[липень 2021 р.]

Перший день другого місяця літа розпочався зі зливи і продовжився у звичній сезонній ядусі. Не вірилося, що все закінчилося так швидко. Сім років навчання у коледжі спливали у бік обрію, а останні дні в його стінах наповнювалися особливою атмосферою.

Дивлячись на світлі локони і нафарбоване личко, що дивилося на мене з глибини дзеркала, я ледве впізнавала себе. Намагаючись ні про що зайве не думати, пам'ятаючи свій бувалий досвід із дзеркалами, я поспішила відвести погляд. Коротка вишнева сукня, що виглядала на думку мами «а коли ще таке в принципі носити» і максимально фривольно на думку батька, обтягнула мені і стегна, і ребра. Я почувалася ніяково у своєму вбранні, проте при виборі випускного оздоблення саме ця сукня здобула перемогу в запеклій битві, завдяки своєму вишневого кольору. Здавалося, вона оголювала в мені все: і тіло, і душу, і почуття, і мою справжню сутність. І все-таки десь усередині я була задоволена своїм вибором – залишилося лише отримати найголовніше схвалення.

Начепивши на себе дванадцятисантиметрові підбори, начебто наслідуючи свою dame d'école, та стрічку «Випускниця 2021», що ніяк не відрізняла мене від усіх цьогорічних випускників нашої країни, із квартири я вибігла заздалегідь. Мій шлях лежав у напрямку найближчого квіткового магазину. Потрібно було встигнути. Встигнути все продумати, підготувати, встигнути зібратися з думками, силами, не розгубитися і не заплакати, наче маленька.

— Мені ось цей букет, будь ласка… — тремтячи від хвилювання, буркнула я мало не собі під ніс у бік продавчині. Я знала, що витрачаю на квіти останні свої гроші. Я знала: імовірність того, що я зумію знайти момент і спіймати ту, якій хотіла їх піднести, далека від ста відсотків, і точно знала, що не зможу зробити цього прилюдно. Однак так чи інакше, але це, здається, останній мій день, який має хоч якусь певність.

Я бігла вулицею, перестаючи відчувати власні ноги, бігла так, як тільки може бігти людина на дванадцятисантиметрових підборах – здавалося, ніби я пливу в тумані. У голові помутніло. Мене страшенно трясло від нервів: я вже ненавиділа цей день. Ненавиділа його з того самого моменту, як тільки в моєму житті з'явилася жінка із золотистим волоссям і ніжно-зеленими очима, яка за іронією долі займала посаду директора коледжу, до якого я вступила далеких сім років тому. Я страшенно злилася на цей день за те, що він все-так посмів наступити. Звичне пекло та місцева в'язниця вже давно стали для мене раєм та порятунком. І як би я собі не брехала і як би я себе не заспокоювала, це диявольськи прекрасне місце ніколи мене не зможе до кінця відпустити. Напевно, більшість чи навіть усі випускники відчувають ці дивні змішані почуття і смутку, і радості, і страху невизначеності. Якою б дорослою я себе не вважала, насправді я ще нічого не знала про доросле життя і не хотіла дізнатися, однак у мене були більш вагомі причини зневажати цей день.

— Господи, ми тут востаннє! Здуріти можна! Боже! Радість яка! — здіймаючи руки вгору, кричала я Даші, хоча чомусь вірила в те, що якось повернуся. Повернуся так, як щоразу поверталася до чорного паркану.

— Ти знаєш, мені здається, що я не сумуватиму… — повторила я, проковтнувши в горлі ком, знаючи, що я швидше за все брешу: і ні, не Даші, а самій собі.

Швидше за все я побачу її сьогодні в останній раз – її голос стане лише відлунням вітру, місячний лик – спогадом, стукіт підборів – нав'язливою галюцинацією… А може, я прийду до неї за декілька років уже зовсім іншою та дорослою людиною і більше ніколи на неї не подивлюся скляно-закоханим поглядом кицюнечки? Та хіба вдасться хоч колись вигнати її зі своїх думок? Але одне я знала достеменно: це кінець. Букет, залишений на зберігання матері, повинен сказати більше, ніж тисячі слів, які я їй сьогодні промовчу, з іншого ж боку, це лише типова і ненав'язлива дія з боку вдячної випускниці. Немає нічого такого хитромудрого в тому, щоби подарувати квіти своєму директорові – нічого для тих, хто не знає нашої з нею історії, яку, можливо, я і вигадала собі сама…

Випускний за якоюсь усталеною у всіх навчальних закладах традицією починається з півгодинним запізненням. Під урочисту музику та оплески вчителів і батьків випускники на чолі зі своїми кураторами груп виходять із будівлі коледжу назустріч своїм глядачам та дорослому життю. Праворуч від мене стоїть Даша і щось з бурчанням коментує – я абияк віджартовуюсь у відповідь, а мої нерви натягнуті до краю. Вечірнє літнє сонце обпалює мені очі, гучна музика і вигуки з імпровізованої глядацької зали просто неба ріжуть мені вуха, а пронизливий, гордий і частково задоволений директорський погляд з першого ряду розриває моє серце на тисячі уламків.

