неї якомога заспокійливо, — Якщо нас спіймають, то я відразу зізнаюся, що власноруч викрала цю маршрутку та прихопила собі в заручники власного директора! Тільки обіцяйте підтвердити це на суді, гаразд?

— А нас упіймають? — недовірливий погляд.

— Я так не вважаю, — знизала плечима я, — так як місто у нас маленьке і нікому діла немає ніякого до того, що на дорогах коїться. Хіба не видно?

— Гаразд, поїхали… — пирхнула директорка, демонстративно махнувши рукою вперед.

— Зараз тільки зрозумію, як... — нервовий смішок, викликаний усвідомленням того, що маршрутку я водила хіба що уві сні.

— Давай, розумій… — у цей момент мої плечі обволокло разючим теплом, а кабіна водія на недовгий проміжок часу наповнилася якоюсь субстанцією вишневого відтінку – двері самі собою замкнулися, мотор завівся, а маршрутка від одного мого дотику до керма рушила вперед.

Можна було би довго розмірковувати на тему білого і чорного, але його в цьому житті, як зауважила на одному з уроків наша вчителька літератури (так-так, та сама, яку я несла геть на викраденій маршрутці), не буває.

— Як бачите, шановні, життя – це зовсім не біле і навіть не чорне, а, як то кажуть, п'ятдесят відтінків сірого... — тиша в класі раптово стала напруженою, переростаючи в збуджену, — І це я зараз не про всі ці ваші сексуальні збочення! — директорські слова цього вечора, як ніколи, звучали в моїй голові напрочуд чітко.

Хороші ми чи погані? Або таким, як ми, насправді немає належної характеристики? Може, ми все-таки знаходимося десь по той бік добра і зла? Адже те, що для одних щастя, для інших автоматично стає нещастям – такий вже уклад нашого життя. І в мене були і є моральні принципи, але деякі люди чомусь стають вищими за будь-яку мораль… Та й хіба є щось погане в тому, що я хочу якнайшвидше домчати свою втомлену за день кохану жінку додому? Чи хіба я винна, що в цьому чортовому місті тролейбуси ходять раз на півгодини (і все не ті), а водії кидають напризволяще свої транспортні засоби і йдуть у небуття?

_____________________________
Я знову тебе викрадаю
Та кисень вдихаю повільно —
До пекла везу чи до раю?
Ти знаєш, що я божевільна...

Усмішку краду з-під вуалі
І квіти малюю на шкірі —
Ти знаєш, що вища моралі,
Ти янгол, живе що у вирі...

Я читаю тебе по очах
І поглядом маски зриваю,
Я рахую життя по ночах,
У снах твоє серце вивчаю...

Розсипало небо намисто,
А перлини летять у вікно —
Так, вивчила я ненавмисно
  І до жестів тебе, як ніхто.
_____________________________
(1) Знов (фр.)