У квартирі генерала Савицького було затишно. У теплій вітальні за накритим столом нарешті зустрілися обидва брати. Генерал задоволено поглядав то на одного, то на другого. Олекса, що сидів підкреслено прямо, час від часу поправляв рукав форменого мундира — попри все рана йому дошкуляла. Генерал Савицький поглядав не лише на синів, а й на частування. На жаль, часи, коли можна було накрити багатий і щедрий стіл, минули. І генералові хотілося одного — щоб вони настали знову. Щоб за столом збиралися не тільки найближчі люди, щоб гостинний будинок Савицьких міг, як і до війни, давати звані обіди й улаштовувати журфікси щочетверга. «Ну чому обов’язково четвер? — раптом подумав генерал. — Вівторок теж непоганий день. Та хоч щодня! Аби цей час настав». Андрій теж згадував минуле — звичайно, не пишні звані обіди, якими славився будинок, а той чудовий вечір, коли вони з Олексою проводжали Софію додому після цілого дня, проведеного в парку. Ще ніколи дівчина не видавалася йому такою гарною, ще ніколи від кожного її слова не калатало так його серце. Хоч як Андрій умовляв себе, що Софія — наречена Олекси, та марно. А втім, хіба вона справді братова наречена? Заручин ніхто не оголошував, та й сама дівчина, як здавалося Андрію, намагалася ставитись однаково і до нього, і до його брата. Проте… «Не час зараз навіть думати про це, — зупинив себе Андрій. — Дасть Бог, усе налагодиться, ось тоді й про почуття поговоримо. А зараз у двері війна стукає». — Про що замислився, сину? — почув Андрій голос генерала. — Про війну, тату… Ні про що інше не можу думати зараз… — Усе так, сину. Однак, гадаю, це не завадить нам повечеряти. Та й давні традиції згадати. — Традиції — річ непогана, — голос Олекси звучав тихіше, ніж зазвичай. — Але… — Ось і спробуємо, хоч ненадовго, забути про сьогодення в ім’я днів минулих. Візьми, синку, качка дуже смачна. Олекса слухняно підставив тарілку, але страву куштувати не поспішав. — Нарешті ми повертаємось до наших козацьких традицій! — Генерал поклав шматок качки й собі на тарілку та із задоволенням відкинувся на стільці з високою спинкою. — Що любили козаки? Потапці, капусняк, щербу, куліш. І… гуску. Як думаєш, Андрію, чим козаки птаху начиняли? Андрій підставив тарілку й замислено поглянув на шматок, мовби той міг підказати відповідь. — Гречкою? Генерал розреготався і з тріумфом вигукнув: — Вишнями! А пили при цьому не вино — це для старши'­ни, а прості козацькі напої — узвар чи збитень. — А спотикач? — До розмови приєднався Набока, сьогоднішній гість сім’ї. — І спотикач, звісно! — Генерал з апетитом накинувся на їжу. Разом з ним узялася за виделки й решта. — Батьку, але ж традиції треба відновлювати не тільки за столом, — озвався Олекса. Рухатися йому було не дуже зручно, їсти геть не хотілося, але сімейна вечеря була такою ж традицією, як і багато інших родинних ритуалів. Генерал підніс повну чарку до рота, однак слова сина змусили його замислитися. Рука з чаркою так і зависла в повітрі. — Згоден, сину, не тільки… — Нарешті горілка була випита. — Козака виховували на грубій їжі, щоб не страждав зайвий раз у походах. Але ж від смаку страви залежить настрій. Набока, коли голодний чи з’їсть щось не те, страшніший від чорта. Набока, що із задоволенням шматував соковиту птаху, усміхнувся у відповідь: — Пане генерале, я злий тільки коли пообідати не встигаю, а так я людина дуже мирна, ви ж знаєте. Чоловіки за столом розсміялися. Щоправда, сміх цей був не дуже веселим. — До булави треба голови, хлопці. Наше завдання втримати Київ. — Втримати? Батьку, невже знову війна? Знову? — На жаль, сину, не знову. Вона триває. Тільки тепер уже ми воюємо на нашій землі й за власну свободу. — З ким, батьку? — Сі віспакем пара беллум — якщо хочете миру, готуйтеся до війни! Думаю, треба цілу лекцію прочитати, щоб відповісти на твоє питання. — То прочитай. Мені, як людині мирній, багато чого сьогодні незрозуміло. — Ну гаразд, нехай буде по-твоєму. Качки ще багато, а як я щось пропущу, то Набока підкаже. — Коли знатиму що. Генерал глянув на співрозмовника. — Гадаю, друже, ти знаєш не менше від мене. Спробуймо нашому штатському шпакові пояснити, що довкола діється. Усе почалося, звісно, не в жовтні, а набагато раніше, після приходу до влади більшовиків. Вони швидко виявили намір примусити Україну до «революційно-пролетарської єдності». Центральна Рада не бажала спільно з ними брати участь у боротьбі проти козачого Дону — і це спричинило серед прихильників радянської влади хвилю звинувачень у «контрреволюційності» на адресу уряду УНР. В Україні більшовицька партія переважно складається з росіян, тому більшість її членів вороже ставляться власне до ідеї відновлення української державності. І хоча в середині листопада минулого року більшовицький уряд у Петрограді — та сама Рада народних комісарів — урочисто визнав право народів колишньої імперії на національне самовизначення, конфлікт Раднаркому з Центральною Радою був неминучим. Так, Набоко? — Так-так, ще в листопаді сімнадцятого більшовики та їхні прибічники почали створювати у багатьох містах України революційні або військово-революційні комітети. Ревкоми спиралися передусім на загітованих вояків тилових залог і проголосили своєю метою запровадження радянської влади. На цей час численні запасні полки, розташовані тут, на землях України, перетворилися на юрмиська вдягнених у шинелі людей, головним заняттям яких стали мітинги та маніфестації. Цілі військові частини — у Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві — ухвалювали резолюції на підтримку радянської влади й ленінської партії. — Ото й усе? — здивувався Андрій. — Це було їхнє головне завдання, — відповів Набока. — Солдати на словах вітали боротьбу з «контрреволю­цією» й присягалися захищати радянську владу, але ризикувати життям заради «пролетарської диктатури» не поспішали. Загалом уся та боротьба вояків із «контрреволюцією» полягала переважно в погромах і грабунках. У Ніжині, приміром, вояки розграбували винні склади й упродовж кількох днів сваволили на вулицях міста, погрожуючи розправою офіцерам та «буржуям». У Коропі, що в Ніжинському повіті, вояки залог і місцеві мешканці вчинили погром та пограбували три десятки крамниць. В Умані так було розграбовано близько сотні єврейських крамниць. У Дубні ледве вдалося попередити єврейський погром, до якого підбурювали вояки місцевої залоги. — Революціонери… — з непередаваною посмішкою промовив Андрій. — Саме вони, сину… Але продовжу. Більшовики у своїх планах відводили важливу роль не лише військовим частинам, а й Червоній гвардії — озброєним робітничим загонам, що існували на багатьох підприємствах. Назва «Червона гвардія» виникла ще під час заколоту п’ятого року: так назвали бойові робітничі дружини, які вважали, що будуть боротися проти царя та його уряду. Після лютневих подій у багатьох містах Росії було створено загони робітничої міліції, що мали охороняти підприємства. Більшовики спершу намагалися перетворити робітничу міліцію з охоронців правопорядку на борців із «контрреволюцією». Але ці спроби виявилися марними, і Ленін мусив створювати окремі воєнізовані робітничі формування, які й назвали Червоною гвардією. В Україні найбільші загони її існували саме у великих промислових центрах — Катеринославі, Одесі, Харкові і, звісно, тут, у Києві. На початку грудня минулого року нараховувалося вже близько дванадцяти тисяч червоногвардійців, здебільшого у південних губерніях. Це були саме політичні підрозділи, про жодну охорону не було й мови. В Одесі робітники озброїлись для «захисту класових інтересів пролетаріату в боротьбі з капіталізмом і буржуа­зією». У Харкові пролетарі об’єдналися в червоногвардійські загони, «щоб зі зброєю в руках у разі необхідності обстоювати завоювання робітників і не дати буржуазії задушити революцію». Можливість отримати зброю нерідко була єдиною причиною для того, щоб записатися до Червоної гвардії. — Батьку, але звідки все це відомо? — Синку, ти питаєш людей, котрі за службовим обов’язком мають знати все. Дуже важливо багато про що знати до того, як воно станеться. Але, на жаль, про таке часом можна лише мріяти. Набока кивнув, і генерал продовжив: — У Києві більшовики на початку грудня розпочали підготовку до збройного перевороту. Незважаючи на війська Центральної Ради, організатори повстання планували перехопити ініціативу за допомогою розташованих на Печерську військових частин, а також використати для обстрілу столиці розміщену на лівому березі Дніпра далекобійну важку артилерію. Частина більшовиків навіть розраховувала викликати до Києва з Правобережної України війська Другого