Хочеться кричати, бігти, розчинитись у повітрі – я до чортиків ненавиджу цей день! Я намагаюся не окидати поглядом сидячих навпроти: я знаю про них куди більше, ніж інші. Я чула їх, заповненими жагою помсти та вогню, я бачила їх, коли вони біснувались біля ритуального вогнища. Мені знову нудотно солодко посміхається і підморгує Світлана Сергіївна, ніби не пам'ятає і не помітила навіть моєї переможної посмішки, яку кидала їй, забираючи свою директорку геть. Я відвоювала у неї свою кохану жінку, але що з того, коли вже сьогодні я йду, можливо, без права повернутися, а вона так і залишається працювати з моєю Наталією Владиславівною ще на роки.

— Здається, це останній наш шанс. — крізь зуби і насилу натягнуту посмішку проціджує Даша, намагаючись непомітно штовхнути мене в бік.

— Який?

— Викрасти директора, звичайно! — а план готовий ще з перших курсів…

— І що ми з нею робитимемо? Адже нічого поганого їй ані фізично, ані морально я зробити не зможу… — знесилене зітхання, що миттєво губиться у святковій атмосфері.

— Може, вона сама не проти, щоби її хтось позбавив присутності на цьому біснуватому заході.

— Знати б це тільки напевно… — кидаю вже подумки.

Оголошення випускників. Гімн. І нарешті… Промова директора, директорське напуття, підбиття підсумків, багато слів про головне, важливе і більше, ніж про важливе. Єдиний виступ, на який я спроможна звернути увагу, але й на ньому мені так складно сконцентруватися: здається, усе моє тіло так і кричить про те, що я відчуваю до цієї жінки. Вона ніби прощається з нами своєю урочистою промовою. Хочеться сховатись, хочеться вити і навіть випити, хочеться здохнути. Нервовий сміх і постійна метушня намагаються приховати дике хвилювання та невимовний біль усередині.

Видача дипломів – спочатку, звичайно, червоні. Я чую своє прізвище. Пінько... Потрібно все-таки змінювати прізвище, а то так і залишуся до кінця своїх днів сухим обрубком дерева. Хоча для мене життя після випускного здавалося чимось подібним до потойбіччя: «Що таке життя після випускного і чи є воно взагалі?» — я ось у неї не вірю.

Я підводжусь зі свого місця і знову пливу в тумані. У вухах – свист, у роті – сухо, усередині – порожньо (і ні, мамо, не тому, що я так нічого і не з’їла за день). Я все ще тримаюся на плаву – знати б, навіщо… Моя директорка стоїть поряд із кураторкою – другу я всією душею та серцем за невідомих причин відмовляюся приймати. Ні, я не сумую за Оленою Андріївною, проте вона все-таки відіграла немаловажну роль у моєму житті і наших стосунках зі Спасителькою, яка, прибрана в чорну сукню, нічим не видає своєї справжньої сутності, не враховуючи хіба що властивого їй магнетизму.

Директорська усмішка розпливається на її ніжному обличчі, її долоня стикається з моєю долонею і завмирає у впевненому директорському рукостисканні:

— Ну що, Кицюнечко Пінько! — це єдине, сказане з добродушним сміхом та щемливою ніжністю, що я можу розібрати з її слів – більше я не чую і не розумію нічиїх слів. Все зливається в один пронизливий звук і сковує свідомість. Я мимоволі намагаюся згадати закляття, надиктоване мені директорським голосом ще на самому початку весни під час взяття лаборанта та його коханки. А що, якщо взяти і зупинити час, відвести її від усіх, чи кинутися їй в обійми, миттєво в них розтанути? Пригорнутися до її грудей, впитися в її губи, вилити їй все, що можна, потрібно і заборонено вимовляти вголос? А що, коли… І раптом він, її поцілунок – ніжний дотик вологих губ, що обпалюють мою скроню. Це був поцілунок із тих, що чекають роками, поцілунок, подарований у цій реальності, а не однієї з магічних ночей, які більше скидаються на сон.

— Я збережу його назавжди, якщо тільки переживу цей чортовий вечір… — промовчала я, боячись почути відповідь, але її і так не було.

Кілька годин – довгоочікуваний та ненависний кінець. Я біжу до матері, вириваючи з рук її букет, я біжу до коледжу, проте вона губиться в людській метушні, як і завжди… А далі – нескінченне очікування і блукання сірими коридорами. Я проблукала тут уже цілу годину чи навіть більше, а моя група поїхала святкувати, від чого ще заздалегідь я здогадалася відмовитися, мій телефон уже з десяток разів розривався від дзвінків матері, але я так і залишила їх без відповіді. Сьогодні руйнувався весь мій світ – це ж гідна причина не брати слухавку та ігнорувати оточуючих?

Я знову і знову пробираюся до кабінету директора – раптом він виявляється відчиненим. Зібравшись із духом і остаточно розгубивши всі слова, я наважуюся відчинити заповітні дерев'яні двері – можливо, востаннє… Помітивши в приймальні в таку пізню годину Юлію Владиславівну, я мимоволі здивувалася.

— А Наталія Владиславівна…

— Її зараз немає і, швидше за все, сьогодні вже не буде, — не давши мені домовити, тут же випалила секретарка.

— Не-не буде… — я запиналася, намагаючись не дати собі заплакати чи задихнутися на очах у сторонньої дівчини.

— А ти їй квіти хотіла? — вона кинула усміхнений погляд на букет у моїй похилій руці.

— Так…

— Я можу передати! — миттю підстрибнула на стільці та.

— Так, якщо вам не складно ... — мабуть, це було найбільш правильне рішення при подібному розкладі – я неохоче простягла дівчині букет.

— Це особисто від тебе чи вашої групи? — уточнила вона, прийнявши квіти.

— Від мене… — протремтіла я, кинувшись до виходу, — До побачення.

— До побачення!

— Чорт! Чорт! Чорт! — грюкнувши дверима, я бігла геть, не стримуючи сліз і почавши ними захлинатися, — Ми навіть попрощатися з нею нормально не змогли! Прощання через секретаря, трясця!

І чому не можна повернути час назад? Але що би тоді я зробила? Чи зуміла б якось її спіймати і подарувала б їй квіти? Викрала б, забрала б геть? А може, не дала собі зустріти Нору, туга і розпач через яку і привели мене до цього безрозсудного почуття? Який шанс того, що, повернувшись назад і отримавши другий шанс, ти не накоїш тих самих помилок, яких взагалі хотіла би уникнути хоча би повторно?

Ніколи не закохуйтеся у своїх вчителів, тим паче якщо вони на додачу є вашими директорами!

— Я йду, щоб повернутися, чуєш?! — гукнула я, повернувшись на коротку мить, коледжу, — Я повернуся! Обов'язково повернуся.

------------------------------------------------------
Повернутись туди, де я іще є —
Місцями: на тиждень — єдиний урок,
Де все мені рідне, що нині чуже,
Далеко, де нас ще єднає дзвінок...

Де злитись можем єдиною тінню,
Де нас, як раніше, єднають книжки,
Де не губились в безмежності ліній
І не розсипались, неначе сніжки...

Туди, у ту мить, де спільний наш Всесвіт,
Де я досі не вірю в спорідненість душ,
Де серцю простять закоханий бешкет,
Де сліз не втримає нанесена туш...

Де плакала більше й рідше від щастя —
Озираючись, бачу: щастя було,
Що оживало під Вашим зап'ястям
І білою крейдою, ніби крилом,

Нас закликало любити у віршах,
Кричало про антигуманність війни —
Тепер моє щастя вже веде інших,
Хоча і провідує ще мої сни...
------------------------------------------------------


[жовтень 2021 р.]

Минуло майже чотири місяці з того моменту, як я востаннє переступила поріг рідного коледжу, майже чотири місяці, як моя безглузда дитяча історія, огорнута вишневим пледом із ніжного смутку та терпкого почуття, мала підійти до свого логічного завершення... Мала би підійти.

Тільки-но обсипані вітром золотисті листочки шарудять під ногами, мішаючись з листям, що вже відлежало тут декілька днів. Яскраво-синє небо втискається в помутнілі від часу шибки окулярів. Жовтневий ліс, освітлений сонячним промінням, грає різноманітністю барв. День, який уже здолав позначку полудня, видався спекотним, але незалежно від свого закінчення, однозначно має бути внесений до календаря як один із найщасливіших і відзначений червоним кольором. Так буває, що можливість дихати сорок п'ять хвилин на тиждень у кращому разі перетворюється на коротку мить на місяць.

Кінець жовтня. І наша четверта зустріч після випускного – того самого дня «ікс», після якого життя мало обірватися, але завзятість маленької дівчинки, назавжди заточеної в моєму серці, незважаючи на зрілість мозку і тіла, повернула перебіг подій у несподіваному напрямку.

І ось три «випадкові зустрічі» нарешті привели нас до однієї спільної запланованої. Її золотисте волосся іскряться в сонячних променях, чорні окуляри, ніби намагаються захистити навколишній світ від гіпнотичного місячного погляду, її пухкі губи розпливаються у вишневій усмішці, а я ледве пам'ятаю себе від радості перебування поряд із цією жінкою. Це настільки смішно, адже й не скажеш навіть, що я більше не належу до цього загадкового світу, овіяного магією, як і слабо віритися в те, що я коли-небудь мала до нього відношення. Начебто чорні прути на кабінетних директорських дверях, ґрати на вікнах, дерев'яні парти, прогуляні уроки, новорічна казка і вишневі таємниці були лише моєю вигадкою, плодом запаленої уяви чи сном… Однак поряд з нею це вже не має жодного значення.