гвардійського корпусу, який вважався найбільш «збільшовиченим» з’єднанням на Південно-Західному фронті. Проте спробу заколоту було попереджено в ніч проти тринадцятого грудня діями українських вояків, котрі роззброїли «революційні» підрозділи й вислали їх до Росії. Генерал зупинився й відпив води. Можливо, зараз він розголошував військові таємниці, але, власне, для друга і старшого сина це таємницею не було — і Набока, і Олекса знали про все, що відбувалося. А ось Андрій, як це не сумно, має врешті зрозуміти ситуацію, надто довго він залишався в щасливому невіданні, надто довго захищався словами «я мирна людина». — Та й в Одесі було не спокійніше. Хто, як не я, це знає, — скупо всміхнувся Олекса. — Відмова української влади допомагати в організації військової експедиції на Дон обурила найбільш радикальних прихильників «пролетарської революції», і вони спробували вчинити переворот. На світанку того ж таки тринадцятого грудня загони озброєних робітників-червоногвардійців почали захоп­лювати центральні вулиці міста й проходи в порт. Уранці наступного дня в центр висунувся Другий гайдамацький пластунський полк — так наказало українське командування. На вулицях Одеси почалися збройні сутички, чимало червоних загинуло. Гайдамаки витіснили червоногвардійців у портовий район, а відтак влада розпочала перемовини про припинення бойових дій. На щастя, порозуміння було досягнуто: обидві сторони вивели військові сили з центру міста. Генерал кивнув. Чудове виправдання рани… Принаймні в очах Андрія. Але він мав продовжити розповідь. І для того щоб трохи розтлумачити ситуацію молодшому синові, і щоб самому побачити картину загалом. — Конфлікт між більшовиками та Центральною Радою ще дужче загострився після того, як уряд УНР дозволив козачим частинам на фронті повертатися додому через українські землі. Донське козаче військо на чолі з Каледіним не визнало радянської влади, і більшовики зосередили проти Дону червоногвардійські загони й активно готувалися до бойових дій. Проте Центральна Рада відмовилася пропускати більшовицькі війська через територію республіки. У відповідь їхні керманичі вирішили ігнорувати суверенітет УНР. П’ятнадцятого грудня Раднарком писав: «Війська проти Каледіна рухаються через Україну, незважаючи на наслідки…» Троцький наказував главковерху Криленку: «Ми очікуємо від вас рішучих дій, щоб убезпечити наші війська на Україні від контрреволюційних зазіхань Ради». Усі «революційні» війська мали вирушити до Харкова, де планували створити штаб для керівництва боротьбою проти Каледіна. Наступного дня Раднарком ухвалив «Маніфест до українського народу» з ультимативними вимогами до Центральної Ради, його написали Ленін, Сталін і Троцький. Хоча маніфест розпочинався урочистим повідомленням про беззастережне визнання радянським урядом Української Народної Республіки, його автори звинувачували Центральну Раду у «двозначній буржуазній політиці», дез­організації фронту й допомозі ворогам радянської влади. Революційний польовий штаб при Ставці верховного головнокомандувача отримав вказівки розпочати підготовку до воєнної операції проти уряду УНР, навіть не чекаючи відповіді Генерального Секретаріату. — Так, пам’ятаю, — кивнув Андрій. — Навіть у газетах писали: «Генеральний Секретаріат рішуче відкидає всілякі намагання народних комісарів втручатись у справу упорядкування державного й політичного життя в Українській Народній Республіці. Претензії народних комісарів на керування українською демократією тим менше можуть мати якесь виправдання, що ті форми політичного правління, які накидають Україні, дали на території самих народних комісарів наслідки, які геть не викликають заздрості». Генерал мовчки кивнув. Схоже, син усе прекрасно розуміє. — Вісімнадцятого грудня Раднарком визнав Центральну Раду такою, що перебуває в стані війни з радянською Росією. Спроба Українського військово-революційного штабу в Петрограді виступити посередником для мирного врегулювання конфлікту не мала успіху. «Згода з Радою можлива лише за умови категоричної заяви Ради про її готовність негайно відмовитися від будь-якої підтримки каледінського заколоту й контрреволюційної змови кадетської буржуазії», — повідомив Раднарком. За розпорядженням петроградського уряду, в російській армії було призупинено українізацію військових