— Наталю Владиславівно, а чому для взяття Хранителя вибрали саме ліс? Та ще й день вихідний! А можна було ю і на території коледжу або просто ближче десь. Ніхто його все одно палити відразу не буде! — сьогодні наша прогулянка була наділена особливою місією.

— У місцях сил відьом такі тварюки на зразок нашого старого на очах в'януть і стають геть вразливими. — її голос полився ніжною мелодією, доводячи мене до тремтіння і миттєвого сп'яніння, — Місце сили ж нашого роду знаходиться саме в лісі, — вона перевела подих, — і тільки одна зброя здатна завдати нам шкоди… — жінка замислилася, кинувши погляд на небеса, ніби обмірковуючи правильність свого рішення.

— Вогонь забирає не тільки біль та його причини?

— На жаль… — вишневі вуста нервово здригнулися в задумливій усмішці.

— Цей той ліс, у якому ще близько року тому ми… — я не наважувалася озвучити свою думку до кінця.

— Спалили Вадимовича? — із ноткою подиву процитувала кінець моєї думки Наталія Владиславівна.

— Так, щось на кшталт того… — від незручності я стиснула зуби, хоча дивно, що подібні вислови і події досі викликали в мене збентеження, враховуючи чий коледж я закінчила і в яких справах була замішана ще зовсім недавно.

— Так, той самий, — засміявшись, схвально закивала жінка, — і теоретично, поки ми маємо час, можемо навіть прогулятися до річки і тієї самої галявини… — її очі спалахнули зеленим вогником.

— Ви візьмете мене ще коли-небудь на одну з ритуальних ночей? — нездорова жага вогню серед інших моїх симптомів почала виявлятися після того, як страх змінився захопленням і хвилюючим почуттям, що наповнювало мене тієї ж урочистої ночі, як тільки факел за директорською командою полетів із моїх рук прямо в палаюче тіло, прикуте до залізного стовпа. Ех, були же часи!

— Гадаю, один захід тобі відвідати у будь-якому разі доведеться! — ніжний директорський сміх, який залишався директорським навіть поза коледжем та після мого випускного, налився загадковістю.

— А мітлу мені свою видадуть, врешті-решт? — це питання злітало з моїх вуст уже стільки разів, що мало не змусив сіпатись око моєї співрозмовниці.

— Буде, кицюнечко, буде! Потерпи трохи – ще зовсім трошки залишилося! — вона напружено видихнула, — Знаєш, взагалі сьогодні день такий особливий, хоча здебільшого ніч, звичайно…

— А що сьогодні за день? — я розгублено перебирала в голові дати, намагаючись зрозуміти, чи це має якесь відношення до моєї майбутньої мітли.

— Як? Хіба ти не знаєш? Хелловін же сьогодні! — здивуванню та обуренню, яке вистрибувало з-під сонячних окулярів, не було меж.

— Так, чула щось таке ... — буркнула собі під ніс я, — Однак я всерйоз була переконана, що для справжніх відьом цей день – щось на кшталт святотатства...

— А ось і дурниці! — просвітницька хвилина почалася – ласкаво просимо знову на урок! — Цього дня ми не просто біснуємося подібно до простолюдинів! Цей день ідеальний для енергетичного підживлення та зв'язку з нашими пращурами, які можуть сьогодні передати нам свої знання та силу. Цей день для нас є священним і благословенним! — піднімаючи руки в небо, вона мало не втулила мене до мирно зростаючого дерева, — Знаєш, я гадаю, що у нас має все сьогодні вийти, що б не сталося.

— Ви гадаєте, може щось піти не так?

— Ти ніколи не можеш знати цього наперед. Але сьогодні все має вийти. — вона хитнула головою, ніби відганяючи геть погані думки.

— Дурне запитання, напевно, але я наважуся його поставити… — я підстрибнула ближче до своєї золотоволосої супутниці з місячними очима, — Що саме в нашій місії дає нейтралізація Хранителя?

— Можливість успішно завершити ритуал, уникнення фінальної битви з ним, яка обов'язково відбудеться, як тільки я почну звільняти вже останню партію душ… — обережно оглядаючись, перерахувала вона.

— Не буде жодної фінальної битви. Сьогодні поляже цей покидьок. — у такі моменти доречний зневажливий плювок, але я як випускниця престижного філологічного коледжу та студентка педагогічної академії утрималася.

— Хо-хо! — радісно вигукнула директорка (приставка «колишня» тут була би недоречна, оскільки колишніх директорів у таких історіях точно не буває), — Мені подобається твій настрій, кицюнечко!

— Тільки знаєте, а що він тут взагалі робитиме?

— Ти же знаєш, що він завжди слідує за мною, нібито тінь. — тільки розвела руками вона.

— Знаю, звичайно. Знаю... Вибачте. Це було невеличке уточнення. — я збентежено прикусила губу, зла на себе за такі ідіотські питання, до того ж з очевидними відповідями.

— Тут із наших людей достатньо сьогодні.

— Достатньо?

— Можна сказати, що всі… — здавалося, вона була неймовірно горда можливістю зібрати весь свій педагогічний колектив на такій ось нараді у неформальній обстановці у вихідний день – і не має значення, що завтра на роботу!

— То де вони всі розбрілися? У нас же було їх за сотню, якщо правильно пам'ятаю… — як не крути, а усвідомлення того, що десь за старими дубами та покритими мохом пнями ховається сотня вчителів, до того ж переважно твоїх, хоч і колишніх, не може не турбувати та не жахати…

— Не знаю, ліс великий! — вдихнула більше свіжого повітря Спасителька, — Аби тільки ці ледарі на пошуки грибів не кинулися! А то аби пожерти деяким… — це зауваження викликало в нас двох мимовільний приплив сміху.

— І не підпалили нікого ненароком, щоби не привертати зайвої уваги! — вигукнула я, ледь не захлинаючись від наздоганяючої сміхової хвилі.

— Чи бачиш, мають відьми свої слабкості… — білявка звернула погляд углиб високого синього неба.

— Так, слабкості… Інші відьми, наприклад… — від власного зауваження стало нестерпно сумно.

— А ти не шкодуєш, що покохала відьму? — раптом, елегантним рухом руки знявши свої окуляри і заправивши їх у волосся, вона вчепилася в мене своїм пронизливим сіро-зеленим поглядом.

— П-покохала? — я вимовила це слово, ледве дихаючи, не без зусиль долаючи в горлі ком.

— Так, чи це якось інакше називається? — ми завмерли – напруга між нами зростала, але я все ще пам'ятала дану раніше собі і небу обіцянку, ніколи їй не сказати цих слів.

— Помутніння, вплив місячного світла на запалений мозок... — я сором'язливо опустила очі донизу, не маючи більше сил чинити опір наполегливому жіночому погляду, — Господи, та що ж Ви пропалюєте мене так?

— Я просто дивлюсь у твої очі – там якраз пряма трансляція із серця. — єхидна посмішка.

— І як Вам уламки мого серця?

— Ой, як же складно з тобою все-таки, кицюню! — вона роздратовано змахнула руками, нарешті відірвавшись від мене.

— Скажіть чесно: я вас дуже сильно дратую? — мій погляд знаходить колишню завзятість.

— Не більше, ніж я тебе. — несподівана відповідь, не осяяна і часткою іронії чи сарказму.

— Достатньо тобто? — я вже готувалася отримати по голові, але нічого подібного не трапилось.

— Проте ж найголовніше в будь-яких стосунках — це взаємність... — директорський сміх відразу заповнив собою всю галявину, на якій ми ненадовго зупинилися, навіщось перенаправивши наші розмови у геть відвертий напрямок.

За декілька хвилин усе стихло – складалося враження, ніби довкола зникли будь-які звуки. Шелест листя, вітер, птахи – замовкло абсолютно все. Раптова тиша лякала і паморочила голову. Я з розгубленим переляком зиркнула на кохану: вона уперто до чогось дослухалася і з кожною миттю все уважніше, хоча неможливо було вловити жодного шереху.

— Він тут. Я це відчуваю. — впевнено заявила жінка, смикнувши мене за плече.

— І що далі? — і тут до мене дійшло, що я досі не ознайомлена з жодним пунктом плану найважливішого заходу, хоча раніше мене це не особливо турбувало – настільки вже мене сп'яняла і затуманювала розум одна єдина думка про можливість перебувати поряд із Її Величністю.

— Загалом особливо нічого робити і не доведеться. Тут заздалегідь нами встановлена магічна пастка.

— Магічна? — для пристойності поміняла звичну форму очей на квадратну я, насправді зовсім не здивувавшись.

— Саме так! — стверджувальний кивок, — Як тільки він потрапить до обмеженого нами периметра, то ми замкнемо кільце – ось основне наше завдання! Звучить просто, але насправді вимагає часу на відповідне заклинання, а тут кожна секунда вагому відіграє роль і може легко змінити перебіг подій! — це звучало. немов відчайдушний вигук, — Після замикання ми можемо робити з ним усе, що тільки схочемо та вважатимемо за потрібним.

— Що ж, це звучить до біса спокусливо! — несподівано для себе я помітила, як моє серце налилося жагою вогню і помсти, — Наскільки великий цей периметр? — я вивчаюче озирнулася.

— Чим більше периметр, тим складніше і довше замикати, тим більше ризики… — вона глибоко зітхнула, — Це квадрат рівно двадцять на двадцять метрів.

— І де він?

— На цій галявині. — несподівано палаюча усмішка Спасительки налилася незручністю, ніби вибачаючись за те, що ми зараз перебуваємо в епіцентрі майбутніх подій.