частин. — Так, це війна… — Але це ще не все. Продовжуй, Набоко… — Розуміючи неминучість конфлікту з більшовиками, Симон Петлюра — військовий секретар УНР — намагався передислокувати до України українізовані військові частини та з’єднання з різних куточків Росії. Проте зосередити ці війська для оборони України не вдалося: російська влада блокувала всі спроби вивести українські частини на батьківщину. Комісари на Північному й Західному фронтах наказували не допускати переїзду українізованих частин до України. На підконтрольних більшовикам землях почалося роззброєння українізованих військових формувань. У військах тривали репресії проти командного складу та членів українських військових рад. Більшовики усвідомлювали, що боротьба з урядом УНР не обіцяє їм легкої перемоги. На всеукраїнській нараді більшовицьких парторганізацій Затонський, один із київських більшовиків, заявив: «Якщо розпочнеться війна, то Росія не в змозі буде воювати і з Доном, і з Сибіром, і з Україною, і з іншими. Поки що серед українців розколу немає й не передбачається, а тому доведеться вести війну з українським народом, а більшовиків лише жменька». — Ось бачиш, батьку! Вони самі розуміють згубність такої війни! — Але в більшовиків є те, чого немає в нас, — люди. Бажання Центральної Ради залишатися осторонь зіграло з нею, а тому і з нами всіма, злий жарт. Тепер ми мусимо битися тільки для того, щоб залишатися вільними від усього, що несуть нам більшовики. У розмову вступив Набока: — Наприкінці грудня загітовані з’єднання російської армії рушили з Південно-Західного фронту вглиб України. Проте Перший Український корпус генерала Скоропадського успішно затримав просування цих військ на Поділ­лі. Не виявивши надмірного бажання проливати кров за «пролетарську революцію», Другий гвардійський корпус розпочав перемовини з українською владою про умови відправлення додому. Лише вимога скласти зброю стримувала гвардійців від того, щоб забути про ворожнечу до Центральної Ради й виїхати до Росії. Зазнала невдачі й спроба більшовиків захопити залізничне сполучення на Чернігівщині — тут вони намагались перекинути свої військові сили проти Центральної Ради та Каледіна. — Так, — кивнув генерал. — Відомо, що Скоропадський застерігав українське командування від недооцінювання більшовицької загрози. Генерал вказував на стрімке зниження рівня боєздатності українізованих частин: «Для того щоб завдати удару по більшовиках, оволодіти вузлами, що перебувають у руках більшовиків, потрібні невеличкі частини, переконані в тому, що вони роблять велику справу, частини патріотично, національно налаштовані. За поточних обставин підняти дух частин я особисто не в змозі». А 31 грудня Скоропадський писав до Петлюри: «Наполегливо прохаю допомогти військами, агітаторами, оскільки наші частини хоча й повільно, але розкладаються». — Не дивно. Чотири довгі роки війни… Солдатам хочеться додому. Тут і з’являються пани-більшовички та спокушають їх солодкою цукерочкою — ось зараз швиденько переможемо хохлів, Каледіна розіб’ємо спільними зусиллями, із Сибіром усі питання вирішимо — і настане мир та щастя. Тільки трішки повоюємо за це щастя… — Деякі представники військового керівництва УНР сподівалися залучити до боротьби проти більшовиків розташовані на Правобережжі національні формування російської армії. Як відомо, у районі Житомира дислокувалися частини Чехословацького корпусу, які зобов’язалися підтримувати там лад. У населених пунктах Волині й Поділля формувалися збройні відділи Третього Польського корпусу. На відміну від російських частин, ці військові формування зберегли відносну боєздатність. Але чехи й словаки, прагнучи зберегти свій корпус для боротьби за незалежність власної батьківщини, геть не хотіли брати участь у збройній міжусобиці на теренах колишньої імперії. Польські вояки мріяли про відродження Речі Посполитої й не надто співчували відродженню української держави. Участь цих формувань в обороні України від нашестя червоних була, як ми й гадали, малоймовірною. — То що, на нас ідуть більшовики? — Так, сину, і захиститися від них Україні конче треба: інакше ми як незалежна держава припинимо існувати. Андрій підвів на батька стривожений погляд. Усе це слід було обміркувати. Схоже, минув той час, коли можна було сховатися за своїм пацифізмом.