— Тобто ми зараз на периметрі?

— Ні, звичайно! Я же не зовсім божевільна, щоби так ризикувати двома представницями найсильнішого роду! — округлі зелені очі в здивованому обуренні полізли на чоло, — Він аж за крок від нас… — вона зніяковіло прикусила губу.

— Боже, як мило… — чомусь мені здавалося, що це місце мало обмежуватися завісою з вишневого туману, хоча це було би занадто підозріло, — А як ми заманимо його сюди? На живця? — нервовий смішок – серйозний погляд у відповідь.

— У мене немає вибору… — вона знизала плечима, даючи зрозуміти, що готова прийняти будь-який результат, — А ти…

— А я буду поряд. — твердо відрізала я, незважаючи на внутрішній раціональний страх, відчуваючи впевненість усе сильніше з кожною наступною секундою.

— Нам треба бути готовими до всього, але мені чомусь здається, що в нас все вийде, навіть якщо в якийсь момент щось чи все піде не так. — твердість директорського погляду зміцнювала мою віру все сильніше, водночас дроблячи моє серце на атоми.

— Я готова.

— За моїм сигналом тобі треба буде повторити за мною лише одне заклинання, але подумки. Взагалі-то нас і так вже сотня і всі будуть задіяні – у нас є всі шанси його замкнути, проте ти додаси нашому загону неабияке посилення. — її лагідна усмішка, характерна здебільшого для педагогів, виблискувала неабиякою мотивацією.

— Наталіє Владиславівно, а Вам не здається, що Хранитель може відчути деяку каверзу? — це зауваження здалося мені слушним.

— У цьому випадку все дуже просто: він спробує вбити мене, а я – його. І жодних зайвих каверз.

— Але ж перемога буде за нами? — я з надією глянула на улюблене обличчя.

— Я на це сподіваюся… — вона зніяковіло посміхнулася, хоча я точно знала, що вона впевнена у переможному результаті, — Так, а-ну підійди до мене швиденько!

— Що сталося?

— Ходімо за ті дерева! — віддавши вказівки силою думки, Спасителька потягла мене в якісь зарості, які тут же вкрили нас своїм листям.

— Що таке? — наважилася повторити я, але вже подумки, — Він тут?

— Приготуйся! — мовчазний наказ замість цілком очевидної відповіді.

Чекати довелося зовсім недовго: кілька хвилин — здалеку лунає шелест листя під важкими кроками. Затамувавши подих, ми сидимо удвох у засідці – Бог ти мій, як це романтично! Напруга в повітрі зростає, я чую шалений ритм її серця так само чітко, як чую думки в її голові, що закликають до бойової готовності.

— Як інші дізнаються, коли братися до замикання? Тут більше нікого немає? — німе запитання, випадково кинуте панікою.

— Усе під контролем. Не переживай. Без паніки. Заспокойся. — слова виразно відбиваються у моїй голові, заспокоюючи нав'язливі тривожні думки. Усе буде добре, чого б це мені сьогодні не вартувало.

— Я чую його кроки. — непотрібна констатація факту, — Я його бачу.

— Я – також. — і знову відлуння у моїй голові.

Стара скручена постать, що нагадує раніше розмиту пляму, набуває виразного образу двірника, якого я останній раз бачила за часів коледжу. Я намагаюся сконцентруватися на своєму подиху для притуплення емоцій та думок, щоби чіткіше чути всі вказівки своєї володарки.

Остап Васильович, старезний дідок, що стирчить на землі шосте століття поспіль, підозрілий двірник, що із року в рук мете просторий двір коледжу, мерзенний наглядач, який переслідує Спасительку від самого її народження, він же Хранитель, викликає всім своїм виглядом огиду і породжує гнів всередині.

— Він щось притримує правою рукою під курткою, ні? — щосили напружую зір я, але це моя найслабша ланка.

— Головне – це стиснути бар'єр до того, як він встигне щось викинути. — відрізала жінка, що сиділа поруч зі мною в якихось чагарниках, та смиренно вичікувала свою найголовнішу жертву, — Готовність – на максимум!

— Слухаюсь, повелителько! — це здається серйозним і кумедним одночасно.

— Тоді на рахунок «три»! — виразний наказ, — Один, два, три! — усе відбувається настільки швидко, що я ледве встигаю хоч щось збагнути.

У моїй свідомості спливають слова якоюсь дивною мовою – можливо, навіть латиною. Не даючи собі часу на найменші роздуми, я віддано повторюю за голосом, що брязкає в моїй голові. У якийсь момент мені починає здаватися, ніби я відчуваю в собі й інші голоси, що повторюють, як один, ті самі не зрозумілі для мене слова.

Ми повторюємо слова – здається, що хор наших думок викривляє простір навпроти нас і змушує його замикатися навколо заклятого двірника. Як раптом проклятий дідок, хоч і помітно наляканий, дістає якусь ємність і всупереч усьому, що із ним відбувається, розливає щось на траву. Здіймається вітер, вишневе свічення, що виросло з-під землі, піднімається до небес – Хранитель не втрачає надії, я ж завзято повторюю дивні та місцями навіть лякаючі слова. Спасителька ж топить свій страх, що раптово наздогнав її при виді дій супротивника. Вона думає про те, що пахне бензином – я відчуваю це, навіть не чую, а якось відчуваю власною шкірою, що раптом покривається мурахами.

— Не зупиняйся! За жодних обставин! Ні за що! — кричить вона раптом не думками, а всім своїм тілом, — Він не повинен встигнути розпалити… — раптовий спалах, що виник з нізвідки, спалахнуле полум'я навколо старезного чоловіка, що раніше завіялося вишневим вихором, який роздмухує радіус вогняного кола – вогонь впевнено та вражаюче швидко йде на нас.

— Продовжуй! Я врятую нас! — намагаючись не піддатися паніці, кидає вона. Я судомно повторюю за голосами, що розривають мій мозок, злякано шукаючи найголовніший серед усіх. Викинувши вперед себе руки, вона утворює палаючу вишневу кулю, що блискавично роздмухується, — Сюди! Бігом! Кицюнечко! — командує вона, хапаючи мене за руку, раптом спотикаючись об гілку – ми падаємо, колюча гілка з диким болем впивається мені в живіт, ніби його пронизуючи наскрізь (а може, так і є). Не пам'ятаючи себе від болю, відчувши раптове потемніння в очах, я починаю повторювати заклинання вже роздираючим криком. Вогонь, що миттєво перекинувся на дерева, охоплює все навколо.

— Тримай мене міцно, чуєш? — вона, підвівшись, намагається допомогти мені зробити те саме, тягнучи до вишневої кулі, але я прекрасно розумію, що часу замало, а ще я вмію розставляти пріоритети.

Сильніше вчепившись у її руку, не розуміючи, що саме творю, відштовхую від себе досить тендітне жіноче тіло, яке миттєво поглинає вишневий потік і розчиняється в розпеченому повітрі. Я зробила це, хоч серце зрадливо вмовляло мене бігти разом із коханою, врятуватися з нею удвох, але я не могла так ризикувати. Так що, серце, вибач, але ми занадто сильно кохаємо цю жінку, на жаль...

Начебто промовивши завершальні слова, сотня голосів змовкає. Не знаючи, чи має так бути, чи це викликано раптовим зникненням Спасительки, я в паніці озираюсь навкруги – з усіх боків мене оточує полум'я. Слова стихають – я біжу, біжу, нічого не бачачи і не розуміючи, охоплена тваринним страхом, хоч і не зовсім розумію, чого конкретно боюсь. Голоси замовкли – приглушений вибух за моєю спиною, який не піддається моїй ідентифікації.

«Нам потрібно бути готовими до всього, але мені чомусь здається, що у нас все вийде, навіть якщо в якийсь момент щось або все піде не так». — недавні слова, що спливають у пам'яті, дарують невеличке заспокоєння, моя віра їй і в неї спалахує всередині подібно до полум'я зовні, хоч вона й не згасала в мені ні на мить. Я збільшую швидкість свого бігу, ніби переставши відчувати біль від поранення гілкою, ніби мій живіт не пече, а ні… Варто подумати про нього – починає.

Цікаво, як це воно, помирати? Адже я так часто закликала смерть у своїх думкам. Адже я не раз хотіла задихнутися. Напевно, я забагато благала про смерть, щоби вона не прийшла за мною, проте, на щастя чи на жаль, я все ще жива.

Дерева. Серед диму і вогню я все ще бачу дерева, обсмоктані язиками полум'я, що ніби падають там, попереду… Тріск. Удар. Темрява. Щось придавило мене всією своєю величезною вагою (мабуть, це було дерево), а далі все пройшло, ніби ніколи й не було болю. У мені все завмерло, стихло, зупинилося. Я все ще відчуваю запахи, я все ще чую шум лісової пожежі, але мої очі закутані пітьмою, а тіло втратило свою чутливість. Проте я все ще у свідомості, мої думки все ще мечуться в голові від страху, хоча вже слабо пам'ятають, за кого.

Хвилини змінилися годинами. Я лежу, оточена пітьмою і приплюснута деревом, зі сміхом усвідомлюючи, що від подібного швидше за все мала померти або хоча б знепритомніти. Тривога раптом змінюється безтурботністю. Я вже ледве пам’ятаю, хто я...

Години. Знову години. Раптом я відчуваю визволення. Якась мерзотна людиняка вирішила порушити мій спокій і винести мене з мого надійного укриття. Він іде не один, а з якоюсь жінкою… Повітря, наповнене гаром, одночасно віддає якимось знайомим ароматом. Я намагаюся відтворити події останнього дня, але пам'ятаю лише, як боягузливо тікала від лісової пожежі, доки дерева люб'язно не пригородили мені шлях.

Мене недбало тягнуть прямо по землі, ніби я не людина, а так – біомаса. Жодної поваги до мертвих! А я взагалі-то представниця… Представниця… Чогось дуже важливого я представниця, але ніяк – чорт забирай! – не можу згадати, чого саме. Тож майте хоч крихту поваги, шановні!

— Вона вже не дихає. Це кінець. — сказав грубий чоловічий голос, чий господар ховається від мого напівмертвого чи все-таки мертвого погляду. О диво, я, здається, почала бачити!

Поки він витягав мене з-під дерева, я хотіла спитати його, навіщо він мене врятував. Коли ж побачила його огидне почорніле обличчя, червоні очі, мокре волосся і тижневу щетину, а два волохатих пальця торкнулися моєї шиї, мені вперше за все земне життя захотілося відчути власне серцебиття і закричати йому про те, що я жива і чудово його чую.

Я намагалася поворухнути губами, видати хоч один болісний стогін, хоч одне зітхання, але як, коли тебе вже не чує навіть власне серце (як і ти його буквально декілька годин тому)? Так, серце кричало мені зупинитися і бігти за… За ким? Що я взагалі робила в цьому чортовому лісі? За що саме я померла?

— Послухайте, пані, вона вже охолонути встигла. Увесь цей чортовий ліс – ні, а вона встигла, не розумієте, чи що? Що Ви махаєте рукою? Що це за жести? Боже, та чого Ви від мене хочете? — енергійно розмахував чоловік руками, не даючи навіть натяку на особистість своєї таємничої співрозмовниці, — Ви хочете віднести її? На галявину? Подалі звідси? Як скажете... Хоча я би викликав поліцію чи труповоз – який сенс її тягати? Що ви дивитеся на мене так? Та не дивіться Ви, заради всього святого! Віднесу я Вашу дівчинку... Хоча трупи тягати – те ще задоволення!

Раптом я згадую про проткнутий живіт, із подивом усвідомлюючи, що він зовсім не болить. Чомусь я впевнена, що кров уже не сочиться, але скоріш за заплямувала моє улюблене вишневе пальто. Дивно, чому це я настільки люблю вишневий колір, чому від нього віддає такою ніжністю? І що скаже мама, коли побачить забруднений одяг?

Мене знову кудись тягнуть. Зізнатися чесно, я навіть трохи втомилася. Загадкова особистість жінки, чиї накази виконував напівфабрикат із волохатими пальцями, раптово почала заполоняти весь мій розум, хоч він і мав би в ідеалі померти. Жодного спокою ні в тому світі, ні в цьому!

— Закопати вирішили? — іронічно посміхається чоловік, височіючи наді мною. Вона десь позаду – усе ще ховається і не потрапляє в поле мого зору.

— Ідіть. — якби воно все ще могло, серце б підстрибнуло і шалено вдарило в груди зі швидкістю двісті ударів на хвилину. У владному пронизливому голосі немає ні скорботи, ні розпачу, який прочитав уже ненависний мені чоловік, — І не кличте нікого, і не надумайте сказати комусь про те, що бачили тут і кого саме несли. — я бачила його приголомшений погляд. Я бачила, як він дивився то на мене, то на неї і як ошпарений відскочив від тіла. У той час, якби тільки могла, я відчула би, як моє серце в супроводі моторошного болю стискається і назавжди завмирає знов, адже я впізнала цей голос...

Йшли хвилини – ні як миті, а як затяжні години чи навіть дні тижня. Чоловік, напевно, уже пішов, а я ще довго відчувала всією своєю байдужістю на собі мовчазний погляд колишньої незнайомки, і в цьому мовчанні виднілося куди більше, ніж скорбота. Я знала напам'ять це почуття: цілковита недовіра, заперечення, абсурдність того, що відбувається. Коли чоловік пішов, вона справді стала щирішою у своєму мовчанні, як завжди, коли залишалася наодинці зі мною, ну, тоді, доки я була жива.

Я впізнала її, я – чорт забирай! – її впізнала! Серед тисячі голосів я завжди впізнаю її голос. Серед будь-якого натовпу я завжди вловлю її образ. І якщо мені більше не дано ходити по землі у своїй тілесній оболонці та заглядати в її сіро-зелені очі, болісно повторювати перед сном її ім'я, захлинаючись від надлишку почуттів, якщо мені більше ніяк не посприяти її місії і не повернутися в ролі викладача до рідного коледжу, не судилося стати щасливою володаркою власної мітли і пуститися з нею в новий політ, то дозволь мені, будь ласка, Господи, оселитися десь на небі та стати її щитом від усіх негараздів, щоби ніщо і ніколи не принесло біль моїй Вишневій Королеві, яка зараз нащось схопила мою змертвілу руку та замислила – по очах же бачу! – якийсь точно ризикований план!

«Я кохаю Вас! І це твердження ніколи не набуде форми минулого часу, навіть коли з цієї планети зітреться останній мій слід!»